Страница 4 из 13
Веселий Герман зареготав:
- Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
- Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше - не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...
- Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
- А про що ж?
- Про смерть та воскресiння твого братика!
- Я й розповiла...
- Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
- А навiщо вам?
- Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
- Ну, вiн...
- Хто це - вiн?
- Ну, Iсус...
- Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
- Ну, Iсус Назарей...
- Негаразд, Марiс, негаразд.
- Справдi вiн...
- Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
- Яке ще чудо?
- Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
- Я там не була!
- Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
- Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
- Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
- Хто? Мiй брат Лазар?
- Твiй коханець Назарей! Покiйники - удаванi вони чи нi - нас не цiкавлять.
- Мабуть, десь ховасться...
- А де ховасться, ти не знасш, так?
- Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
- Чого б це раптом?
- Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...
- Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
- Я цього не казала!
- Але такий висновок випливас з твоух слiв.
- Ти злий i пiдступний!
- Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...
Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!
Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...
Тепер с суттсва зачiпка!
Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
- А! - пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.
Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
Мову забрав слiдчий.
- Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
- Розумом, - впевнено вiдповiла вона.
- А не грiшми? - лукаво примружився Луцiй.
- Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...
- I багато ти заробила?
- Стане на масток.
- От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?
- Ви про Iуду?
- Авжеж, про нього.
Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!
Веселий Герман схвально усмiхнувся.
Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
- Не лiзе до тебе в залицяльники?
- Це з його пикою?
- А що, не гарна?
- Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком - ото й буде Iуда. Усе обличчя - з одного носа сокирою...
- Звiдки вiн родом?
- Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме - в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив... Але яка моя провина?
- Нiякоу, - знизав плечима Луцiй Галл.
- Чого ж ви мене тримасте?
- Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
- То я вiльна?
- Авжеж!
- Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
- До наступноу зустрiчi!
- Хай уу лiпше не буде...
- Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
- Слухаюсь, патроне!
Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.
"А! - мовив сам до себе. - Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"
Вiн був вельми задоволений собою.
4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI
- Пiшла, озираючись на всi боки, - доповiв пiвнiчний гiгант. Здасться, хтось уу уже виглядав.
- Запам'ятав спостерiгача?
- Нi, бо вiн до неу не пiдiйшов. Стояв досить далеченько, та ще в затiненому портику.
- Можливо, просто залицяльник...
- Все може бути!
- Так, тепер усяке може трапитись, - погодився Луцiй Галл. - Якi ж твоу мiркування, Германе?
- Хочете, щоб я передбачив прийдешнс, як це роблять мiсцевi вiщуни?
- Тим паче, що твоу завбачення, на вiдмiну вiд екзальтованих зойкiв "пророкiв", завжди дуже вiрогiднi. Отож, не бiйся знеслави i починай.
Герман розумiв, що слiдчий у цей спосiб хоче перевiрити своу власнi припущення й передбачення, якi у нього вже склалися в певну схему дiй i протидiй.
- Слухаю i корюся наказовi! - бадьоро проголосив вiн. - Пророкування перше: з того моменту, як Марiя Магдалина ступила за арку прокуратури, наше розслiдуваня вже нi для кого не тасмниця.
- Слушно.
- Пророкування друге: кiт наполохас мишей.
- Само собою...
- Мишки поводяться рiзно. А надто скнари, ураженi патологiчною жадiбнiстю. Чому б, поки не пiзно, не продати ватага? Хiд думки простий: заводiя все одно схоплять римляни, треба хоч якусь користь з цього мати. А щоб Фортуна не проминула з щедротами своуми, слiд поспiшати, дiяти не гаючись.
- Правильно.
- Але я певен: Iуда не пiде до нас. Не наважиться...