Гаррі Поттер. Гепталогія

З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.

- Відійдіть! Я його вб'ю! Він мій! - заверещав Волдеморт.

Гарріна рука тяглася до Седрикового зап'ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік...

Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.

- Акціо! - вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.

Кубок відірвався від землі й полетів до нього - Гаррі вдалося зловити його за вушко.

Він почув, як закричав з люті Волдеморт - і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт - це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир... Вони поверталися...

- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ -

Сироватка правди

Гаррі з заплющеними очима упав на землю, обличчям у траву, і її запах наповнив його єство. Він не ворушився. Здавалося, наче з нього вибило дух. У голові страшенно паморочилося - земля гойдалася, наче палуба. Щоб почуватися певніше, однією рукою Гаррі щосили стиснув гладеньке холодне вушко Тричаклунського кубка, а другою - Седрикову руку. Здавалося, варто відпустити щось одне - і він знову пірне в темряву, яка накопичилася в його мозку. Шок і втома не давали йому підвестися. Гаррі вдихав запах трави і чекав... Чекав, аби хтось що-небудь зробив... Щоб щось сталося... Шрам на чолі віддавав тупим болем...

Потік звуків оглушив і спантеличив його. Голоси, кроки і вигуки долинали звідусіль... Гаррі згадав, де він, і скривився від галасу, наче то був лише страшний сон, що обов'язково колись закінчиться...

І тут чиїсь руки різко його схопили й перевернули обличчям догори.

- Гаррі! Гаррі!

Він розплющив очі.

Глянувши на всіяне зорями небо, побачив над собою Албуса Дамблдора. Цілий натовп темних тіней оточив їх, люди проштовхувалися ближче. Гаррі відчув, як земля в нього під головою аж стугонить від їхнього тупотіння.

Він лежав на краю лабіринту. Бачив трибуни над собою, бачив постаті на них, а над усім цим - зорі.

Гаррі відпустив Кубок, зате ще міцніше вчепився в Седрика. Простяг вільну руку і схопив Дамблдора за зап'ястя, не в змозі зосередити погляд на обличчі директора - воно розпливалося.

- Він повернувся, - прошепотів Гаррі. - Волдеморт повернувся.

- Що відбувається? Що сталося?

Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа - бліде й перелякане.

- О Господи! Діґорі! - прошепотів Фадж. - Дамблдоре, він мертвий!

Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі... Натовп підхопив звістку:

- Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!

- Гаррі, відпусти його, - почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла. Але Гаррі не відпускав.

Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:

- Гаррі, ти вже йому не допоможеш. Це все. Відпусти його.

- Він хотів, щоб я приніс його сюди, - проказав Гаррі, переконаний, що це просто необхідно пояснити. - Седрик хотів, щоб я забрав його до батьків...

- Правильно, Гаррі... Але зараз відпусти його...

Дамблдор став навколішки і з небувалою для такого старого й худого чоловіка силою підняв Гаррі з землі й поставив на ноги. Гаррі захитався. У голові гримотіло. Ушкоджена нога не хотіла тримати. Натовп штовхався, кожен намагався підійти ближче, усі тиснули на Гаррі, сипали запитаннями:

- Що сталося? Що з ним? Діґорі мертвий?

- Йому треба в лікарню! - голосніше за всіх сказав Фадж. - Він хворий, він поранений. Дамблдоре, батьки Діґорі тут, на трибунах...

- Дамблдоре, я відведу Гаррі...

- Ні, краще я...

- Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі... Він уже близько... Може, йому сказати - поки він ще не бачив?

- Гаррі, стій тут...

Дівчата істерично верещали й ридали... Усе якось дивно спалахувало перед Гарріними очима...

- Не бійся, синку, я тебе відведу... ходімо... до лікарні...

- Дамблдор наказав лишатися тут, - через силу проказав Гаррі. Біль у шрамі був такий нестерпний, що, здавалося, його зараз знудить. Усе перед очима розпливалося.

