Страница 3 из 33
– Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..
– Коні попадали б! – у захваті вигукнув пан Бонді.
– Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв’язує між собою електрони, і вони...
– Розбіжаться в різні боки!
– Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?
– Розумію. Хочеш сигару?
– Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше – матерія зникла б.
– Ага. Тепер розумію.
– Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого – чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого – чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.
– Ага. Непогано.
– Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.
– Безперечно.
– Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!
– Ти що! – вигукнув Бонді й схопився.
– Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... – бліднучи, прошепотів Марек.
Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.
– Слухай-но, Рудо, – нерішуче почав він, – ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...
Марек махнув рукою.
– Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор[3], що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але – йди до підвалу! Йди вже, чуєш?
– А ти що, не підеш? – здивовано спитав Бонді.
– Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.
– А чому? – спитав Бонді ледь підозріливо.
– Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, – то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...
Пан Бонді спускається в підвал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.
Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім – наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному, ясному блаженстві, йому хочеться співати й кричати, йому вчувається шелест незмірних, незліченних крил. І раптом хтось міцно хапає його за руку й тягне геть з підвалу. Це інженер Марек; у нього на голові щось схоже на шолом від водолазного скафандра. Він тягне Бонді сходами нагору. В вестибюлі скидає металевий шолом і втирає піт, що виступив йому на чолі.
– Насилу встиг, – задихано, в жахливому хвилюванні, вимовляє він.
РОЗДІЛ III. Пантеїзм
У пана Бонді якесь таке почуття, ніби все це йому сниться. Марек з материнською турботою садовить його в крісло і біжить по коньяк.
– На, випий хутчіше, – мурмоче він, тремтячою рукою подаючи йому чарочку. – Що, й тобі довелося кепсько?
– Навпаки, – ледве повертає язиком Бонді. – Мені було так... так гарно! Так любо! Немовби я літав, чи що.
– Атож, атож, – квапливо мовить Марек. – Я про це й кажу. Неначе літаєш або взагалі якось так підносишся вгору, еге?
– Страшенно приємне почуття, – сказав пан Бонді. – По-моєму, це називається захват. Неначе там є щось...
– Щось божественне? – спитав Марек нерішуче.
– Мабуть. Так, напевне, напевне! Я ніколи не ходжу до церкви, Рудо, ну ніколи, але в тому підвалі мені було так, наче в церкві. А скажи, будь ласка, що я робив там?
– Стояв на колінах, – пробурчав Марек похмуро й почав ходити по кімнаті.
Пан Бонді розгублено провів рукою по лисині.
– Дивно. Та невже справді... я стояв на колінах? А скажи, будь ласка, що це... в тому Підвалі... що там, власне... так дивно діє на людину?
– Карбюратор, – буркнув Марек, кусаючи губи. Обличчя його наче ще дужче змарніло, аж посіріло.
– Отакої! – здивувався Бонді. – А чим же?
Марек тільки здвигнув плечима і далі ходив по кімнаті, понуривши голову.
Г. X. Бонді водив за ним очима в дитинному подиві. Марек божевільний, казав він собі; але ж, хай йому біс, що охоплює людину в тому підвалі? Таке болісне блаженство, така непохитна певність, захват, якась приголомшлива побожність, чи що...
Пан Бонді встав і налив собі ще чарочку коньяку.
– Слухай, Рудо, – сказав він. – Я вже знаю.
– Що ти знаєш? – вигукнув Марек і зупинився.
– Що там у підвалі. Отой чудний душевний стан. Це якась отрута, правда? “
– А певно, що отрута, – злісно засміявся Марек.
– Я так зразу й подумав, – умить заспокоївшись, сказав Бонді. – Той твій апарат виділяє... м-м... ніби озон, так? Або, скорше, якийсь отруйний газ. І коли його надихатись, воно тебе трошечки... дурманить... Чи збуджує, так? Ну, напевне, Рудо, це не що інше як отруйний газ; мабуть, він якимсь чином утворюється під час спалювання вугілля в тому... в тому твоєму карбюраторі. Якийсь світильний газ, чи веселящий газ, чи фосген, чи щось таке. Через це ти й поставив там вентилятор. І ходиш до того підвалу в протигазі, еге? Бо там якісь бісові гази.
– Якби ж то були тільки гази! – вибухнув Марек, стрясаючи кулаками. – Розумієш, Бонді, через це ж я й мушу продати той карбюратор! Бо я просто не можу цього знести, не можу, не можу! – вигукував він, мало не плачучи. – Я не передбачав, що мій карбюратор таке вироблятиме! Таке... страшне... паскудство! Подумай лишень, він це робить із самого початку! І кожен відчуває це, хто підійде до нього. Ти ще нічого не знаєш, Бонді! А на моєму двірникові воно окошилося!
3
Ця назва, що її дав інженер Марек своєму атомному казанові, треба сказати, зовсім хибна; це один із сумних наслідків того, що в технічних навчальних закладах не вивчають латини. Більше підійшла б назва “комбюратор”, “atokettle”, “карбоватт”, “дисгрегатор”, “мотор М”, “bondymower”, “гілергон”, “Molekularstaffzersetzungkraftrad” EW та інші назви, запропоновані пізніше, але, звичайно, закріпилась саме неправильна. (Прим. автора).