Страница 66 из 107
Тоні. Але ж коли така страшна війна, мамо…
Мати. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.
Тоні. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…
Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Тоні! Не можна! Вийми цяцю з ротика!
Тоні. Я вже не дитина, матусю.
Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, значить, хочеш на війну? Я справді мала… дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені… щось інше, не це, пам’ятаєш? Я вчила свого сина… ненавидіти війну, правда ж? Він казав: «Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину…» Правда, Тоні?
Тоні. Правда, але… Нині зовсім інша річ, мамо. Адже ми обороняємось, розумієш?
Мати. Ну невже б ти зміг когось убити?
Тоні. Зміг би, мамо. Тобто я думаю… коли треба…
Мати. І тобі… хочеться туди?
Тоні. Страшенно, матусю.
Мати. От бач, Тоні. От бач. Уже й ти вислизнув із моїх рук, синочку. Вже я й тебе не розумітиму. Як же ти змінився, мій маленький!
Тоні. Мамо, ти плачеш? То ти… пускаєш мене?
Мати. Ні, Тоні. Я стара… і вперта жінка. Я не віддам свого сина… на те, що я прокляла. Мені вже занадто дорого обійшлися ці ваші війни, синочку. Ти не підеш. Я тебе не пущу.
Тоні. Мамо, невже ти можеш таке мені зробити? Ось побачиш, я… я втечу! Втечу! Втечу!
Мати (підводиться). Стривай-но! Подивись на мене, Тоні! Подивись!
Тоні. Матусю, я ж так тебе прошу…
Мати. І ти покинув би мене, мій єдиний синочку? А про те не подумав, що сталось би тоді зі мною? Чи змогла б я жити на світі, якби ти пішов від мене? Невже ти можеш таке мені зробити, Тоні? Адже в мене більше нікого не лишилося!
Тоні. Таж зі мною нічого-не станеться, мамо, ти не бійся! Слово честі, я це відчуваю, я знаю… Я взагалі не можу собі уявити, щоб зі мною щось сталося.
Мати. Авжеж, ти не можеш уявити, зате я можу, Тоні. Я можу. Всі ви, всі йшли, мов на прогулянку, я тільки й чула! «Ти не бійся, мамо, ми тільки туди та й назад…» Я вас знаю, синку. Мене ти не заморочиш.
Тоні. А я й не хочу тебе морочити, мамо. Я знаю, що… може, й загину там. Розумієш, я так виразно це уявляю… Відколи наважився… йти, вже стільки разів гинув… звісно, воно мені тільки постає в уяві, але так яскраво… Або ж бачу, як лежать хлопці з нашого класу… ніби всі полягли. Лежать купою, а пальці їхні ще в чорнилі… І мені байдуже, ти знаєш? 3овсім не страшно. А це означає, що я таки справді мушу. Я взагалі не можу уявити собі, як це так – не піти… Ми ж вирішили, що це обов’язок… наш обов’язок.
Мати. А хочеш знати, Тоні, який твій обов’язок? Лишатися зі мною. Це твій борг переді мною… за тата… і за братів. Когось ви повинні залишити мені. Адже я теж маю… якесь право, діти!
Тоні. Я знаю, матусю, але тут – вищий обов’язок…
Мати. Вищий, вищий… Я знаю, хлопче, що вже нічого не важу для тебе. Та, врешті, я для вас ніколи багато не важила. Я вже знаю ці ваші високі чоловічі обов’язки… але щоб я ставила їх над усе, так як ви, – цього ніхто не може від мене вимагати, Тоні. Для цього я занадто сддра. Мені вже тисячі років, дитино моя, тисячі років.
Тоні. Мамо, якщо ти мене не пустиш, я… я…
Мати. Що? Розлюбиш мене, еге? Зненавидиш? Будеш зневажати себе й меле, будеш шарпатись, як на ланцюгу… Я це знаю, Тоні. Не люби мене, мій маленький, але будь зі мною. А як скінчиться війна, тоді сам скажеш: «Твоя правда, мамо: і для життя потрібні чоловіки». (Кладе йому руку на плече). Ну що, Тоні?
