Страница 74 из 107
– Ви чуєте, мадемуазель?
– Pardon, – похопилась Ольга.
– Може… ви… нездужаєте? – спитав граф, утупивши в неї погляд. – Може, у вас… температура?
– Ні, ваша світлість, – квапливо заперечила Ольга. – Я здоровісінька.
– Тим ліпше, – тягуче промовив граф. – Я не люблю… хворих людей. Ольжина відвага враз погасла. Почуття розпачу охопило її. «Ні, ці люди сильніші за мене, я не можу опиратися їм, – думала вона. – Боже, дай мені силу сказати сьогодні, що я кидаю службу! Боже, дай мені таку силу!» її вже тепер проймав дрож від думки про майбутню розмову з графом. Він, певне, зведе брови й скаже: «Негайно, Мадемуазель? Так не годиться!»!.. «Що придумати? Як пояснити, що я мушу, мушу їхати додому зараз, сьогодні-таки? Я втечу, як не відпустять, утечу – і все!» Страх перед вирішальною хвилиною гнітив Ольгу.
Графська родина підвелася з-за столу й перейшла до вітальні поряд; граф і Кеннеді закурили, графиня взялась за вишивання. Чекали денної пошти. «Як підуть діти, – сказала собі Ольга, – так і скажу». А тим часом вона силувала себе думати про батьківський дім, і серце її калатало від хвилювання. Вона уявляла синій матусин фартух, нефарбовані, вишаровані меблі, батька, що сидить із люлькою, скинувши піджак, і неквапно, статечно І читає газету. «Це єдиний рятунок, більш я тут не витримаю й дня, – снувалось у голові, і тривога наростала. – Боже, дай мені сили в цю останню хвилину!»
Пауліна, опустивши очі, внесла на срібній таці пошту. Граф згорнув усі листи собі на коліна; хотів узяти й останній, що лежав осторонь, але Пауліна ввічливо відступила.
– Це для мамзелі, – шепнула вона.
Ольга зразу пізнала, що лист від матусі: дешевий, замацаний конверт, незграбно, з помилками написана адреса… Цих листів вона завжди соромилась, і все ж потім носила їх на серці. Вона почервоніла й тепер: «Пробач мені, мамо!» Тремтячими пальцями взяла той лист із сільської глушини, зворушено перечитала адресу, аж занадто докладну – ніби в цьому лихому світі без такої докладної адреси лист не попав би в належні руки там, на чужині. І враз дівчині спав камінь із серця: «Матусю, як ти мені допомогла! Ось зараз почну читати лист і раптом скрикну, що татусь захворів, що мені конче треба до нього; зберусь і поїду, і ніхто не зможе мене затримати. Аза тиждень напишу їм, що мушу лишитися вдома, хай перешлють мою валізу поштою. Так буде найлегше», – зраділо подумала Ольга. Як кожній жінці, їй багато легше було вдатись до відмовки, ніж наводити справжні докази. Повеселіла, вона надірвала конверт. Коли вийняла лист, їй аж у серце шпигнуло. Затамувавши дух, вона почала читати:
«Люба донечко
Сповіщаю невиселу новину татусь наш росхворівся Дохтор каже щось там із серцем і він слабий ноги попухли ходити ниможе. Дохтор каже шо ниможна його хвилювати каже Дохтор шоб і ти ненисала ніпрошо погане. Бо тато журицця як читає тож пиши шотобі жи-вецця добре хай хоч він буде спокійний тиж знаєш як він тибе любить і радий шо ти таку гарну службу найшла дякувати Богу.
Помолися за тата а їхати до нас нитреба цеж ниблизь-кий світ гроші відтебе прийшли дякуємо тобі донечко бо нам скрутно живецця тато лежить а Франтік украв у нього годиника а сказати йому ниможна боце його вб’є ми кажимо шо поламався і віднисли до годиникаря а він усе питає коливже полагодять бо й ниможна глянути котра година а я й плакати приньому боюся.
Люба донечко дякуй Богові шо таку гарну службу найшла й молися засвоїх Панів і служи їм вірно де ти ше найдиш шоб такі харчі тиж на груди слаба то поздоровшаєш тай нам щомісяця посилаїш дещицю спасибі тобі донечко Господь тобі віддасть.
Шануй Панів то служитимеш їм довго і вони тибе досмерті забиспечать однаково як на державній службі тай сама шануйся Кланяйся Панам від мене з татом біда тане як свічка
Бувай здорова Твоя Матуся Костелець номер 37».
