Страница 87 из 107
– Гейдо, голубе, – мовив суддя, – це ж неможлива річ: дев’ятнадцять метрів – чимала відстань. А може, той чоловік стояв у воді, посеред річки?
– Я теж був подумав так, – відповів Гайда. – Але там, пане суддя, на закруті, від берега до берега більш як два метри завглибшки. А від каменюки ще ямка лишилась на укосі: там другий берег вимощений каменем, щоб не розмивало, отож той чоловік і вивернув одну каменюку. А пожбурити її він міг тільки зі стежки, бо в воді занадто глибоко, а укіс крутий, не встоїш. А це означає, що каменюка пролетіла дев’ятнадцять метрів і двадцять сім сантиметрів. Ви розумієте?
– Може, він мав пращу? – невпевнено зауважив Тучек. Гейда докірливо глянув на нього.
– Пане суддя, ви, мабуть, ніколи не держали в руках пращі. Спробуйте-но кинути пращею шестикілограмову каменюку! Це треба мати катапульту. Я з цією каменюкою два дні морочився; пробував зробити такий зашморг і розкрутити її – як ото молот кидають. Але вона з будь-якого зашморга випадає. Ні, її можна було тільки штовхнути, як ядро. І ви знаєте, що це таке? – схвильовано вигукнув він. – Світовий рекорд! Ось що!
– Та невже! – зчудувався Тучек.
– Так, світовий рекорд! – урочисто повторив Гейда. – Правда, спортивне ядро важче, в ньому сім кілограмів; а нинішній рекорд – шістнадцять метрів без кількох сантиметрів. Попередній рекорд, п’ятнадцять з половиною метрів, держався дев’ятнадцять років, і аж цього року один американець, як пак його прізвище, чи то Кук[219], чи то Гіршфельд[220], штовхнув майже на шістнадцять. Шестикілограмове ядро він би штовхнув метрів на вісімнадцять-дев’ятнадцять. А ми тут маємо на двадцять сім сантиметрів більше! Пане суддя, цей хлопчина штовхнув би спортивне ядро на добрих шістнадцять метрів із чвертю, і це без тренування! Боже, шістнадцять з чвертю! Пане суддя, я в цьому спорті маю досвід, іще на війні хлопці, було, завжди гукали: «Ану, Гейдо, закинь-но туди!» – ручну гранату цебто. А у Владивостоці[221] я якось змагався з американськими моряками; я штовхнув ядро на чотирнадцять метрів, а їхній судновий священик побив мене на чотири сантиметри. Ого, в Сибіру ми накидалися! Але цю каменюку я штовхнув тільки на п’ятнадцять з половиною метрів, пане суддя, – далі ніяк не міг. А тут – дев’ятнадцять. Сто чортів, сказав я сам собі, цього хлопця я мушу розшукати; він нам поставить рекорд. Ви уявіть собі – в американців рекорд відібрати!
– А як же з Пуділом? – нагадав суддя.
– К бісу Пуділа! – вигукнув Гейда. – Пане суддя, я почав розшуки невідомого, що поставив світовий рекорд; адже тут ідеться про інтереси всієї країни, хіба ні? Отож я насамперед пообіцяв, що за Пуділа винного не каратимуть.
– Ну, це занадто, – запротестував суддя.
– Стривайте; я пообіцяв таке з умовою, що він справді перекине шестикілограмову каменюку через Сазаву. Околишнім старостам я розтлумачив, яке це буде велике досягнення: мовляв, про нього писатимуть у газетах по всьому світі; і ще я сказав, що той хлопчина заробить на цьому тисячі. Лишенько, що тоді сколотилось, пане суддя! Всі парубки в околиці покинули жнива, збіглись туди, над річку, і давай жбурляти каміння на той бік. Там, на укосі, вже ні одної каменюки не зосталося, і тепер вони розбивають межові камені та валять кам’яні огорожі, щоб було чим жбурляти. А хлопчаки, чортенята, по всьому селу камінням кидаються, курей уже хтозна-скільки перебили… А я стою на березі й пильную. Звісно, ніхто не докинув далі, як до середини річки – тільки й того, що її там певне вже наполовину загатили. Аж ось учора ввечері приводять до мене парубка – буцім це той, що скалічив Пуділа. Ви його зараз побачите, поганця, він чекає надворі. «Слухай, Лисицький, – кажу йому, – то це ти пожбурив оцю каменюку на Пуділа?» – «Я, – відказує. – Пуділ мене вилаяв, то я розсердився, а іншої каменюки напохваті не було…» – «Ну то ось тобі інша, така сама, – кажу йому, – докинь її на Пуділів берег; але як не докинеш, то знатимеш у мене!»
Ну, взяв він ту каменюку – ручиська в нього як лопати, – став над укосом і намірився. Бачу, техніки в нього ніякої, про стиль і балакати нема що, ні ногами, ні тулубом не працює – а все ж каменюка шубовснула в воду за чотирнадцять метрів. Непогано, але… От я заходився йому показувати: «Телепню, стань отак, правим плечем назад, а як кидатимеш, то не самою рукою, а й цим плечем рухай, зрозумів?» – «Атож», – відповідає; скривився, як святий Ян Непомуцький[222], і кинув… на десять метрів.