Тоні (відсовується). Мамо, прошу тебе, не треба…
Мати… Гаразд. Не люби мене, синочку. Я… й це витерплю, в мене стане твердості. Любов, урешті, теж буває невблаганна й зла, любий мій. Я сама собі здаюсь вовчицею. Немає в світі нічого несамовитішого, ніж материнська любов… Тож коли хочеш іти, Тоні, то йди, але знай, що ти вб’єш мене. Ну, чого ж ти не йдеш?
Тоні. Будь ласка, матусю, не сердься на мене; бач, я не вмію так говорити, але ти послухай її… послухай батьківщину, то сама побачиш, що я повинен піти, як усі…
Мати. Нічого я не побачу, Тоні; Хіба ти не знаєш, що я вже очі виплакала? Що я маю побачити, я, стара мати! Я все життя бачила тільки вас, діти, вас, маляток у сорочечках. Я, видно, так і не звикла до того, що ви повиростали! Іди сюди, синку, я подивлюсь на тебе! Який ти вже великий! Скажи сам, Тоні: адже тобі вже слід поводитись… як дорослому чоловікові?
Тоні. Так, матусю.
Мати. От бач. Значить, ти не можеш покинути стару, божевільну, недужу матір, щоб вона вмерла з горя. Ти не знаєш, що б я тоді зробила! Я б стала бігати по вулицях і кричати, що проклинаю цю війну, проклинаю тих, хто посилає вас на неї.
Тоні. Мамо!
Мати. Ні, ти не можеш заподіяти мені такого, Тоні. Ти повинен бути для матусі опорою… і захисником. Я ж більше нікого в світі не маю. Я знаю, що це для тебе жертва… але ти, як чоловік, повинен не боятися жертв.
Тоні (кусає губи, стримуючи сльози). Мамо, я… Що ж, коли я так тобі потрібен… тоді я… може, справді…
Мати (цілує його в чоло). От бач. Я знала, чого можу від тебе сподіватися. Ти розумний… І відважний хлопець. Тато був би радий, що має такого сина. Ходімо, Тоні, нам треба підготуватися… до цієї війни. (Спирається йому на плече й веде його з кімнати. Біля дверей гасить світло).
Темрява. Чути, як Мати замикав ззовні кімнату й виймав ключ.
Голос Ондри. Бідна матуся!
Голос Батька. Бідний Тоні!
Голос Корнеля. Як, певне, тяжко хлопцеві!
Пауза. Знадвору чути барабани й тупіт солдатських чобіт.
Голос Петра. Чуєте? Солдати.
Голос Їржі. Йдуть на фронт.
Голос Батька. Гарно йдуть, Раз-два! Раз-два!
Голос Корнеля. Так би оце й подався з ними.
Пауза. Барабани надворі стихають.
Голос Батька. Їржі, влови-но, що там по радіо передають. Треба ж нам знати, що діється.
Голос Їржі. Зараз, тату. (Клацає регулятор приймача).
Чоловічий голос із приймача (приглушено) …наша східна армія відступає далі з запеклими боями; на правому фланзі вона затримала ворога і, маючи в тилу гірський хребет, успішно відбиває атаки.
Голос Батька. Аби тільки не обійшли нас!
Чоловічий голос із приймача. В повітряних боях збито сімнадцять ворожих літаків. Дев’ять наших пілотів не вернулося.
Голос Їржі. Дев’ять проти сімнадцяти – непогано.
Чоловічий голос із приймача. Бомбардування наших беззахисних міст триває. Кількість загиблих із цивільного населення сягає восьми тисяч. Про долю міста Вільямедії, яке зазнало нальоту ворожої авіації, ще не надійшли точніші відомості.
Голос Батька. Вимкни, Їржі. Хтось іде. (Клацає регулятор приймача).
Тиша. Брязкіт ключа, і до темного кабінету входить Мати.
Мати (замикає за собою двері, ступав кілька кроків і зупиняється нерухомо). Я знаю, що ви тут. Сповзаєтесь сюди, мов таргани до пива… Чого ви від мене хочете?