Страница 103 из 107
Я вернувся до Суз. Тепер, завоювавши для своїх македонців та греків таку імперію, я міг би й удовольнитись. Але, щоб не покладатися тільки на своїх знесилених людей, я взяв до війська тридцять тисяч персів. Вони добрі солдати й конче потрібні мені для охорони східних кордонів. І ось це страшенно образило моїх ветеранів. Вони не можуть зрозуміти, що, завоювавши для свого народу східні краї, в сто разів більші за нашу батьківщину, я став великим володарем Сходу, а через те мушу вибирати урядовців та радників із місцевих людей і оточити себе східним двором; усе це самоочевидна політична необхідність, якій я повинен скорятись в інтересах Великої Македонії. Обставини вимагають від мене все нових і нових особистих жертв; я йду на ці жертви, не нарікаючи, бо думаю про велич і могутність своєї улюбленої батьківщини. Мені доводиться терпіти варварську пишноту, як прикмету сили й багатства, я взяв за дружин трьох царівен зі східних царств, а тепер оце, любий Арістотелю, став навіть богом.
Так, дорогий учителю, я дозволив проголосити себе богом. Мої добрі східні підданці схиляються переді мною й приносять мені жертви. Це політична необхідність, інакше я не матиму належного авторитету в очах цих гірських пастухів та погоничів верблюдів. Як давно минули ті дні, коли Ви навчали мене користуватися розумом і логікою! Проте й сам розум велить пристосовуватися до людської нерозумності. На перший погляд шлях, пройдений мною, може здатися декому фантастичним; та, оглядаючись тепер на нього з нічної тиші свого божественного покою, я бачу, що ніколи не робив нічого не обумовленого моїм попереднім кроком.
І знаєте, мій любий Арістотелю, заради спокою і порядку, заради політичної доцільності добре було б, якби й у моїй західній батьківщині мене визнали богом. Якби я був певен, що мої Македонія і Еллада прийняли як політичний принцип мою необмежену владу, це розв’язало б мені руки тут, на Сході, і я міг би спокійно вирушити здобувати для своєї грецької вітчизни природні кордони аж на узбережжях Китаю. Цим би я навіки утвердив могутність і безпеку своєї Македонії. Як бачите, це тверезий і розумний план; я вже давно не той мрійник, що виголошував присягу над Ахілловою гробницею. І коли я тепер прошу Вас, свого мудрого друга й наставника, щоб Ви по-філософському підготували й переконливо аргументували моїм грекам і македонцям проголошення мене богом, то роблю це як свідомий своєї відповідальності політик і державний діяч. Полишаю на Ваш розсуд, чи візьметеся Ви виконати це завдання, як доцільну, патріотичну й необхідну з політичного погляду справу.
Вітаю Вас, мій дорогий Арістотелю!
Ваш Александр
СМЕРТЬ АРХІМЕДА
Власне, та історія з Архімедом була зовсім не така, як пишуть у книжках. Це правда, що його вбито, коли римляни взяли приступом Сіракузи, але неправда, що в дім до нього вдерся, шукаючи, здобичі, римський воїн, а Архімед, заглиблений у креслення якихось геометричних фігур, сердито буркнув йому: «Не займай моїх кіл!» По-перше, Архімед зовсім не був неуважливим професором, який не бачить, що робиться довкола нього; навпаки, він мав натуру справжнього воїна й винаходив бойові машини для оборони міста; а по-друге, той римський воїн був не п’яний мародер, а освічений і честолюбний штабний центуріон Луцій. Він знав, з ким має честь побачитися, й прийшов не грабувати дім, а з порога відсалютував по-військовому і сказав:
– Вітаю тебе, Архімеде.
Архімед звів очі від навоскованої дощечки, на якій справді креслив щось, і мовив:
– Що таке?
– Архімеде, – почав Луцій, – ми знаємо, що без твоїх бойових машин Сіракузи не протрималися б і місяця. А ми морочилися з ними два роки. Будь певен, ми, військові, вміємо це оцінити. Машини чудові. Дозволь тебе поздоровити.
Архімед махнув рукою.
– Ет, облиш, що в них такого. Звичайні метальні механізми – іграшка, та й усе. Великого наукового значення вони не мають.
– Зате мають воєнне, – заперечив Луцій. – Слухай, Архімеде, я прийшов запропонувати тобі, щоб ти працював на нас.
– На кого це?
