Гаррі Поттер. Гепталогія

- Але ж я втомився! - позіхнув Фред, відклавши нарешті ніж і виделку. - Мабуть, піду до ліжка і...

- Ні, не підеш! - обірвала його місіс Візлі. - Сам винен, що не спав цілу ніч. Зробиш дегномізацію саду, ті гноми вже геть розперезалися.

- Ну, мамо...

- І ви теж! - люто глянула місіс Візлі на Рона з Фредом. - А ти йди поспи, любий, - звернулася вона до Гаррі. - Ти не просив їх літати тією клятою машиною.

Але Гаррі, якому зовсім не хотілося спати, швиденько сказав:

- Я допоможу Ронові, я ще ніколи не бачив, як дегномізують сад.

- Це дуже мило з твого боку, дорогенький, але там немає нічого цікавого, - заперечила місіс Візлі. - Ану, гляньмо, що на цю тему каже Локарт.

Вона витягла з купи книжок на каміні товстенний том.

Джордж застогнав:

- Мамо, ми знаємо, як виганяти гномів із саду!

Гаррі глянув на обкладинку тієї книжки. Химерними золотими літерами там було виведено: «Як боротися з домашніми шкідниками. Посібник Ґільдероя Локарта». Ще там була велика фотографія вельми вродливого чарівника з хвилястим світлим волоссям і ясно-блакитними очима. Як завжди в магічному світі, фотографія рухалася: чарівник, який, очевидно, й був Ґільдероєм Локартом, зухвало підморгував їм усім. Місіс Візлі засяяла у відповідь.

- Ой, він таке чудо! - всміхнулася вона. - Знає про шкідників геть усе! Не книжка, а скарб!

- Мама у захваті від нього, - прошепотів Фред так, щоб усі почули.

- Не роби з себе посміховиська, Фреде! - обурилася місіс Візлі, почервонівши. - Гаразд, якщо вважаєш себе мудрішим за Локарта, можеш братися за роботу, але начувайся, якщо потім я прийду перевірю і знайду в саду хоч одного гнома!

Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі - слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур'янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.

- Знаєш, маґли також мають у садках гномів, - сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.

- Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, - відізвався Рон з-над куща півонії. - Якісь малі товсті діди морози з вудочками.

Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.

- Ось тобі гном, - сказав він похмуро.

- Заберрирруки! Заберрирруки! - верещав гном.

Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.

- Треба робити ось так, - пояснив він. Тоді підняв гнома над головою («Заберрирруки!») і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:

- Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном'ячих нірок.

Рон відпустив гномові ноги - той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.

- Слабенько! - скривився Фред. - Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.

Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп'явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.

- Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..

Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.

- Знаєш, їм усім клепки бракує, - сказав Джордж. схопивши відразу п'ятьох чи шістьох гномів. - Тільки зачують про дегномізацію - відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.

Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.

- Вони ще повернуться, - сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. - їм тут подобається... Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.

Аж тут грюкнули вхідні двері.

- Він повернувся! - вигукнув Джордж. - Тато вже вдома!

Усі побігли через сад до хати.

Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.

- Що за нічка, - пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.

Усі тим часом посідали довкола нього.

- Дев'ять обшуків. Дев'ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.

Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.

- Що-небудь знайшов, тату? - нетерпляче запитав Фред.

- Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, - позіхнув містер Візлі. - Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.

- Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? - здивувався Джордж.

- Просто щоб познущатися над маґлами, - зітхнув містер Візлі. - Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!

- НАПРИКЛАД, МАШИНИ? - зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.

Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.

- М-машини, Молі, дорогенька?

- Так, Артуре, машини, - повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. - Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.

Містер Візлі закліпав очима.

- Ну, дорогенька, я гадаю, ти з'ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е-е... можливо, було б і краще, якби е-е... він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не...

- Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! - закричала місіс Візлі. - Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!

- Гаррі? - здивувався містер Візлі. - Який Гаррі?

Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.

- Господи, невже це Гаррі Поттер? Дуже радий тебе бачити! Рон так багато розповідав нам про...

- Твої синочки цієї ночі літали тією машиною до Гарріної хати й назад! - крикнула місіс Візлі. - Що ти на це скажеш, га?

- Це правда? - захоплено перепитав містер Візлі. - І все було гаразд? Т-т-тобто, я хотів сказати, - затнувся він, бо з очей місіс Візлі посипалися іскри, - що... що це дуже погано, хлопці, справді дуже погано.

- Хай вони самі тут розберуться, - пробурмотів Рон, бо місіс Візлі роздулася, мов жаба-ропуха. - Ходімо, Гаррі, я покажу тобі свою кімнату.

Хлопці вислизнули з кухні і майнули вузеньким коридором до перекошених східців, що зигзагом здіймалися вгору. На третьому сходовому майданчику були прочинені двері. Гаррі помітив пару ясно-карих очей, що дивилися на нього, аж доки двері, грюкнувши, зачинилися.

- Джіні, - повідомив Рон. - Ти навіть не знаєш, як незвично їй бути такою сором'язливою. Переважно вона не замовкає.

Вони піднялися ще на два поверхи й нарешті дійшли до дверей, на яких лущилася фарба й висіла маленька табличка з написом «Кімната Рональда».