Страница 101 из 107
– Іди геть, я з тобою не розмовляю.
Лойзік почервонів, помовчав трохи й відказав:
– Ну, гаразд.
Відтоді він запекло, по-пролетарському зненавидів мене.
І ця пригода вплинула на все моє життя, на вибір життєвого шляху, як сказали б ви, пане Паулус. Мій світ був, так би мовити, осквернений; я втратив довіру до людей, навчився ненавидіти й зневажати їх. Я більш ніколи не мав жодного друга; а подорослішавши, взяв собі за принцип, що я самотній, що ніхто мені не потрібен і що я нічого нікому не прощатиму. Згодом я став помічати, що мене ніхто не любить, і пояснював це тим, що я сам гордую любов’ю і чхаю на всяку сентиментальність. От і вийшла з мене пихата й честолюбна, егоїстична, педантична й церемонна людина. Я був злий і суворий з підлеглими, одружився без кохання, дітей виховував у послуху та страху і своєю ретельністю та сумлінністю здобув неабияку повагу. Таке було моє життя, все моє життя; я не дбав ні про що, крім свого обов’язку. Коли я спочину в бозі, то й у газетах напишуть, який це був заслужений працівник і яка бездоганна людина. Та якби знали люди, скільки в такому житті самотності, недовіри й черствості!..
Три роки тому померла моя дружина. Мені було страх як сумно, хоч я не признавався ні собі, ні іншим; і з того смутку я заходився перебирати всякі родинні пам’ятки, що лишились по батькові й матері: фотографії, листи, мої давні шкільні зошити – мені аж горло здушило, коли я побачив, як старанно складав і зберігав їх мій суворий тато. Мабуть, він усе ж таки любив мене. На горищі була повна шафа цього добра; а на дні однієї шухляди я знайшов шкатулку, запечатану батьковими печатками. Відкривши її, я знайшов у ній ту колекцію марок, яку збирав п’ятдесят років тому.
Не хочу критись перед вами: мені з очей полилися сльози, і я відніс ту шкатулку до своєї кімнати, як скарб. Приголомшений, я збагнув, як воно тоді було: коли я хворів, хтось знайшов мою колекцію, і батько її конфіскував, щоб я через неї не занедбував навчання! Не слід було йому так робити, але ж і в тому вчинкові виявилась його сувора турбота й любов; мені мимоволі стало жаль і його, й себе.
А потім з’явилась думка: отже, Лойзік не вкрав моїх марок! Боже, який я був несправедливий до нього!.. Я знов побачив перед собою того веснянкуватого розкустраного шибеника – бозна, що вийшло з нього і чи він ще живий! Як же прикро й соромно було мені, коли я думав про все це! Через несправедливу підозру я втратив єдиного друга; та, власне, втратив дитинство. Через це почав я гордувати біднотою; через це поводився пихато; через це більш ні до кого не прихилився серцем. Через це я все життя не міг дивитись на поштову марку без нехоті й відрази. Через це я ніколи не писав листів своїй нареченій і дружині, прикриваючись тим, що, мовляв, стою вище за сентименти; а дружина страждала від цього. Через це я був такий сухий і відлюдний. Через це, лиш через це я зробив таку кар’єру і так зразково виконував свої обов’язки…
Перед моїми очима знов постало все моє життя, і воно зразу видалось мені порожнім і безглуздим. Адже я міг прожити його зовсім інакше, подумалось мені. Якби не сталося цього… Адже в мені було стільки завзяття, жадоби пригод, любові, рицарства, фантазії, довіри, всяких дивних і невгамовних поривань – боже, я б міг стати будь-яким іншим: мандрівником, або актором, або військовим! Адже я міг любити людей, бенкетувати з ними, розуміти їх – і ще невідь-що! Мені здавалось, наче в мені тане якась крига. Я перебирав марку за маркою; там були всілякі: Ломбардія, Куба, Сіам, Нікарагуа, Філіппіни, всі ті краї, до яких я тоді мріяв поїхати і яких тепер уже не побачу. В кожній тій марці була дещиця такого, що могло статись і не сталось. Я просидів над ними цілу ніч, оцінюючи своє життя. Я бачив, що то було якесь чуже, штучне, безлике життя, а справжнє моє життя так і не стало дійсністю…
Пан Карас махнув рукою:
– Коли подумаю, що лишень могло б із мене вийти – і як я скривдив того Лойзіка…
Патер Вовес, слухаючи ту розповідь, дуже засмутився й розчулився; мабуть, він згадав щось із свого власного життя.
– Пане Карас, – мовив він схвильовано, – не думайте про це. Що вдієш – тепер уже нічого не можна виправити, не можна почати спочатку…
– Так, не можна… – зітхнув пан Карас і трошечки почервонів. – Але, ви знаєте, я хоч… хоч ту колекцію знову почав збирати.
КАРА ПРОМЕТЕЄВІ[230]
Довге попереднє засідання надзвичайної сесії верхового суду закінчилось, і судді, кахикаючи й крекчучи, зійшлись на нараду в затінку священної оливи.
– Отаке діло, панове, – позіхнув голова суду Гіпометей. – Та й затяглася ж ця справа, хай їй абищо! Гадаю, що навіть нема потреби зачитувати резюме, та вже, щоб не було формальних заперечень… Отже, обвинувачений Прометей, тутешній житель, відданий під суд за те, що винайшов вогонь і цим самим, так би мовити… м-м… м-м… порушив наявний лад, зізнався, що, по-перше, справді винайшов вогонь; по-друге – що може, коли йому заманеться, добути цей вогонь за допомогою дії, званої кресанням; по-третє – що цю таємницю, а власне – небажане явище він не приховав, як годилось би, і не повідомив про нього відповідні органи влади, а свавільно розголосив її, навіть більше – віддав у вжиток не тим, кому слід, як доведено свідченням очевидців, що їх ми щойно допитали. Гадаю, цього вистачить, і можна вже розпочати голосування про вину й розмір кари.
