Портрет

Едґар Алан По

ПОРТРЕТ

The Oval Portrait

Замок, до якого відважився слуга насильно ввійти, щоб не полишити мене в моїм розпучливім положенні заночувати під голим небом, був одним із тих масивів, в яких мішається понурість із величавістю, що гляділа на нас не менш привітно в дійсності, як в уяві пані Редкліф.

Правдоподібно ту будівлю хтось був покинув тимчасово й недавно.

Ми примостились в одній з найменших і найскромніших кімнат. Містилась вона в віддаленій вежі будівлі, і її устаткування було багате, але постаріле й старомодне.

Стіни були обвішані тепетами, прикрашені численними й різнорідними трофеями та величезною кількістю дуже зворушливих модерних картин у рамках, зі щедро позолоченими арабесками.

Можливо, із-за хвилинного запаморочення, я мусив поцікавитись не тільки картинами, що звисали й були надто очевидні для мого запримічення, але й тими численними закамарками, що їх створила дивачна архітектура цього замку.

Тому, що була ніч, я казав Петрові замкнути віконниці і засвітити свічки великого канделябра, що стояв у головах мого ліжка, та відчинити нарозтіж завісу з чорного шовку в френзелями, що покривала ліжко. Я наказав це тому, щоб могти якщо не спати, то бодай навпереміну оглядати картини й перечитувати книжку, що її застав я на подушці. Зміст її становив опис розвішених картин.

Я довго, довго читав її й набожно вдивлявся.

Зворушливо й швидко проминали хвилини й надійшла глибока північ.

Хоч положення канделябра мені не подобалось, я скоріше волів простягнути з трудом власну руку, як будити сплячого слугу. Я поставив свічник так, що він повніше кидав проміння на книжку.

Вчинок цей викликав зовсім несподіваний наслідок. Сяйво численних свічок падало тепер у закуток кімнати, що був сильно заслонений тінню від одного стовпа ліжка.

У живому світлі я побачив непомічену досі картину. Це був образ молодої дівчини, в якій щойно дозрівала прекрасна жіночість. Я поспішно глянув на картину й миттю заплющив очі. Чому я так вробив – це відразу не було ясно навіть для моєї досі бистрої свідомости. При закритих повіках я передумував цього причину.

Де був імпульсивний відрух, щоб використати час для свідомости, щоб упевнитись, що моя візія не обманула мене, щоб заспокоїти і здавити мою уяву для тверезішого і певнішого погляду.

Через кілька хвилин я вперто дивився знов на картину.

Це, що я тепер спостеріг, я не міг у його правдивості сумніватись, бо перший блиск свічок на полотна розвіяв сонне отупіння, що вкрадалось в мої змисли, й притьмом вводив мене у свідоме життя.

Портрет, про який я говорю, представляв молоду дівчину. Вправді це була тільки її голова й рамена, технічно виконані як віньєта, що дуже нагадувала улюблені голівки Сальє.

Рамена, груди й навіть кінчики ясного волосся непомітно вливалися в невиразну, але й глибоку тінь, до творила тло цілости. Рами були товсті, чітко позолочені й оббиті золотими прикрасами в стилі гротеску.

Як твір мистецтва, ту картину можна було подивляти. Зворушили мене нагло й сильно не виконання твору чи безсмертна краса обличчя. А вже найменше моя уява, що збуджена з півсну, спонукала б мене думати, що ця намальована голова є головою якоїсь живої особи.

Я зрозумів, що прикмети віньєти й самі рами розвіють мою думку і здержать навіть хвилинне її існування.

Розбираючи поважно ті справи, я сидів схилено майже годину, вдивляючись у прекрасний портрет.

Вкінці, вдоволений розв’язкою причини появлення цієї дивної з’яви, я положився на ліжко.

Я відкрив чар картини в абсолютній миттєвій подібності виразу, що спочатку здивував мене, потім збентежив і покорив, а вкінці налякав.

З глибоким, повним пошани страхом я поставив канделябр назад на його попереднє місце.

Тому, що причина мого глибокого зворушення нагло тепер зникла, я жадібно шукав книжки, де обговорювано всі картини та їх історію.

Звертаючи увагу на число, що означувало портрет, я читав такі дивні й загадкові слова:

«Вона була чарівна дівчина. Не лише чарівна, але й повна радости. Була саме світло. У красі й проворності своїй молода лань. Вона любила й голубила все, крім мистецтва, що було її страшним ворогом.

Лякалась полотна й пензля та інших інструментів, що вкрали в неї обличчя її коханого. Для неї був жах, коли він забажав намалювати її портрет. Та, будучи слухняною й ніжною, вона сиділа багато тижнів у темній кімнаті на високій вежі, куди тільки згори вкрадалися на бліде полотно запізнені сонячні зайчики…

Маляр своїм неперевершеним твором із кожною годиною, з кожним днем знаходив велику славу.

Він був пристрасний, залюблений і вередливий.

Заглиблений у мріях, не бачив, що спадаюче в самітню вежу світло пожирало сили його нареченої, що тужила не за кимсь іншим, лиш за ним.

Не нарікаючи, вона раз-у-раз всміхалася до нього любо, пізнавши, що славетний маляр знаходить у своїй праці велику й гарячкову приємність, що він з любов’ю тратить свої дні й ночі, щоб намалювати повний портрет тієї, що його любить, що в’яне й сохне…

І справді: кожен, хто поглянув на портрет, говорив захоплено про його імовірну подібність як про справжнє чудо, як про непересічний талант його творця, та про неземську любов маляра до тієї, що її увіковічнив на полотні.

Коли вже праця близилась до кінця, до вежі не допускали нікого. Маляр майже божеволів від творчого запалу й зрідка відвертав свої очі від полотна. Він не знав, що барви, розкинені по полотні, все зникли з обличчя дівчини.

І коли проминуло багато тижнів і лиш треба було додати на портреті ще тільки одну рисочку на вустах і один відтінок в очах, дух дівчини ще раз заблимав полум’ям згасаючої лампи.

Тепер остання рисочка па вустах і один відтінок ув очах – лежали на полотні. Він їх полонив і обезсмертив.

Маляр стояв перед своїм твором зачаровано і, коли в нього глибше вдивлявся, задрижав, міцно зблід і, застрашений, крикнув дивним голосом:

– Це справді втілене життя!

Він нагло обернувся, щоб любовно глянути на свою прекрасну дівчину, та вона була мертва».

© РІДНЕ СЛОВО. (Мюнхен - Фрайман). – 1946. – Ч.9-10.

© Бабій О., переклад з англійської, 1946.