Страница 59 из 107
Ондра. Матусю, та ж я тобі вже скільки разів пояснював… Я просто не хотів, щоб ти турбувалася. Тому й не сказав нічого. От і все.
Мати. Оце ти називаєш «пояснював»? Про те, щоб я не турбувалась, ти подумав; а про те, що можеш там заразитися чи ще яку біду собі напитати – ні. А я б подумала, Ондро. От воно як.
Ондра. Ну, й помогло б це тобі, матусю? Адже я б однаково поїхав.
Мати. Ондро, Ондро, ти ж весь час був такий серйозний, розважний хлопець. Я часто не знала б, що мені й робити, якби не ти. Меншим дітям ти був замість батька – такий розумний і статечний… І раптом – на! Поїхав У тропіки й помер там від жовтої пропасниці. Не кажи мені, Ондро, що так треба було!
Батько. Бач, серденько, лікар теж на свій лад солдат. Такий уже фах, правда, Ондро.
Мати. І що тобі було до тієї жовтої пропасниці? Міг би лишатися вдома, лікувати людей або породіллям допомагати…
Ондра. Мамо, зваж сама: від жовтої пропасниці щороку сотні тисяч умирали… Адже це була б ганьба – не знайти ліків від неї. То був… ну, просто обов’язок.
Мати. Твій обов’язок?
Ондра. Обов’язок науки. Бач, матусю, це дуже тяжка хвороба. І якби ти бачила, як там, на півдні, люди вмирають… то сама сказала б: «Ондро, з цим треба щось зробити». Нікуди не дінешся, мамо: хтось мусив туди поїхати.
Мати. Але чому неодмінно ти, Ондро? Ні, не переконаєш ти мене!
Батько. А чому неодмінно не він? Голова в нього, здається, була не дурна. А такі справи завжди припадають найкращим, голубонько.
Мати. І ті найкращі повинні через це вмирати?
Батько. Атож. Інакше не можна, серденько. Найкращі завжди повинні йти попереду, розумієш? А ти, Ондро, не журися. Ти вчинив добре.
Мати. Я знаю, ви завжди горою один за одного проти мене. Вам, чоловікам, легко казати – вчинив добре; та якби ви знали, що зі мною було, коли я одержала ту телеграму. Я зрозуміти не могла, в голові не вкладалось. «Ласкава пані, ваш син поліг, як герой, на бойовищі науки…»
Батько. От бач, рідненька: як герой. Хіба це нічого не варте?
Ондра. Ет, не в тім річ, тату. Це мене цікавило найменше. Я хотів одного: з’ясувати причини пропасниці. Яке ж тут геройство? Хто працює в науці, той повинен з’ясувати причини, хіба не так? На все інше йому начхати. Геройство там або честь – то все хлоп’яцтво, тату. Ось відкрити щось нове – це справді чогось варте.
Мати. Ну, і відкрив ти щось?
Ондра. Я – ні, матусю, але інші відкрили. Один швед і один американець.
Батько. Шкода. Не люблю американців.
Мати. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?
Ондра. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш.
Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: «Мамо, ти цього не розумієш…» Не розумію! Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви – часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?
Ондра (підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.
Мати. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам’ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб’є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала; це – я. Це все – я. Прямо всім тілом відчувала! оці діти – то я! А тепер: «Мамо, ти цього не розумієш…» Ріхарде, що це вступило в наших дітей– таке чуже й… вороже мені?
Батько. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.
Мати. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що – таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого – тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п’ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!
Ондра. Мені дуже шкода, матусю.
Мати. Правду кажете, я цього таки не розумію. Наприклад, твій тато загинув, бо треба було вбивати якихось там тубільців, А ти, Ондро, вмер від того, що хотів рятувати їхнє життя. Мабуть, мені таки бракує розуму для цього. Ви робите один так, другий навпаки, а потім кажете мені: «Це великі завдання, матусю, ти такого не можеш зрозуміти». Один із вас щось будуватиме, а другий те саме руйнуватиме, а мені скажете: «Це, мамо, таке величне діло! Ми мусимо так робити, хоч би за це довелось віддати життя». Життя! Вам легко казати! Самому вмерти – це кожен зуміє; але втратити чоловіка або сина..» Знали б ви, що це таке! Отоді б ви…
Ондра. Тут Ти, мабуть… маєш рацію, мамо.
Мати. А хоч би й не мала… Я но хочу мати рацію, я хочу мати вас, хочу мати своїх дітей! Навіщо ти помер.
Ондро! Ти ж був такий славний, статечний хлопець… І наречену мав, синку, збирався одружитись… Це я, мабуть, розумію, так чи ні, Ондро?
Ондра. Авжеж, матусю…
Мати. От бач!
Два постріли в саду.
Батько (підводить голову). Що це?
Мати. Нічого. То хлопці стріляють у мішень. Корнель… і Петр.
Батько. Добре. Хто не вміє стріляти, той ні на що не придатен.
Мати. Наш Тоні не стрілятиме, Ріхарде. У нього не така вдача. Ондра теж не любив стріляти, правда ж, Ондро? Ти знав самі книжки, як і Тоні…
Ондра. Але в Тоні це як гашнш, матусю. Він снить наяву. А це недобре.
Мати. Та він же ще дитина!
Ондра. Ти про нього довіку думатимеш так.
Мати. Бо він слабенький!
Батько. Треба тобі взяти його в руки, любонько, щоб він привчався до чогось серйозного.
Мати. А я не хочу! Я не хочу, щоб Тоні вже тепер убгав собі щось у голову! Я більше не пущу його сюди…
Батько. А чому?
Мати. Бо ви захочете впливати па нього! Бо ви йому нашіптуватимете: «Будь чоловіком, Тоні, будь чоловіком! Роби щось! Іди за щось умирати: за славу, за честь, за правду…» Ні, я не згодна, чуєте? Не займайте Тоні!
Батько. Ну що ти, матусю! Невже ти хочеш зробити з нього дівчину?
Мати. Я хочу, щоб він був мій. Ти не маєш на нього ніякого права, Ріхарде! Тебе вже на світі не було, як він народився. Тоні мій, тільки мій, розумієш? І я його сюди не пущу!
Ондра. Матуся, певне, вважає, що ми погане товариство.
Мати. Атож. Бо ви мертві.
Постріли в саду.
Ондра. Мамо, ти нас боїшся?
Мати. Ну як би я могла боятись вас, синочку! Підійди ближче, Ондро, покажися мені! Якби ти знав, як тобі личить білий халат! Я завжди думала, як ти сидітимеш біля мене, коли… коли я прощатимуся з дітьми…
Ондра. Та що це ти, матусю! Ти ще довго будеш із ними! Весь час, весь час!
Батько. Наша матуся сильніша, ніж їй здається. (Підходить до столика з шахівницею). Хто це тут грав, серденько?
Мати. Петр із Корнелем. Казали, що це твоя задача.
Батько. Правда. Я колись почав був її розв’язувати.
Мати. Хлопці посварились через неї. Корнель хотів, щоб Петр пішов на де п’ять.
Батько. Слушно. І я пішов би на де п’ять.
Мати. Але Петр сказав, що є інше розв’язання. Вони з Корнелем раз у раз заводяться.
Батько (замислено). Інше розв’язання? Яке ж це?.. Може, тепер є нова шахова школа. Хіба що спершу піти оцим пішаком… Цікаво! Здається, Петр має якусь рацію.