Страница 106 из 107
Сер Олівер скинув капелюха й звів очі до вікна, з якого йому весело всміхався старий огрядний патер.
– Vossignoria ге verendissima[241], – ввічливо відповів юнак, – ви аж надто ласкаві до чужинця, що покидає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за все те добро, що ним його так щедро обсипали.
– Bene[242]. любий мій сину, – сказав священик, – та коли ви ще хвилинку балакатимете, то змокнете до рубця. Будьте ж ласкаві злізти зі своєї кобили, та хутчіш, бо ллє, як із ринви.
Сер Олівер здивувався, коли moliу reverendo parocco[243] вийшов на ганок зустріти його: такого маленького патера він ще не бачив. Уклоняючись, він мусив схилитися так, що йому аж кров ударила в голову.
– Е, годі вам, – сказав священик. – Я простий собі францісканець, кавальєре. Мене звуть падре Іпполіто. Гей, Марістто, принеси нам ковбаси й вина. Ось сюди, добродію, тут страшенно темно. Ви inglese[244], правда? Знаєте, відколи ви, англійці, відійшли від святої римської церкви, вас тут в Італії стало повно. Я розумію, синьйоре. Вам, мабуть, нудно вдома. Чуєш, Марієтто, цей добродій – inglese. Бідолашечка, такий молодий, а вже англієць! Уріжте собі оцієї ковбаси, синьйоре, це справжня веронська. Я вам кажу, що до вина нема кращої за веронську ковбасу, і хай собі болонці запихаються своєю мортаделлою. Завжди беріть до вина веронську ковбасу й солоний мигдаль, любий сину. Ви не були у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе був родом звідти. Я також веронець родом. Гарне місто, синьйоре. Його називають містом Скалігерів. Ну, як винце, добре?
– Gracia[245], падре, – промимрив сер Олівер. – У нас в Англії Верону називають містом Джульєтти.
– Та що ви кажете! – здивувався падре Іпполіто. – А чому? Я щось не пригадую, щоб там була якась княгиня Джульєтта. Правда, я не був там уже більш як сорок років. То що ж це за Джульєтта?
– Джульєтта Капулетті, – пояснив сер Олівер, – Бачте, у нас е про неї п’єса… Її склав такий собі Шекспір. Прегарна п’єса. Ви знаєте її, падре?
– Ні. Але стривайте, Джульєтта Капулетті, Джульєтта Капулетті.. – замурмотів падре Іпполіто. – Я мусив би знати її. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо…
– Ви знали ченця Лоренцо? – в подиві промовив сер Олівер.
– Ще б пак я не знав його! Я ж у нього був міністрантом, синьйоре. Слухайте, а може, це та Джульєтта, що вийшла за графа Паріса? її я знав. Дуже побожна й славна пані – графиня Джульєтта. Вона з роду Капулетті – з тих Капулетті, що торгували оксамитом.
– Ні, це ніяк не може бути вона, – заперечив сер Олівер. – Та, справжня Джульєтта померла зовсім молодою, і то такою сумною смертю, що сумнішої годі й уявити.
– Ах так, – відказав raolto revereado. – Ну, то це не вона. Та Джульєтта, що я знав, одружилася з графом Нарісом і народила йому восьмеро дітей. Взірцева, доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай боже й вам таку. Правда, казали, що вона перше була закохалась у якогось молодого crapulone[246]… Та про кого, синьйоре, не плещуть бозна-чого? Звісна річ, молодь нерозважна й шалена. Будьте раді, синьйоре, що ви молодий. Чи inglesi теж бувають молоді?
– Бувають, – зітхнув сер Олівер, – Ох, отче, і нас палить вогонь юного Ромео!
– Ромео? – перепитав падре Іпполіто й хильнув вина. – Цього я, мабуть, знав. Чи це часом не той молодий sciocco[247], не той гультяй і зайдиголова Монтеккі, що поранив графа Паріса? Подейкували, ніби через Джульєтту. Так, так. Її висватали за графа Паріса – чудова партія, синьйоре, той Паріс був дуже багатий і славний молодий пан, – але Ромео, казали, вбив собі в голову, що Джульєтта дістанеться йому. Наче багатії Капулетті віддали б дочку за котрогось із зубожілих Монтеккі! А до того ж Монтеккі тягли руку за Мантуею, тоді як Капулетті стояли за міланського герцога. Ні, ні. Я гадаю, що цей assalto assassinatico[248] на Паріса був звичайнісіньким політичним замахом. Адже нині кругом політика, любий сину. Звісно, після тієї вихватки Ромео довелося втекти до Мантуї, і вже він звідти не вернувся.
