Гаррі Поттер. Гепталогія

Озирнувшись, Гаррі побачив, що Мелфой нахилився і щось підібрав. Гигикнувши, він показав свою знахідку Кребові й Ґойлу. То був щоденник Редла.

- Віддай, - спокійно сказав Гаррі.

- Цікаво, що ж тут Поттер нашкрябав? - мовив Мелфой. Він явно не помітив напису на обкладинці і вирішив, що то щоденник самого Гаррі. Запала тиша. Джіні перелякано поглядала то на щоденника, то на Гаррі.

- Мелфою, віддай! - суворо звелів Персі.

- Спочатку погортаємо, - глузливо сказав Мелфой, розмахуючи щоденником перед носом Гаррі.

- Як староста гуртожитку... - заговорив був Персі, але Гаррі урвався терпець. Він витяг чарівну паличку й гукнув:

- Експеліармус! - і подібно до того, як Снейп роззброїв Локарта, щоденник вилетів Мелфоєві з рук. Рон, радісно усміхаючись, його зловив.

- Гаррі! - голосно вигукнув Персі. - Жодної магії в коридорах! Знай, я буду змушений про це доповісти!

Але Гаррі не зважав. Він переміг Мелфоя, а це важило більше, ніж утрата Ґрифіндором п'яти очок.

Мелфой був розлючений.

Коли Джіні проходила повз нього, він в'їдливо гукнув їй услід:

- Не думаю, що Поттер закайфував від твого валентинчика!

Затуливши лице руками, Джіні заскочила в клас. Розгніваний Рон теж ухопився за свою паличку але Гаррі вчасно його зупинив. Ще не вистачало, щоб Рон цілий урок замовлянь блював слимаками.

Тільки перед класом професора Флитвіка Гаррі помітив одну дивну особливість щоденника. Усі інші його підручники були заляпані червоним чорнилом, а от щоденник Редла виявився абсолютно чистим. Гаррі хотів показати це Ронові, але Рон знову мав проблеми зі своєю паличкою: з її кінця вилізали великі пурпурові бульки, тож тепер його більше нічого не цікавило.

Того вечора Гаррі пішов до спальні раніше за всіх: почасти тому, що не мав бажання у сотий раз вислуховувати «музицного ваєнтинцика» у виконанні Фреда і Джорджа, а почасти тому, що хотів ще раз переглянути Редлів щоденник.

Гаррі сів на ліжко й почав гортати сторінки. На жодній з них не було й сліду червоного чорнила. Далі дістав із шафки біля ліжка новий каламар, вмокнув перо і ляпнув чорнилом на першу сторінку. Чорнило якусь секунду виблискувало на папері, а тоді зникло, немов його хтось усмоктав у сторінку. Гаррі схвильовано знову занурив перо в каламар і написав: «Мене звати Гаррі Поттер».

Слова на мить засвітилися і знову безслідно зникли. І тут нарешті щось сталося. На сторінці з'явилися слова, виведеш тим самим чорнилом:

«Привіт, Гаррі Поттере! Мене звати Том Редл. Як ти знайшов мій щоденник?»

Ці слова також випарувалися, але Гаррі відразу нашкрябав відповідь:

«Хтось намагався викинути його в унітаз».

Він нетерпляче чекав Редлової відповіді.

«На щастя, я робив свої записи не чорнилом, а трохи надійнішим засобом. Я знав, що знайдуться такі, хто не захоче, щоб цей щоденник прочитали».

«Що ти маєш на увазі?» - накарлякав Гаррі, лишаючи від хвилювання чорнильні плями на сторінці.

«Те, що в цьому щоденнику містяться спогади про жахливі речі. Речі, що їх намагалися приховати. Спогади про те, що сталося в Гоґвортській школі чарів і чаклунства».

«Це саме там, де я знаходжуся, - швидко написав Гаррі. - У Гоґвортсі знову творяться жахливі речі. Чи ти знаєш що-небудь про Таємну кімнату?»

Гарріне серце мало не вискакувало. Редлова відповідь не забарилася, а його почерк став неохайнішим, ніби він поспішав викласти все, що знає:

«Звичайно, мені відомо про Таємну кімнату. Коли я вчився, нам казали, що це леґенда, що такої кімнати не існує. Але то була брехня. Як я вчився в п'ятому класі, кімнату відчинили - потвора напала на кількох учнів і вбила одну дівчину. Я піймав того, хто відчинив кімнату, і його вигнали. Але директор школи, професор Діпіт, дуже соромився, що таке могло статися в Гоґвортсі, і заборонив мені казати правду. Вони вигадали історію, ніби дівчина загинула від нещасного випадку. А мене нагородили гарним, блискучим призом з викарбуваним моїм ім'ям і попередили, щоб я тримав язик за зубами. Але я знав, що все може повторитися. Потвора залишалася живою, а той, хто міг її випустити, і далі був на свободі».

Гаррі так поспішав писати, що мало не перекинув каламар:

«Це знову повторюється. Було вже три напади. Невідомо, хто за цим стоїть... А хто це зробив минулого разу?»

«Якщо хочеш, я можу тобі показати, - з'явилася Редлова відповідь. - Не мусиш, вірити мені на слово. Я можу впустити тебе у свої спогади про ту ніч, коли я його піймав».

Гаррі завагався, і його перо застигло над щоденником. Що мав на увазі Редл? Як можна потрапити в чиїсь спогади? Гаррі стривожено глянув на двері спальні. Було вже досить темно. Він знову глянув на щоденник, і побачив там нові слова:

«Давай, покажу».

Гаррі на мить замислився, а тоді написав:

«О'кей».

Сторінки щоденника почали гортатися, мовби на них подув сильний вітер, і зупинилися посередині червня. Роззявивши рота, Гаррі побачив, що квадратик із написом «13 червня» перетворився на крихітний телеекран. Тремтячими руками він підніс книжку і припав оком до того екранчика. Раптом його нахилило вперед, екранчик розширився, і Гаррі відчув, як його тіло відірвалося від ліжка, і він сторч головою влетів крізь отвір у сторінці у вир тіней і кольорів.

Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.

Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.

- Перепрошую, - невпевнено мовив він, - я не хотів вас турбувати...

Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:

- Е-е... я, мабуть, піду, можна?

Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:

- Вибачте, що потурбував, я вже йду, - мало не крикнув він.

Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.

Небо за вікном було яскраво-червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.

Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п'ятдесят років тому.

Хтось постукав у двері кабінету.

- Заходьте, - ледь чутно мовив старий чарівник.

Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.

- А-а, Редл! - сказав директор.

- Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? - занепокоєно запитав Редл.

- Сідай, - звелів Діпіт. - Я щойно читав твого листа.

- О! - вимовив Редл.

Він сів і міцно стиснув руки.

- Мій любий хлопче, - лагідно мовив Діпіт, - я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?

- Ні, - відразу заперечив Редл, - я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього... до цього...

- Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? - поцікавився Діпіт.

- Так, пане професоре, - відповів, почервонівши, Редл.

- Ти маґлівського роду?

- Я покруч, пане професоре, - пояснив Редл. - Тато - маґл, а мати - чаклунка.

- І вони обоє?..