Страница 63 из 107
Батько. Добре. Тільки вона може чути нас…
Ондра. І говорити з нами. Тільки матуся ще може нас бачити. Вона не втратила контакту з нами.
Петр (у задумі крутить глобус на письмовому столі). Хлопці, ох і тяжко було мені в ту хвилину, коли я мусив сказати їй…
Їржі. Знаю, брате. Таке страшенно дурне почуття, наче признаєшся в якійсь витівці. (Висуває зі стелу шухляду й порпається в ній). Хлопці, а знаєте, матуся й наші люльки зберегла. Яка ж вона славна! Поки були живі, то сердилася: «Іди геть, начадив тут!» (Машинальним рухом курця бере в уста порожню люльку). М-м… М-м-м… Справді, тут почуваєш себе як удома.
Надворі постріли.
Батько (підходить до вікна). Наче стріляють десь. Бах! Бах! Це армійські гвинтівки. (Прислухається).
Метр (замислено переставляє на столі попільнички й прес-пап’є). Це наші. Це наші стріляють.
Їржі. І мої зошити теж тут! Ти диви, чого лиш вона не зберігає, наша мама! (Гортає зошит). Ага, це я колись креслив… Комедія! Це ж я шукав новий профіль крила.
Петр (ставить на письмовий стіл негритянську статуетку, яку взяв на шафі). Посунься-но.
Їржі. Нащо ти її сюди переставляєш?
Петр. А так… Сам не знаю. Аби щось робити.
Батько (обертається від вікна). Нехай, Їрко. Це просто неспокій мерця! Йому хочеться лишити якийсь знак, що він був тут, розумієш? Згодом воно в нього минеться… Слухай, Петре, чи ти хоч поводився… як чоловік?
Петр (переставляє коробку з тютюном). Авжеж, тату. І оком не моргнув.
Батько. Добре. Значить, не осоромив нас?
Ондра (сидить біля матері). Певне… з біса неприємне почуття, коли тебе розстрілюють.
Петр. І не питай! Стоїш із зв’язаними руками, а проти тебе – шестеро сільських хлопців у солдатській формі… Мені їх так шкода було! Я б сам не зміг нікого розстріляти.
Батько. Очей тобі не зав’язували?
Петр. Ні, тату. Я не захотів.
Батько. Молодець. А хто командував?
Петр. Такий миршавий, писклявий лейтенантик, тату. Страшенно пиндючився, щоб не видно було, що його млість бере. В мене перед очима зарядив револьвера – мовляв, щоб добити мене, коли солдати не влучать як слід.
Ондра. Сто чортів!
Батько. Так треба, Ондро. Інакше не можна.
Петр. Хай йому біс, і дратував же мене той фертик! Я йому кажу: йди геть, здохляко, я сам скомандую…
Батько. Оце вже даремно, Петре. Страта… поважне діло. Я якось був присутній, і… та що там балакати!
Петр. Тату, я ж мусив піддати собі духу. Адже це паскудна халепа… Солдати засміялись, і я з ними. І всім нам якось полегшало. А він почервонів, вихопив шаблю й вереснув: «Увага! Цілься!..» Признаюся, хлопці.
Їржі. Що?
Петр. Я трохи-трохи не впав на коліна. Знаєте, раптом така огидна млість у ногах і в животі… бр-р! Сам собі здаєшся ганчіркою. Дивна річ – не пам’ятаю навіть, як той шмендрик крикнув: «Вогонь!» Тільки відчув, як холодний вітер війнув мені у волосся.
Ондра. То від страху.
Петр. Може, й так. (Знов неспокійно пересуває речі). Але… жахливе почуття, скажу відверто. Жахливе.
Їржі (підводить очі від свого зошита). Мені можеш не казати.
Петр. Ні, ти навряд чи уявиш собі, Їрко. Та й будь-хто.
Їржі. Чого ж! Я все знаю. Коли я падав з літаком…
Петр. Е, то була одна мить.
Їржі. Овва! З дванадцяти кілометрів падаєш довгенько. Не можеш навіть визначити, як довго. Наче… наче цілу вічність. І весь час здається, ніби земна куля валиться на тебе.