- Тобі треба лягти... лягай...

Хтось набагато більший і сильніший за Гаррі напівштовхав, напівніс його крізь переляканий натовп. Гаррі чув, як люди щось вигукували й кричали, поки чоловік, який вів його до замку, прокладав шлях крізь юрбу. Через галявину, повз озеро з дурмстрензьким кораблем, - Гаррі не чув нічого, крім важкого дихання чоловіка, який допомагав йому іти.

- Що сталося, Поттере? - нарешті озвався той, піднявши Гаррі на кам'яні сходи. Цок:. Цок. Цок. То був Дикозор Муді.

- Кубок виявився летиключем, - відповів Гаррі, поки вони переходили вестибюль. - Він переніс мене й Седрика на цвинтар... А там з'явився Волдеморт... Лорд Волдеморт...

Цок. Цок. Цок. Мармуровими сходами нагору.

- Там був Темний Лорд? І що сталося потім?

- Убили Седрика... Вони вбили Седрика...

- А потім?

Цок. Цок. Цок. Коридором...

- Зварив вариво... Повернув собі тіло...

- Темний Лорд повернув собі тіло? Він повернувся?

- Прийшли смертежери... А потім ми змагалися на дуелі...

- Ти змагався на дуелі з Темним Лордом?

- Я втік... Моя чарівна паличка... зробила щось дивне... Я бачив своїх маму й тата... Вони виникли з його палички...

- Сюди, Гаррі... Сюди. Сідай... Усе буде гаразд... Випий оце...

Гаррі почув, як заскрипів ключ у замку. Тоді хтось дав йому в руки чашку.

- Випий... Тобі стане краще... Пий, Гаррі, мені треба знати все, що було, якомога точніше.

Муді нахилив чашку і допоміг йому випити. Гаррі закашлявся, перчений смак обпік горлянку. Обриси Муді та його кабінету нарешті стали чіткіші... Професор був так само блідий, як і Фадж, обидва його ока, не кліпаючи, втупилися в Гарріне обличчя.

- Гаррі, Волдеморт повернувся? Ти певен? Як йому це вдалося?

- Він узяв дещо з могили свого батька, від Червохвоста і від мене, - сказав Гаррі. У голові проясніло. Біль у шрамі трохи вгамувався. Він чітко бачив обличчя Муді, хоч у кабінеті було темно. Навіть сюди долинали крики й верески з поля для квідичу.

- Що взяв від тебе Темний Лорд? - запитав Муді.

- Кров, - відповів Гаррі, піднімаючи руку. На рукаві мантії був проріз від Червохвостового кинджала.

Муді голосно й протяжно свиснув.

- А смертежери? Повернулися?

- Так, - кивнув Гаррі. - Багато...

- Як він до них поставився? - тихо запитав Муді. - Він їм пробачив?

І раптом Гаррі згадав. Треба було сказати Дамблдорові, негайно треба було сказати!

- У Гоґвортсі є смертежер! Тут є смертежер - він укинув моє ім'я в Келих Вогню, він зробив так, щоб я дійшов до фіналу...

Гаррі спробував підвестися, але Муді силоміць посадовив його на місце.

- Я знаю, хто смертежер, - тихо сказав він.

- Каркароф? - аж підскочив Гаррі. - Де він? Ви його вже затримали? Замкнули?

- Каркароф? - якось дивно реготнувши, перепитав Муді. - Каркароф недавно зник, коли відчув, що Чорна мітка на його руці почала пекти. Він зрадив дуже багатьох відданих прибічників Темного Лорда, тому не прагнув з ними зустрітися... Та я сумніваюся, що він далеко втече. Темний Лорд уміє вистежувати своїх ворогів.

- Каркароф зник? Утік? То що - це не він укинув моє ім'я в Келих?

- Ні, - твердо відповів Муді. - Ні, не він. Це зробив я.