Страница 12 из 17
«Се ледви чи можливе, — сказав Дюпен, — особливо, коли справи так, як тепер, стоять на дворі, а передовсім в виду тих крамолів, в які, як знаєте, запутаний Д. Лиш те, що хтось може сей лист кождої хвилі виявити, виходить на те саме, що він єго посідає».
«Може виявити?» — спитав я.
«Значить те саме, що може єго знищити», — сказав Дюпен.
«Правда, — признав я. — В виду того ясне, що лист находить ся в помешканю. Що-б він мав бути в самого міністра, про те відав не ма що й говорити».
«Зовсім ні, — сказав префект. — Єго два рази напали ніби то розбишаки і перешукали в моїх очах до нитки».
«Се вже не було конечно потрібне, — сказав Дюпен. — Круглим дураком він не є; такі напади певно не були для него чимось несподіваним!»
«Круглим дураком не є, — сказав Ґ., — та все-ж він поет, а такий часто, видить ся мені, не втік від дурака далеко».
«Таки так, — сказав Дюпен, пустивши в задумі довгу смугу диму, — хоч і в мене самого є на совісти кілька нужденних стихів».
«Чей-же розкажете нам, — озвав ся я, — докладно подробиці ваших дослідів?»
«Ну, найголовнійше те, що ми часу не гайнували і шукали всюди. В таких справах мав я час вже набрати ся чималого досьвіду. Я перетряс цілий будинок, кімнату за кімнатою, посьвячуючи кождій з окрема ночи цілого тижня. Передовсім переглянули ми всі закутини в кімнатах. Відсували всі шуфляди. Для справного аґента, — се ви знаєте мабуть — такі річи, як тайні шуфляди, істнувати не можуть. Туман той, кому при таких дослідах вспіє вимкнути ся "тайна" шуфляда. То-ж таке ясне! В кождім кабінеті находить ся якесь місце, якийсь простір, в якім належить глядати такої річи. Дальше нам відомі певні правила. Не могла-б остати не замітною для нас і пятьдесяти пайка одної лінії. Оглянувши бюрка, беремо ся до крісел. В подушках шукаємо при помочи довгих тонесеньких голок, яких ми в ваших очах уживали. Зі столів знимаємо верхи».
«А се нащо?»
«Часом буває, що особа, хотячи щось сховати, знимає верх зі стола, або чогось подібного, видовбує ногу, вкладає предмет в нутро і знов накриває верхом. Так само послугують ся сподами і верхами ніг від постелі».
«А не зрадить-же порожного місця відголос?» — спитав я.
«Ніколи в сьвіті! скоро схований предмет обложено довкола, як слід ватою. Впрочім ми мусіли заходити ся все без гомону».
«Але-ж вам годі було розбирати, годі було розкладати на кусні всі предмети, в яких можна було що-не-будь в той спосіб сховати. Лист дасть ся звинути в тонку спіральну трубку обємом не більшу від голки до гачкованя, що єї можна встромити в першу ліпшу листву, на приклад, від крісла. Адже-ж ви не розбирали всіх крісел на кусні?»
«Певно, що ні; та ми зробили щось ліпшого — ми оглянули листви всіх крісел* в цілім домі, навіть сполученя при всякого рода меблях при помочи дуже острого мікроскопа. Коли-б там були які сліди сьвіжого зрушеня, ми були-б зараз відкрили їх нехибне. Однісіньке зерно трини з під сверлика було-б нам показало ся в величині яблука. Кожда неодностайність в клеєню, найменша незвичайна щілина була-б навела нас певно на слід сховку».
«Мабуть, ви оглядали і зеркала, місця між рамами і шклами, перетрясли ліжка і білє в постели, так само, як занавіси і килими?»
«Розумієть ся; а впоравшись таким чином зовсім з кождим предметом, переглянули потім сам дім. Ми поділили цілу єго поверхню на части і понумерували їх, щоб ні одної не пропустити; потім знов при помочи мікроскопу, розсліджували кождіський цаль* в самім домі і в двох сусідних домах».
«І в двох сусідних домах! — скрикнув я. — З тим було певно чимало клопоту».
«Ще й кілько! Але-ж бо й нагорода велика».
«Не поминули певно обійстя домів?»
«Всі обійстя вимощені камяними плитами. Коло них було сорозмірно мало заходу. Ми оглянули мох поміж плитами і переконали ся, що був ненарушений».
«Глядали, звістно й між паперами Д. і між книжками в бібліотеці».