Ондра. А про що ж ти тоді думав?
Їржі. Та, власне, ні про що. Такий жахливий спокій, і все. Просто: «Ну, кінець», – чи щось таке. В голові стримить ця спокійна, виразна, тупа думка, а сам дивишся: де ж то впадеш! Там би не хотілося, там дерева; а отам, на полі, було б, мабуть, краще.
Петр. Ну, то ще нічого, Їрко.
Їржі. Е, де там! Така байдужість гірша і… огидніша від будь-якого болю. Наче в тобі ще в живому щось закам’яніло, і ти вже не можеш ворухнутися… Бр-р!
Ондра. То не байдужість, Їрко. То жах.
Їржі. Не знаю; але я не хотів би ще раз. Уф… Моторошне почуття.
Пауза.
Петр. А як було… у тебе, Ондро?
Ондра. Ну, я мав доволі часу. У мене це тривало кілька днів.
Петр. Умирання?
Ондра. Авжеж. Я вже за три дні знав… що вріжу дуба. Ох, скільки за такий час передумаєш… і згадаєш – страхіття! А водночас… водночас я ще спостерігав: ага, оце той симптом, а оце вже той. Печінці каюк, Ондрушку. Отже, дійшло вже до цього… і до цього…
Батько. Ондро, скажи, будь-ласка, а як ти підхопив ту жовту пропасницю?
Ондра. Під час досліду, тату. Ми хотіли з’ясувати, чи той паскудний комар, та стегомія, переносить заразу й від тих хворих, що вже витримали першу стадію хвороби… Напевне це не було відомо. Тож я й дав себе покусати дослідним комарам.
Батько. І заразився?
Ондра. Заразився, та ще й як. Але це було проти наших теорій.
Батько. Ну, і мав якесь значення цей дослід?
Ондра (знизує плечима). Так – принаймні теоретично. Ми хотіли з’ясувати розвиток мікроба в організмі комара. А це досить важливо, тату.
Їржі. А тяжко вмирати від тієї пропасниці?
Ондра. Тяжко. Лежиш, як труп; висока темпера’ тура, жовтяниця… ну, і всяка там усячина. Паскудна хвороба, друзяко. Бр-р! Нікому б її не побажав.
Петр. То, значить, тільки тато наш умер гарною смертю.
Батько. Я? Чому ти так думаєш?
Петр. Ну… полягти в бою – це ж одна мить, а крім того, маєш змогу захищатися…
Батько. Але ж я не поліг у бою, синку!
Петр. Як це не поліг? А ми весь час думали…
Батько. Що мене вбито в останній атаці, я знаю. Це тільки для мами, хлопці. Я ж не міг їй сказати, як воно було насправді.
Їржі. А як?
Батько. Ні, мене не вбито зразу, де там! Я тільки впав і не міг підвестись.
Ондра. Поранений?
Батько. Атож. І там мене знайшли тубільці.
Петр. А потім?
Батько. А потім… замучили. (Махає рукою). Ну, годі вже про це… Ондро, як там матуся?
Ондра. Пульс кращий.
Батько. Хлопці, самі розумієте – їй про це не слід знати…
Пауза.
Їржі (над своїм зошитом). Легко сказати – віддати життя за щось велике: за науку, за батьківщину, за віру, за благо людства абощо; та коли самому тобі доведеться…
Ондра. …то все виглядає зовсім не так, я знаю. Якби люди вміли уявити собі, що тоді почуваєш, то… певне, менше патякали б про те, як прекрасно… вмерти за щось. Прекрасно! Я в своїй смерті нічого прекрасного не бачу.
Петр. І я теж.
В далині кілька пострілів.
Батько. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею – писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б, хлопці. Що не кажи, а життя – це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра – за науку, а Їрка – за технічний прогрес, а Петр – за що, власне, ти загинув, Петричку?
Петр (розставляючи фігури на шахівниці). За рівність і свободу, тату.
Батько. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, що можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне. А так – хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.