Фабрика Абсолюту

РОЗДІЛ XXVIII. В Семи Халупах

А поки армії ведуть свої всесвітньо-історичні бої, і кордони держав звиваються, мов вужі, а весь світ обертається в руйновшце, старенька Благоушева в Семи Халупах шкребе картоплю, дідусь Благоуш сидить на порозі й курить букове листя, а сусідка Проузова, спершись на пліт, замислено повторює:

– Отак-то...

– А так, – трохи перегодя підтверджує Благоуш.

– Та звісно... – озивається Благоушка.

– Так воно вже є, – знову мовить Проузова.

– А що вдієш... – зауважує дідусь Благоуш.

– Авжеж, – погоджується Благоушка й бере нову картоплину.

– Італійцям буцімто дали бобу, – згадує Благоуш.

– А хто?

– Та буцім турки.

– Так мо’, вже ця війна скінчиться?

– Де там! Он пруссаки знов полізуть.

– І все на нас?

– Та буцім на хранцузів.

– Боже праведний, це ж знов усе подорожчає.

– А так.

– Та звісно.

– А що вдієш!

– А он буцім швейцарець писав, що можна б і кінчати.

– І я те кажу.

– Чуєте, я оце купила свічку, так півтори тисячі одвалила. Така, Благоуше, лойова свічечка, чаднюча, хіба для хліва.

– І півтори тисячі, кажете?

– Еге ж. От дорожнеча, людоньки.

– А так.

– Та звісно.

– І хто б то колись подумав! Півтори тисячі!

– А бувало ж за дві сотні купиш таку гарну свічку!

– Е, сусідонько, коли те було! Та’дже і яєчко бувало за п’ять сотень.

– А масло – три тисячі хунт.

– Та ще яке масло!

– А чоботи – вісім тисяч.

– Авжеж, Благоушко, така дешевина була!

– А тепер...

– А так.

– Коб цьому вже кінець настав!

Запала мовчанка. Старий Благоуш підвівся, розправив спину й пішов пошукати собі на подвір’ї соломину.

– Ну, а що ж ти його вдієш, – сказав він і відкрутив від люльки чашечку, щоб прочистити соломинкою цибух.

– Еге, прочисть, бо так уже чаділа, – з інтересом зауважила Благоушка.

– А чаділа, – підтвердив Благоуш. – Ще б пак не чаділа. Воно ж тютюну справжнього вже, либонь, і на світі нема. Останню пачку привіз мені син, пан прохвесор, стривай, коли ж це, в сорок дев’ятому, еге?

– На Великдень було рівно чотири годи.

– А так, – сказав дідусь Благоуш. – Попожив я на світі, нівроку. Таки попожив.

– А чуєте, сусіде, – знов почала Проузова, – через віщо воно оце робиться таке?

– Що б то?

– Та оця війна.

– Е, хто ж його відає, – сказав Благоуш і продмухав люльку, аж у ній зашкварчало. – Ніхто не відає, сусідонько. Буцім за віру.

– А за яку віру?

– За нашу чи за гельвецьку, того ніхто не відає. Мовляв, щоб у всіх була одна віра.

– Таж у нас і була одна віра.

– Але десь інде була інша, сусідонько. Буцім прийшов наказ, щоб була одна.

– А від кого наказ?

– А хто ж його відає! Буцім такі були машини для . віри. Такі довжелезні казани.

– А нащо ж ті казани?

– Того вже ніхто не відає. Казани – і квит. І буцім господь являвся людям, щоб вірили себто. Бо дуже, сусідонько, дуже вже забагато безвірників розвелось. А воно треба в щось вірити, що ж ти вдієш. Адже ж якби були вірили, то господь би їм не являвся. Отож він і прийшов у світ через ту безбожність, розумієте? ...

– Та воно то так, але від чого настала оця анахтемська війна?

– Ніхто не відає. Кажуть, почали китайці чи турки. Буцім у тих казанах вони привезли з собою того свого бога. Вони буцім страшенно богомільний народ – турки та оті китайці. То й захотіли, щоб ми, мовляв, вірили з ними, по-їхньому.

– А чого доконче по-їхньому?

– Е, того ніхто не відає. А я сказав би, що й пруссак теж почав. І той-таки швед.

– Боже, боже, – сумно мовила Проузова. – А тепер оце така дорожнеча! Півтори тисячі за свічку!