– А от і ні! – вигукнув сер Олівер. – Вибачте, падре, але все було не так. Джульєтта кохала Ромео, але батько й мати силували її вийти за графа Паріса…
– Бо знали, що й до чого, – погодився старий священик. – Ромео був ribaldo[249] й стояв за Мантую.
– Але напередодні шлюбу з Парісом отець Лоренцо дав їй порошок, щоб вона запала в сон, схожий на смерть… – провадив сер Олівер.
– Брехня! – зразу перебив його падре Іпполіто. – Отець Лоренцо ніколи б не зробив такого! Правда тільки, що Ромео напав на Паріса на вулиці й поранив його. Певне, п’яний був.
– Вибачте, отче, але все було зовсім не так, – запротестував сер Олівер. – Насправді було ось як: Джульєтту поховали, а Ромео над її могилою простромив Паріса шпагою…
– Стривайте, – знову перебив його священик. – По-перше, це було не над могилою, а на вулиці біля пам’ятника Скалігерам. А по-друге, Ромео не простромив його, а тільки поранив у плече. Ви думаєте, так легко вбити людину шпагою? Спробуйте-но самі, юначе!
– Scusi[250], – заперечив сер Олівер, – я ж сам бачив усе на сцені, під час прем’єри. Граф Паріс був справді простромлений шпагою в двобої й помер на місці. А Ромео, гадаючи, що Джульєтта померла, отруївся над її домовиною. Ось як усе було, падре.
– Де там, – буркнув отець Іпполіто. – Зовсім він не отруївся, а втік до Мантуї.
– Пробачте, падре, – стояв на своєму Олівер, – я все бачив на власні очі: адже я сидів у першому ряду! В ту хвилину прокинулася Джульєтта, побачила, що її коханий Ромео неживий, теж випила отрути й померла.
– Пусте, – розсердився падре Іпполіто. – Аж диво бере, хто це міг наплести такого. Насправді Ромео втік до Мантуї, а сердешна Джульєтта з журби справді якесь там зілля винила. Але нічого страшного не було, синьйоре, то все так, по-дитячому; та й що ви хочете, адже їй було заледве п’ятнадцять років… Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; звісно, я тоді був ще отакий-о ragazzo[251], –добряга патер показав рукою десь так на лікоть від землі. – Джульєтту потім відвезли одужувати до тітки в Безенцано, а слідом за нею туди поїхав І граф Паріс іще з перев’язаною рукою… ну, і, самі знаєте, як воно буває в таких випадках: таке палке кохання, що куди там! Через три місяці й звінчалися. Ессо[252], синьйоре, як воно буває в житті. Я сам був на їхньому весіллі міністрантом у білому стихарі…
Сер Олівер сидів якийсь наче засмучений.
– Не гнівайтесь, отче, – нарешті сказав він, – але в тій англійській п’єсі все в тисячу разів прекрасніше.
Падре Іпполіто сердито засопів.
– Прекрасніше! Що ви бачите прекрасного в тому, коли двоє молодят відбирають собі життя? Чи не шкода їх, синьйоре? А як на мене, то прекрасніше те, що Джульєтта вийшла заміж і народила восьмеро дітей, та ще яких дітей: мов намальовані!
Олівер похитав головою.
– Е, це вже не те, любий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.
Низенький патер замислено покліпав очима.
– Велике кохання? По-моєму, це… коли двоє людей зуміли прожити весь вік у злагоді… віддано й вірно… Джульєтта була благородна жінка, любий синьйоре. Виростила восьмеро дітей і дбала про чоловіка до самої смерті… То у вас Верону називають містом Джульєтти? Це ви, англійці, дуже славно придумали, добродію. Синьйора Джульєтта була справді чудова жінка, дай їй боже вічне блаженство.
241
Ваша превелебність (італ.).
242
Добре (італ.).
243
Вельмишановний священик (італ.).
244
Англієць (італ.).
245
Дякую (італ.).
246
Гульвісу (італ.).
247
Навіженець (італ.).
248
Напад з метою вбивства (італ.).
249
Негідник (італ.).
250
Вибачте (італ.).
251
Хлопчак (італ.).
252
От (італ.).