Граф звів очі від своїх листів і вирячився на Ольгу.
– Вам недобре, мадемуазель? – скрикнув він, по-справжньому злякавшись.
Ольга підвелась сама не своя й стисла долонями скроні.
– Ні, тільки… голова заболіла, ваша світлість, – прошепотіла вона.
– Ідіть полежте, мадемуазель, швидше йдіть полежте! – гостро, занепокоєно закричав граф.
Ольга машинально вклонилась і поволі вийшла. Граф запитливо озирнувся на дружину; та знизала плечима й суворо промовила:
– Oswald, gerade sitzen![184]
Містер Кеннеді курив і дивився в стелю. Запала прикра мовчанка.
Графиня вишивала, стиснувши губи. Трохи перегодя вона подзвонила. Увійшла Пауліна.
– Пауліно, куди пішла мадемуазель? – спитала графиня крізь зуби.
– У свою кімнату, вельможна пані, – відповіла покоївка. – І замкнулася.
– Скажи, хай запрягають.
На подвір’ї прошелестіли по піску колеса карети, кучер вивів коней і почав запрягати.
– Papa, soll ich reiten?[185] – наважився спитати Освальд.
– Ja[186], – кивнув головою граф, застиглими очима дивлячись перед себе. Графиня кинула на нього допитливий, неприязний погляд.
– Wirst du mitfahren?[187] – спитала вона.
– Nein[188], – відповів граф замислено.
Конюх вивів верхових коней і осідлав їх. Кінь Кеннеді протанцював по всьому подвір’ю, перше ніж дав себе осідлати; а Освальдів напівкровний мерин спокійно, статечно рив землю ногою, журливим оком поглядаючи на своє копито.
Родина вийшла на подвір’я. Освальд, чудовий верхівець, зразу вихопився на свого коня й мимохіть глянув угору, на Ольжине вікно. Адже Ольга так часто махала йому рукою, коли він виїздив верхи. Але тепер у вікні не було нікого.
Графиня важко сіла в карету.
– Мері, – кинула вона через плече.
Дівчинка, вередливо осміхаючись, вскочила за нею. Графиня ще вагалась.
– Пауліно! – покликала вона покоївку. – Подивись, що робить мадемуазель Ольга. Тільки щоб вона не почула.
Містер Кеннеді кинув цигарку, плигнув на коня й стиснув йому боки. Кінь помчав учвал, підкови його загриміли громом по дощаному помосту, тоді дзвінко зацокали по бруківці перед замком.
– Hallo-o, Mister Ke
Зі сходів збігла Пауліна, держачи руки в кишенях білого фартушка.
– Вельможна пані, – тихенько доповіла вона, – мамзель Ольга вішає одежу в шафу й складає білизну в комод.
Графиня кивнула головою.
– Ну, поганяй! – гукнула вона кучерові.
Карета рушила; старий граф помахав услід рукою й лишився сам.
Він сів на лаві під аркою, поставивши палицю між коліна, і понурими знудженими очима задивився на подвір’я. Просидівши так з півгодини, він підвівся і, важко тупаючи паралічними ногами, пішов до вітальні. Там сів у крісло біля столика з шахівницею, на якій лишилась недокінчена партія, почата вчора з Ольгою. Граф замислився над позицією: він видимо програвав, бо Ольга пішла вперед конем і загрожувала атакою. Схилившись над. шахами, граф намагався розгадати її задум. Нарешті збагнув його: дуже дотепна комбінація, йому доведеться скрутно. Він підвівся і, стукаючи палицею, випростаний, пішов нагору, до того крила, де були покої для гостей. Біля Ольжиних дверей він зупинився. В кімнаті було тихо, аж моторошно тихо – анішелесь. Нарешті граф постукав:
– Мадемуазель Ольго, як ви себе почуваєте?
Ще хвильку було тихо. Тоді Ольга озвалася глухим голосом:
– Дякую, вже краще. Ви чогось хотіли, ваша світлість?
– Ні, ні, лежіть. – І раптом, ніби злякавшись, що він виявив гувернантці надмірну увагу, граф додав: – Щоб завтра вже могли вчити дітей.
І, грюкаючи палицею, вернувся до вітальні.
184
Освальде, сиди рівно! (Нім.)
185
Тату, я поїду верхи? (Нім.)
186
Так (нім.).
187
Ти поїдеш а нами? (Нім.)
188
Ні (нім.).
189
Агов, містере Кеннеді! (Англ.)