Гаррі Поттер. Гепталогія

- Ви мені лестите, - мовив спокійно Дамблдор. - Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.

- Тільки тому, що ви надто... е-е... шляхетні, щоб скористатися нею.

- Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.

Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:

- Сови - це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?

Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.

Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.

- Так ось, кажуть, - мовила вона з притиском, - ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за... загинули.

Дамблдор схилив голову, і професорка Макґонеґел тяжко зітхнула.

- Лілі і Джеймс... Я не можу... не хочу в це вірити... Ох, Албусе!

- Знаю... знаю, - сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.

- Це ще не все, - тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. - Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг... Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Поттера, Волдеморт утратив свою силу, - і саме тому його не стало.

Дамблдор понуро кивнув головою.

- Це... правда? - затнулася професорка Макґонеґел. - Невже після всього, що він... заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена... Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?

- Хіба я знаю? - відповів Дамблдор. - Можна тільки здогадуватись.

Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі планетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:

- Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?

- Так, - призналася професорка Макґонеґел. - І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?

- Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.

- Та ви що?.. - Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? - вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. - Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, - я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?

- Це найкраще місце для нього, - твердо заявив Дамблдор. - Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.

- Листа? - розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. - Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!

- Авжеж, - підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. - Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?

Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:

- Так... Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? - Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.

- Його принесе Геґрід.

- Гадаєте, це... безпечно - довіряти Геґрідові таку важливу справу?

- Я б і своє життя йому довірив, - відповів Дамблдор.

- Я не кажу, що в нього немає серця, - неохоче протягнула професорка Макґонеґел, - але ж погодьтеся - він легковажний. Він схильний до... Що це?

Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.

Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.

У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.

- Геґріде, - полегшено зітхнув Дамблдор. - Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?

- Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, - відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. - Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.

- Проблем не було?

- Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.

Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.

- Це?.. - пошепки запитала професорка Макґонеґел.

- Так, - сказав Дамблдор. - Він матиме цей шрам назавжди.

- Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?

- Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, - і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.

Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.

- Прошу пана, можна... можна я попрощаюся з малим? - попросив Геґрід.

Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.

- Тссс! - зашипіла професорка Макґонеґел. - Розбудиш маґлів!

- В-в-вибачєйте, - проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. - Але м-м-маю такий жаль... Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами...

- Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, - зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.

Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.

- Що ж, - мовив нарешті Дамблдор, - це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.

- Атож, - сказав приглушеним голосом Геґрід. - Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.

Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.

- Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, - кивнув головою Дамблдор.

Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.

Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! - і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.