– На римлян. Ти ж напевне бачиш, що Карфаген занепадає. Навіщо ж йому допомагати? Ось почекай, тепер ми за нього хіба ж так візьмемося. Вам би всім краще пристати до нас.
– А чому це? – спитав Архімед. – Ми, сіракузяни, між іншим, греки. Чого б це ми мали приставати до вас?
– Того, що ви живете на Сіцілії, а Сіцілія нам потрібна.
– А навіщо вона потрібна вам?
– Бо ми хочемо оволодіти Середземним морем.
– Ага, – мовив Архімед і замислено втупив очі в свою дощечку. – А навіщо це вам?
– Хто володіє Середземним морем, той володіє всім світом, – відповів Луцій. – Хіба не ясно?
– А вам неодмінно треба володіти всім світом?
– Атож. Місія Риму – стати володарем світу, І він буде ним, я тебе запевняю.
– Може, й так, – сказав Архімед і затер щось на своїй дощечці. – Але я б вам такого не радив, Луцію. Бач, колись вам доведеться відстоювати ту владу, і ви матимете з цим великий клопіт.
– Дарма; зате ми будемо великою імперією.
– Велика імперія… – протяг Архімед. – Чи накреслю я велике коло, чи мале, – однаково це тільки коло. Воно має свої межі. Так і ви, Луцію, ніколи не позбудетеся кордонів, будете ними обмежені. Ти гадаєш, що велике коло досконаліше від малого? Гадаєш, що станеш більшим геометром, коли накреслиш більше коло?
– Ви, греки, весь час бавитесь аргументами, – заперечив центуріон. – А ми доводимо свою правду інакше.
– Як же?
– Дією. Наприклад, ми взяли ваші Сіракузи. Отже, Сіракузи належать нам. Хіба це не ясний доказ?
– Так, – сказав Архімед і почухав голову стилосом. – Так, ви взяли Сіракузи; але це вже не ті Сіракузи, що були досі, і ніколи вони не стануть такими. То було велике й славне місто; а відтепер воно вже не буде велике. Чи ж не шкода Сіракуз?
– Зате Рим буде великий. Рим повинен бути найсильнішим на всьому обширі земному.
– Навіщо?
– А щоб вистояти. Чим сильніші ми, тим більше у нас ворогів. Тому ми повинні бути найсильніші.
– Ох, сила… – пробурмотів Архімед. – Я трохи знаюсь на фізиці, Луцію, і щось тобі скажу. Сила сковує себе.
– Цебто як?
– Є такий закон, Луцію. Сила, діючи, сковує саму себе. Чим ви будете сильніші, тим більше сили витрачатимете на це, і врешті настане хвилина…
– Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого… Я не пророк, Луцію; я тільки фізик. Сила сковує. Більше я не знаю нічого.
– Слухай, Архімеде, може, все-таки погодишся працювати на нас? Ти й гадки не маєш, які грандіозні можливості відкрились би перед тобою в Римі. Ти споруджував би воєнні машини, найпотужніші в світі…
– Вибач, Луцію, я вже старий чоловік, і мені ще хочеться довести до кінця кілька своїх думок… От бач, я й зараз дещо тут креслю…
– Невже тебе, Архімеде, не приваблює змога разом із нами здобувати владу над світом? Чого ти мовчиш?
– Вибач, – промурмотів Архімед, схилений над своєю дощечкою. – Що ти сказав?
– Що така людина, як ти, могла б здобути владу над світом.
– Гм… влада над світом… – замислено протяг Архімед. – Не сердься, Луцію, але отут у мене щось важливіше… Розумієш, щось тривкіше. Щось таке, що справді житиме вічно.
– Що ж це таке?
– Обережно, не зітри моїх кіл. Це спосіб вирахувати площу сектора.
Згодом було оголошено, що вчений Архімед загинув внаслідок нещасливого випадку.
МАРФА І МАРІЯ
Сталося ж, як ішли вони, увійшов Він в одне село; жінка ж одна, на ім’я Марфа, прийняла Його в господу свою.
А була в неї сестра, звана Марія, котра, сівши в ногах Ісуса, слухала слово Його.
Марфа ж заклопоталася великою послугою; ставши ж, каже: Господи, чи байдуже Тобі, що сестра моя одну мене заставила послугувати? Скажи ж їй, щоб мені помагала.
Озвавшися ж, рече їй Ісус:
Марфо, Марфо, журишся й клопочешся про багато чого, одного ж треба.
Марія ж найкращу частину вибрала, що не відніметься від неї.