Страница 71 из 107
У коридорі хихотіли дві покоївки. Побачивши Ольгу, вони замовкли й привітались, відвівши погляди. Ольгу аж заздрість шпигнула, що вони можуть сміятись; вона хотіла була звисока наказати їм щось, але не придумала що. «От би жити з цими дівчатами, – майнуло в голові. – Вони там до півночі регочуть, вовтузяться, жартують; і лакей Франц із ними, щохвилини то одна вересне, то друга… боже, яка гидота!» Мимохіть зринув огидний спогад: учора вона застала Франца з посудницею в порожній кімнаті для гостей, поряд із її спальнею. Він так по-дурному шкірився, застібаючись, що вона з люті мало не вдарила його своїм маленьким кулачком.
Ольга затулила руками обличчя. «Ні, ні, я тут не витримаю! До-ре-соль-ре, до-ре-соль-ре… Ці покоївки хоч якось розважаються! Вони хоч не такі самотні, не мусять обідати з панами, вони теревенять цілий день, а ввечері потихеньку співають на подвір’ї… Якби вони хоч на вечір приймали мене до гурту!» З солодкою млістю зринула в пам’яті пісня, яку дівчата вчора співали в два голоси під старою липою:
Відчинивши вікно, Ольга з повними сліз очима слухала їх і півголосом підспівувала. Вона все пробачила їм і з палкою приязню простягала до них руки. «Дівчата, я ж така сама, як і ви. Я теж у наймах, і я з вас найнещасніша!»
Найнещасніша, повторювала собі Ольга, ходячи туди й сюди по вестибюлю. Як це сказав граф? «Міс Ольга, ви забагато говорите на уроках; ви збиваєте дитину з пантелику своїми… безнастанними… повчаннями. Я просив би вас… поводитися з нею… трохи ласкавіше». Вона проказувала слово за словом, щоб не згубити з них ні краплинки гіркоти. Зціплювала кулаки, згоряючи від гніву й муки. Так, це її помилка: вона занадто серйозно сприймала роль виховательки. Приїхала сюди, до замку, в якомусь гарячковому захваті, наперед закохана в дівчинку, виховання якої мали довірити їй. Ревно взялася за навчання, була завжди старанна, ретельна, підготована; вона так глибоко вірила в значення освіти – а тепер насилу розбирає із знудженою Мері начатки арифметики та граматики, раз у раз дратується, б’є щиколотками по столу, а тоді в сльозах вибігає з класної кімнати, де лишається переможницею норовлива й ледача Мері. Спочатку Ольга радо бавилася з дівчинкою, сповнена палкого завзяття й по-дитячому захоплена її іграшками; та врешті помітила, що грається сама під холодним, знуджено-глузливим поглядом малої. Ігри минулись, і відтоді Ольга ходила за своєю вихованкою, мов тінь, не знаючи, про що з нею говорити, чим її розважити. Вона приїхала, сповнена просто жертовного бажання любити, бути лагідною і терплячою; а тепер гляньте, як палають її очі, як шпарко й нерівно б’ється серце, здатне відчувати вже тільки біль, але не любов. «Поводитися… трохи… ласкавіше, – повторювала Ольга, і все її тіло аж терпло. – Боже, чи я спроможна?»
Вона ходила туди й сюди між залізних опудал-рицарів, раніш таких кумедних для неї, і щоки її горіли від хвилювання, їй спадали на думку тисячі відповідей на графові докори; зринали в голові сповнені гідності, рішучі й горді слова, які раз назавжди здобули б їй повагу в цьому домі. «Ваша світлість, – могла б вона сказати з високо піднесеною головою, – повірте, я знаю, чого домагаюсь. Я хочу навчити Мері серйозно ставитись до життя й бути вимогливою до себе; хочу зробити з неї людину, яка не дозволяє собі хибних вчинків. Ідеться не про фальшиву ноту, ваша світлість, а про фальшиве виховання; я могла б не любити Мері, а тому й не помічати її хиб, та коли я її люблю, то буду вимоглива до неї, як до себе самої…»
Її очі ще палали й серце горіло від недавньої образи, коли вона подумки промовляла все це; та власні слова підбадьорили її, Ользі полегшало, і вона твердо вирішила, що незабаром, завтра ж таки поговорить про це з графом. Він не лихий, часом буває навіть великодушний, а крім того – він же так мучиться! Якби тільки не отой гнітючий погляд його страшних, безбарвних, вирячених очей за скельцями пенсне!..
Вона вийшла надвір, і її засліпило сонце. Кам’яні плити, щойно политі водою, блищали й парували.