«Певне, що глядали; отвирали кождий зошит і кожду пачку; не лиш отвирали кожду квижку, але й перевернули кожду картку, всіх томів, не вдоволяючи ся одним перетрясанєм, як наші поліцийні урядники. Мірили також як найдокладнійше грубість кождої окладники і оглядали все пильно, при помочи мікроскопу. Коли-б яка окладника була сьвіжо зліплена, ми нехибне були-б отеє замітили. Яких пять чи шість томів, що очевидно, вийшли щойно з під рук переплетчика, ми перенишпорили запопадливо наскрізь, при помочи голок».
«А шукали ви в підлозі під диванами?»
«Шукали. Піднимали всі дивани і переглядали помість, з мікроскопом в руці».
«І тапети на стінах?*»
«Так!»
«І пивниці?
«Також».
«Но, то ви, — сказав я, — помиляєтесь, бо листу, дома, як вам здаєть ся, не ма».
«Аби лиш не ваша була правда, — сказав префект. — А тепер д. Дюпен, що ви радите мені робити?»
«Перешукати дім на скрізь».
«Зовсім злишне, — відповів Ґ. — Що листу дома не ма, я певний так само, як певний того, що єсьм і живу».
«В мене не ма для вас красшої ради, — сказав Дюпен. — У вас очевидно є докладний опис листу?»
«Ох є!» — І тут, префект, виймивши нотатку, став читати голосно докладний опис внутрішнього, а особливо внішнього вигляду, пропавшого листу. Скоро лиш прочитав єго, попращав ся з нами, а я сумніваю ся, чи бачив єго коли-не-будь більше прибитим, як в тій хвили.
В який місяць потім він навідав ся до нас ще раз і застав нас занятими менче-більше так само, як першого разу. Він сів на фотелю, закурив файку* і розпочав звичайну розмову. Врешті я сказав:
«Гарно, пане Ґ., але, що з пропавшим листом? Ви, думаю, освоїли ся з тим, що міністра перехитрити вам годі?»
«Чорти-би єго!... так; все-ж таки я за порадою Дюпена перешукав ще раз. Та наперед знав, що се страчена робота».
«Яка, казали ви, нагорода?» — спитав Дюпен.
«Ну, дуже груба, — дуже щедра нагорода. Не скажу саме докладно, яка, але скажу вам лиш, що тому, хтоби мені міг сей лист дістати, дав би, не вагаючи ся чек на пятьдесять тисяч франків. Діло в тім, що лист набирає з кождим днем більшого значіня. Останними часами нагороду подвоєно. Та коли-б єї навіть потроєно, я не був би в силі вже учинити більше, як учинив».
«Ну, так, — сказав Дюпен, потягаючи помалу зі своєі пінкової файки, — а я справді думаю, Ґ., що ви в сій справі не напружили ще своїх сил до найвизшого можливого степеня. Ви, думаю, могли-б зробити трохи більше, що?»
«Що? як?»
«Ну — пф, пф — ви могли-б — пф, пф — засягнути поради в сій справі, — ге? — пф, — пф, пф. Пригадуєте собі історію, що єї розказують про Абернетіого?»
«Ні, до біса з Абернеті....»
«Певне, до біса з ним, лиш дайте єго сюди! Все-ж таки, одного разу прийшло якомусь богатому скупиндязі до голови вихитрити від того Абернеті єго лікарську пораду. Вдавши ся з ним в тій ціли в звичайну розмову в приватнім товаристві, він описав єму своє положенє, так, як коли-б говорив про якусь, видуману особу.
Припустім, сказав скупидяга. що симптоми такі, а такі; що-ж би ви тепер, доктор, єму порадили?
Порадив! сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора»*.
«Адже-ж, — сказав префект трохи збентежений, — я дуже радо готов приняти пораду і заплатити за неї. Я справді давби пятьдесять тисяч франків тому, що поміг-би мені в сій справі».
«В такім разі, — відповів Дюпен, відчиняючи шуфляду і виймаючи книжочку чекову, — будьте ласкаві і виповніть мені чек на таку суму. Скоро мені єго підпишете, дам вам до рук лист».
Я остовпів. В префекта неначе-б грім вдарив. Він сидів кілька хвиль німо і нерухомо, поглядаючи з роззявленим ротом на мого друга. Бачилось, що очи єму з голови вилазять. Потім запанував над собою трохи, вхопив за перо і врешті, з кількома павзами, поглядаючи мов не свій перед себе, виповнив і пидписав чек на пятьдесять тисяч франків, та подав его через стіл Дюпенови. Той придивив ся єму пильно і сховав до портфелю; потім отворив escritoire*, виймив лист і подав єго префектови. Поліціянт схопив єго з дійсне божевільною втіхою, отворив тремтячою рукою, кинув оком на змість, а там зірвав ся, добив ся до дверей і без церемонії вийшов з комнати і з дому, ні словечка не промовивши від хвилі, коли Дюпен попросив єго підписати чек.