– Пробачте, пане голово, – заперечив засідатель Апометей, – але мені здається, що таку надзвичайно важливу справу слід би докладно, й, так би мовити, всебічно обговорити, перше ніж складати вирок.
– Як хочете, панове, – погодився Гіпометей. – Власне, справа яснісінька, та коли хто з вас бажає щось додати, – прошу.
– Я б дозволив собі нагадати, – озвався член суду Аметей і солідно прокашлявся, – що, на мою думку, в усій справі треба особливо вирізнити один аспект. Я маю на увазі релігійний аспект, панове. Будьте ласкаві визначити; що таке вогонь? Що таке ця викресана іскра? Як визнав сам Прометей, це не що інше як блискавка, а блискавка, як відомо всім, – вияв особливої могутності Зевса Громовержця. Тож поясніть мені, будь ласка, панове: яким чином міг опинитись у руках якогось там Прометея божественний вогонь? По якому праву він ним заволодів? І взагалі, де він його взяв? Прометей хоче запевнити нас, ніби він його просто винайшов; але то все марні викрути: якщо це таке нехитре діло, то чому ж не винайшов вогню, наприклад, хтось із нас? Я переконаний, панове, що Прометей просто вкрав цей вогонь у наших богів. Хай відмагається й викручується як хоче, але нас він не обдурить. Я кваліфікував би його злочин, з одного боку, як звичайну крадіжку, а з другого – як блюзнірство, наругу над святощами. Таким чином, ми зібралися тут для того, щоб якнайсуворіше засудити це безбожне зухвальство й захистити священну власність наших національних богів. Оце все, що я хотів сказати, – докінчив Аметей і гучно висякався в полу своєї хламиди.
– Добре сказано, – погодився Гіпометей. – Чи хоче ще хтось висловитися?
– Прошу вибачення, – сказав Апометей, – але я не можу пристати до висновків шановного колеги. Я сам бачив, як згаданий Прометей розпалював той вогонь, і скажу вам відверто, панове; нічого надзвичайного, між нами кажучи, в тому нема. Відкрити вогонь зумів би кожен ледацюга, лежень і козопас; нам це не стало на думку лиш тому, що в поважної людини, зрозуміло, нема ні часу, ні охоти бавитися, крешучи якісь там камінці. Я запевняю колегу Аметея, що тут ідеться про звичайнісінькі природні сили, марудитися з якими не годиться й розумній людині, а не те що богам. Я вважаю, що вогонь – занадто нікчемне явище, отож воно ніяк не може дотикатися священних для нас речей. Але в цієї справи є ще один аспект, і на нього я повинен звернути вашу увагу, колеги. А саме: як видно, вогонь це стихія вельми небезпечна, часом навіть шкідлива. Ви чули, як ціла низка свідків оповідали, що вони, випробовуючи хлоп’ячий Прометеїв винахід, тяжко пообпікалися, а в деяких випадках зазнало шкоди і їхнє майно. Отож, панове, коли з Прометеєвої вини вживання вогню пошириться – а цьому, на жаль, уже не можна запобігти, – ніхто з нас не зможе бути спокійний за своє життя й майно; і це, панове, може означати кінець усякої цивілізації. Досить найменшої необережності – і як тоді спинити цю непокірну стихію? Прометей, панове, виявив злочинну легковажність, пустивши у світ таку небезпеку. Я сформулював би його провину як вчинок, що має наслідком тяжкі тілесні ушкодження й загрозу громадській безпеці. А тому я пропоную покарати його довічним ув’язненням із кайданами й суворим режимом. Я скінчив, пане голово.
230
«КАРА ПРОМЕТЕЄВІ» і всі дальші оповідання взяті зі збірки «Книга апокрифів».
В звичайному розумінні слова апокриф (з грецьк. – «таємний») – це пеканонічна релігійна легенда, заборонена церквою. Чапек звернувся до цього «єретичного» виду літератури і, розвиваючи досвід Вольтера, Г.Келлера, А.Франса, Ж.Леметра, Б.Шоу, створив жанр іронічного оповідання на біблійний, античний, легендарний або літературний сюжет, яке так чи інакше спростовує звичні, традиційні уявлення про викладені факти. Апокрифічні мотиви з’являються вже в ранніх гумористичних мініатюрах братів Чапеків («Гамлет, принц Датський», «Публій Децій Мус. Геракл. Ахілл. Квінт Муцій Сцевола. Александр» 1910). У грудні 1917 р. австро-угорська цензура конфіскувала апокрифічний образок К.Чапека про царя Ірода та його воїнів. Перше апокрифічне оповідання було написане Чапеком у 1920 р. («Агафон, або Про мудрість»). У 1932 р. Чапек видав п’ять апокрифів на біблійні та євангельські теми («Про десятьох праведників», «Свята ніч», «Марфа і Марія», «Лазар», «Вечір Пілата») окремою книжкою під назвою «Апокрифи», а в останній рік життя готував повніше видання своїх апокрифів, одначе смерть перешкодила здійсненню цього задуму. Видавець посмертної збірки творів братів Чапеків доктор Мирослав Галик (1901–1975) за текстами, що збереглись у архіві письменника, видав у 1945 р. «Книгу апокрифів». У пізніших виданнях «Книги апокрифів» витримано принцип розміщення творів-згідно зі списком самого Чапека, знайденим 1950 р. в його архіві.