Страница 4 из 14
Ред мовчки кивнув головою.
- Ти не радий?
- Нi, мамо, я радий. - Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: - Приведе третю лошицю.
- Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.
- Ти й минулого разу так казала.
- Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.
- А зараз ти стверджуєш?
- Три кобилицi пiдряд - забагато.
- Це не вiдповiдь, мамо.
- Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?
- Нi, Агнес.
- Може, вам? - вона звернулася до мене.
- Дякую, мiсiс Агнес.
Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:
- Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?
Юнак знову спохмурнiв:
- Годi, набридло!
- Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.
- На твоїй душi грiхiв, як на вiвцi блiх.
- Нi, Редi, у мене один тяжкий грiх. Ти пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як Вiльсон врятував менi життя. Коли тi троє побачили у мене котиковi шкури, я зрозумiв, що вночi вони вб'ють мене. Але Вiльсон упорався з ними, i я дав слово, що вiзьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволенi. Так, Редi, мiй великий грiх - тiльки смерть Вiльсона. I вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тiльки ти можеш продовжити рiд Девiсiв.
Слухаючи дiда, Ред нервово кусав губи. Вiд слiв старого його всього пересмикувало.
- Ти чуєш, Алеку, вiн хоче сказати, що вбив того Вiльсона заради мене. Коли я народився, Вiльсона не було на свiтi вже двадцять п'ять рокiв.
- Мабуть, дiд мав на увазi онукiв. Ти, Редi, даремно на нього гнiваєшся, вiн турбується за твоє життя.
- Вiд його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острiв, i сидимо на ньому, як iндiанцi. Ти тут кiлька днiв, а я, крiм Нью-Айленду, нiчого не бачив. Навiщо менi таке життя?
Пiд столом прокинувся золотоволосий пiнгвiн. Пiдхопившись, вiн очманiло подивився на всi боки, хвилину постояв нерухомо, потiм поважно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його колiно, птах чекав ласки. Вiдштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:
- Пiди, Мак, скажи цьому хлопчиковi, навiщо людинi життя.
Пiнгвiн сердито засичав, але, дiставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись бiля його лiжка, вiн склав на бiлих грудях маленькi чорнi крильця i неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд нiби промовляв: "Вибач, Ред, мене примусили пiдiйти до тебе". Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спiлкування з ним. Цього разу, одначе, йому нiчого не загрожувало.
- Дивись, дiду, навiть Мак на тебе ображається, - несподiвано засмiявся Ред. Потiм, звертаючись до мене: - Тобi подобається наш Мак?
- Вiн дуже милий.
- Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.
Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав "Iлюстрованi лондонськi новини". Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах - важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку - масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: "Життя" i "Любий друг". На нижнiй i двох горiшнiх полицях - пошарпанi комплекти "Iлюстрованих лондонських новин". Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.
- Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, - кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. - У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.
Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:
- Я тобi ще не набрид, Алеку?
- Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.
- Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю...
Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.
Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди "Блек дез", якi лишалися з капiтаном до останнього часу.
Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку - улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.
Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.