– А я сказав би, – твердив Благоуш, – що цю війну заварили євреї задля зиску. Отак би й сказав.

– Уже б і дощику треба, – озвалась Благоушка. – Бо картопля така миршава! Неначе горішки.

– А знаєте, – провадив Благоуш, – вони того господа бога просто вимудрували, аби було на кого звалити все. То така їхня мудрація. Хотіли воювати й придумали, чим виправдатись. То вони все так підстроїли.

– А які це “вони” ?

– Хто ж його відає. Я сказав би, що змовилися з папою і з євреями – всі, всі! Оті... оті... кальбурати! – гнівно вигукнув дідусь Благоуш. – Я б це їм у вічі сказав! Чи то кому треба було нового господа бога? Нам на селі й того старого вистачало. Саме в раз вистачало, і хороший він нам був, такий розважний та справний. І нікому не являвся; і хоч мир був...

– А скільки ви, Проузова, правите за яєчко?

– Сьо’дні дві тисячі.

– У Трутнові буцім три дають.

– От і я кажу, – все кипів старий Благоуш, – що таке мусило настати. Бо люди вже були дуже злі одне на одного. От хоч би ваш небіжчик чоловік, Проузко, земля йому пером, він же ото ніби спірит був, духів викликав, то я якось задля сміху й кажу йому: “Чуєш, а заклично мені назад отого злого духа, що я ненароком пустив”, – а він на мене розсердився і вже ні разу до мене не озвався, поки й жив на світі. А то ж таки сусід був. А Тонда Влчек знов же признавав оті хвосхвати, що ними буцім землю добре угноювати, а хто їх не признавав, то того він усе підкусював і підкусював, як та оса набридлива. А мій син, пан прохвесор себто, каже, що воно повсюди таке. Кому вже що наверзеться, то він уже й хоче, щоб усі в те вірили. І все в’язне та й в’язне. І через це воно й настало.

– А так, – позіхнувши, погодилася Проузова. – Та що ж ти вдієш.

– Та звісно, – зітхнула пані Благоушева.

– Так воно вже ведеться на цьому світі, – додала Проузова.

– А вам, бабам, аби тільки теревенити цілий божий день, – сердито докінчив дідусь Благоуш і почовгав до хвіртки...

...А тим часом у світі точилися всесвітньо-історичні битви між арміями і “народжувалося краще майбутнє”, як запевняли мислителі з усіх таборів.

РОЗДІЛ XXIX. Остання Битва

Під осінь 1953 року Найбільша Війна вже хилилася до кінця. Не було кому воювати. Окупаційні армії, здебільшого відтяті від своїх країн, танули, зникали, ніби вода в піску. Самозвані генерали пересувались від міста до міста чи, краще сказати, від руйновища до руйновища, на чолі війська з п’яти чоловік, із котрих один був барабанщик, другий злодій, третій школяр, четвертий носив грамофон, а п’ятий був взагалі бозна-хто, і збирали контрибуцію, погрожуючи підпалити місто, або принаймні влаштовували доброчинний концерт “на користь інвалідів, їхнів удів та сиріт”. Ніхто вже не знав, хто за кого воює.

Ото серед такого загального, невимовного розгардіяшу й настав кінець Найбільшої Війни. Настав так несподівано, що й досі не відомо, де відбулась остання, так звана вирішальна битва. Історики без кінця сперечаються про те, котрий бій означав кінець і розв’язку всесвітнього конфлікту. Декотрі (наприклад Дюріх, Асбрідж, а особливо Мороні) схиляються до думки, що це був бій під Лінцом. У цій досить великій операції брало участь шістдесят солдатів з різних ворожих армій. Бій розгорівся у великій залі ресторану “Троянда” за офіціантку Гільду (власне, Маржену Ружичкову з Нового Биджова). Переможцем став італієць Джузеппе; він і забрав Гільду. Та оскільки вона другого дня втекла від нього з чехом Вацлавом Грушкою, то й ця битва, власне, не була вирішальною.

Усінський називає останнім бій під Гороховкою, Леблон – сутичку під Батіньйолем, Ван Гроо – різанину поблизу Ньївпорта; але здається, що тут вирішує скоріше місцевий патріотизм, ніж справді історичні докази. Одне слово, яка битва була останньою в Найбільшій Війні, невідомо. І все ж її можна з великою вірогідністю визначити з дивовижно узгоджених між собою джерел, а саме з цілого ряду пророцтв, що передували Найбільшій Війні.