– Стережіться, мадемуазель! – раптом гукнув ламкий хлоп’ячий голос, і ту ж мить просто в білу Ольжину спідницю плюхнув мокрий футбольний м’яч. Освальд захихотів, але зразу й умовк, побачивши, як ужахнулась бідна дівчина; спідниця була геть забруднена. Ольга трохи підняла її і, нічого не сказавши хлопцеві, схлипнула. Освальд почервонів і, затинаючись, почав виправдовуватись: – Я… не бачив вас, мадемуазель.
– Beg your pardon, miss[166], – озвався Освальдів гувернер містер Кеннеді, що в білій сорочці й штанях лежав на траві. Він враз схопився, ляснув Освальда по потилиці й знову ліг.
Ольга не бачила нічого, крім своєї зіпсованої спідниці; вона так любила цей білий костюм! Без жодного слова вона повернулась і ввійшла в дім, ледве-ледве стримуючи плач.
Сльози душили її, коли вона відчиняла двері до своєї кімнати. А переступивши поріг, застигла з круглими від подиву очима, не розуміючи, що тут діється: посеред кімнати сиділа на стільці сама графиня й дивилась, як покоївка порпається в одежній шафі…
– A, c’est vous?[167] – кинула графиня, не озираючись.
– Oui, madame la comtesse[168], – насилу вимовила Ольга: їй перейняло дух.
Покоївка вийняла з шафи оберемок одягу.
– Ні, тут нема, вельможна пані.
– Ну, гаразд, – відказала графиня, важко підвелась і рушила до дверей. Остовпіла Ольга навіть не здогадалася дати їй дорогу. Графиня зупинилась за три кроки перед нею.
– Mademoiselle?
– Oui, madame[169].
– Vous n’attender pas, peut-etre, que je m’excuse?[170]
– Non, non, madame![171] – вигукнула дівчина.
– Alors il n’ya pas pourqui me barrer de passage[172], – гаркаво проказала графиня.
– Ah, pardon, madame la comtesse[173], – прошепотіла Ольга й квапливо ступила вбік. Графиня з покоївкою вийшли, а на столі та ліжку зосталося розкидане вбрання.
Ольга сиділа на стільці, мов здерев’яніла. Їй уже не хотілося плакати. Отже, її обшукують, мов злодійкувату служницю. «Чи не чекаєте ви, щоб я вибачилася?» Ні, ні, вельможна пані, боронь боже! Вам вибачатися перед найнятою за гроші дівчиною? Обшукайте ще мої кишені й гаманець, обшукайте все, упевніться, чи я не вкрала чого. Я бідна, тож напевне нечесна…» Ольга втупила застиглі очі в підлогу. Тепер вона розуміла, чому стільки разів заставала свій одяг і білизну наче поперекладаю. «А я їм за одним столом із ними! Відповідаю на запитання, всміхаюсь, підтримую розмову, силкуюсь бути веселою…» Почуття безмежного приниження пойняло Ольгу. Її очі були широко розплющені й сухі, вона притискала зціплені руки до грудей; думки розбігалися, тільки серце болісно й тривожно калатало.
На руки їй сіла муха, потерла лапками голівку, розправила й склала крильця, перебігла далі; руки не ворухнулись. Час від часу зі стаєнь долинало гупання копита чи дзенькіт ланцюга. В буфетній бряжчав посуд, над парком, пролітаючи, заквилив кібець, удалині, на повороті колії, прогув паровоз. Муха нарешті знудилась, махнула крильцями й вилетіла у відчинене вікно. У замку залягла мертва тиша.
Бам, бам, бам, бам… Четверта година. Голосно позіхаючи, куховарка йде готувати полуденок. Хтось перебіг подвір’ям, біля колодязя зарипів коловорот, весь дім трохи ожив. Ольга підвелася, безтямно провела долонею по обличчю й почала акуратно складати на столі своє вбрання. Потім стала навколішки перед комодом, повикладала з шухляди на ліжко білизну. Книжки свої поскладала на стільці, а коли скінчила, стала над усім тим, мов над руїнами Єрусалима, й потерла чоло: «А що це я роблю? Навіщо?»
166
Пробачте, міс… (Англ.)
167
А, це ви? (Франц.)
168
Так, ваша світлість (франц.).
169
Так, пані (франц.).
170
Чи не чекаєте ви, щоб я вибачилась? (Франц.)
171
Ні, ні, пані! (Франц.)
172
Тоді пропустіть мене (франц.).
173
Ох, пробачте, ваша світлість (франц.).