Ну, я сказився. «Ледащо! – кричу. – І це ти влучив у Пуділа? Брешеш!» – «Пане вахмістре, – відказує, – бог мені свідок, що я в нього влучив; хай Пуділ стане там, то я йому, собаці, вріжу ще раз!» Я тоді біжу до Пуділа, прошу його: пане Пуділ, послухайте, йдеться про світовий рекорд – будь ласка, вийдіть знов на свій берег та налайте того цегляра, хай він ще на вас каменюкою пожбурить!» Та де там, пане суддя, – повірите, Пуділ нізащо не погодився. В цих селюків ніяких вищих інтересів нема…
Іду я знов до Вашека – цегляра того.
«Ти шахрай!» – кричу на нього. – Це неправда, що ти вдарив Пуділа! Він каже, що то був не ти!» – «Бреше – відказує Лисицький. – То таки я був». – «То доведи, – вимагаю, – докинь туди каменюку!» А він тільки чухається та сміється. «Пане вахмістре, – каже, – я так просто не вмію, але до Пуділа хоч коли докину, бо я на нього лютий». Я йому вже по-доброму: «Вашеку, як докинеш, то я тебе відпущу; а як не докинеш, доведеться відсидіти за те, що скалічив Пуділа. За таке півроку дають, дурню!» – «Ну що ж, – він на те, – відсиджу взимку». Тоді я його заарештував ім’ям закону. Він тепер чекає тут, у коридорі; пане суддя, може, ви якось витягнете з нього, чи справді це він кинув ту каменюку, чи тільки хвалиться! Я гадаю, що він злякається й відмовиться, так ви тоді припечіть йому, ледащові, хоч місяць за обман влади чи за шахрайство. Адже в спорті дурити не можна, за це треба карати. Зараз я вам його приведу.
– То це ви Вацлав Лисицький? – сказав Тучек, суворо поглядаючи на білявого арештанта. – Ви призналися, що пожбурили цей камінь на Франтішека Пуділа з наміром ударити його і завдали йому тяжкого поранення. Це правда?
– Пане суддя, – почав хлопчина, – ось воно як вийшло: той Пуділ лупцював якогось хлопчиська, а я кричу йому через річку, щоб пустив його, а він мене вилаяв…
– Ви кинули цей камінь чи ні? – гримнув Тучек.
– Кинув, пане суддя, – скрушно мовив парубок. – Але ж він мене лаяв, так я тоді вхопив каменюку…
– Чорт би вас узяв! – розкричався суддя. – Нащо ви брешете? Чи ви не знаєте, що за неправдиві свідчення суворо карають? Нам добре відомо, що ви цього каменя не кидали!
– Ні, кинув, пане суддя, – промимрив молодий цегляр. – Так Пуділ же послав мене… знаєте куди?
Суддя запитливо подивився на Гейду, а той безпорадно знизав плечима.
– Роздягніться! – крикнув тоді Тучек на пригніченого винуватця. – Ну, швидше! І штани теж!
За хвильку молодий здоровило стояв перед ними голісінький і весь трусився: він, мабуть, боявся, що його катуватимуть, бо такий порядок.
– Гляньте, Гейдо, на цей дельтовидний м’яз, – промовив суддя Тучек. – А оцей біцепс – що ви скажете?
– Непогані, – відповів Гейда тоном знавця. – Але черевні м’язи розвинені слабко. Пане суддя, для штовхання ядра потрібні черевні м’язи; ви ж знаєте, як треба крутити тулубом. Побачили б ви мої черевні м’язи!
– Ну що ви, – заперечив суддя, – чим поганий живіт? Дивіться, які горби. А огруддя! – додав він, тицьнувши пальцем у золотаву шерсть на Вашекових грудях. – Але ноги слабкуваті. В цих селюків ноги завжди нікудишні.
– Бо не треновані, – пояснив Гейда. – Хіба це ноги? Щоб штовхати ядро, знаєте яких ніг треба!
– Поверніться! – визвірився суддя на нарубка. – А спина як?
– Угорі, од лопаток, усе гаразд, – відповів Гейда, – але внизу – нема нічого. Тулуб у нього розмаху не дасть. Я гадаю, пане суддя, що це не він кинув.
219
Кук Джозеф – американський спортсмен, олімпійський чемпіон 1928 р. в штовханні ядра.
220
Гіршфельд Еміль – німецький спортсмен, чемпіон світу 1928 р. в штовханні ядра.
221
… у Владивостоці… – З контексту оповідання видно, що Гейда був у Росії в складі чехословацького добровольського корпусу (так зв. «Легіону»), сформованого з колишніх австрійських військовополонених, і пройшов разом з ним шлях через Сибір і Владивосток на батьківщину.
222
Непомуцький Ян (Ян Непомук, пом, 1393 р.) – генеральний вікарій празького єпископату, з наказу короля Вацлава IV (1361–1416) кинутий у Влтаву за опір антицерковній політиці короля; 1729 р. був приєднаний католицькою церквою до лику святих. Скульптурні зображення Яна Непомуцького, що вважався святим патроном Чехії, часто стояли не тільки в храмах, а й просто неба.