Страница 272 из 755
- Ти за ним теж шпигувала? - знову обурився Гаррі. - Ти що, никаєш тут вечорами, підглядаючи, як старости купаються?
- Іноді, - лукаво сказала Мірта. - Але я жодного разу ні з ким не заговорила.
- Це для мене велика честь, - насуплено сказав Гаррі. - Заплющ очі!
Він переконався, що Мірта добре затулила долонями свої окуляри, потім виліз із ванни, обгорнувся рушником і пішов по яйце.
Коли він знову заліз у воду, Мірта подивилася крізь пальці й сказала:
- Відкрий його під водою!
Гаррі занурив яйце під пінисту поверхню води і відкрив... Цього разу ніщо не верещало. З-під води долинала булькотлива пісня, слів якої він не міг розібрати.
- Ти повинен ще й голову свою занурити! - Мірті дуже подобалося ним командувати. - Пірнай!
Гаррі набрав у груди повітря й присів. Тепер, опинившись на мармуровому дні наповненої бульбашками ванни, він чув хор надприродних голосів, що співали до нього з відкритого яйця:
Гаррі виплив нагору, розітнувши поверхню води, й відкинув з очей волосся.
- Ну що, чув? - спитала Мірта.
- Так... «Шукай нас там, де нашу пісню чути...» Не треба мене переконувати, що це... Стривай, треба послухати ще раз, - і він знову пірнув.
Гаррі довелося тричі прослухати пісню під водою, щоб запам'ятати слова. Він ще трохи побольбався у воді, напружено міркуючи, а Мірта сиділа й дивилася на нього.
- Я повинен шукати тих, хто не може говорити чи співати на суходолі, - задумливо сказав він. - Гм... хто ж це може бути?
- Ти такий повільний...
Він ще ніколи не бачив, щоб Плаксива Мірта була така радісна. Хіба що в той день, коли від багатозільної настійки Герміонине лице обросло шерстю і в неї з'явився котячий хвіст.
Гаррі розглядався по ванній кімнаті, думаючи... Якщо голоси можна почути лише під водою, то, цілком можливо, вони належать підводним істотам. Він виклав цю теорію Мірті, а та лише усміхнулася.
- Діґорі думав так само, - сказала вона. - Він лежав тут страшенно довго і говорив сам до себе. Довго-предовго. Що аж майже всі бульбашки полускали.
- Підводні... - протягнув Гаррі. - Мірто... Хто живе в озері, крім велетенського кальмара?
- Ну, різні... - сказала вона. - Іноді я там буваю... Часом мушу, бо не маю іншого виходу - якщо хтось змиє воду, коли я не очікую...
Намагаючись не думати про Плаксиву Мірту, котру змиває в озеро по трубі разом із вмістом унітаза, Гаррі промовив:
- І що ж там має людські голоси? Стривай... - Погляд Гаррі упав на зображення сплячої русалки на стіні:
- Мірто, а є там русалки з водяниками?
- О-о-о-о, дуже добре, - відповіла вона, поблискуючи окулярами. - У Діґорі на це пішло набагато більше часу! До того ж, це сталося тільки тоді, коли прокинулася вона, - з виразом величезної антипатії на сумному обличчі Мірта кивнула головою на русалку. - Коли вона почала хихотіти і хизуватися собою, і виставляти свої плавці...
- Я вгадав? - радісно вигукнув Гаррі. - Друге завдання - піти до озера і знайти там русалок з водяниками і... і...
Та раптом він зрозумів, що каже, і відчув, як радість вивітрилася з нього, наче хтось вийняв йому з живота корок. Він не дуже добре вмів плавати, а нагоди повчитися не траплялося. Дадлі, ще як вони обидва були малі, ходив на уроки плавання, але тітка Петунія та дядько Вернон, маючи, очевидно, надію, що Гаррі коли-небудь потоне, не потурбувалися відвести туди і його. Поплавати в цій ванні було дуже приємно, але ж озеро набагато більше і набагато глибше... а на дні живуть русалки й водяники...
- Мірто, - задумливо сказав Гаррі. - Як мені там дихати?
Після цих слів очі Мірти знову наповнилися слізьми.
- Як нетактовно! - пробурмотіла вона, намацуючи у своїй мантії хустинку.
- Що нетактовно? - спантеличено запитав Гаррі.
- Говорити при мені про дихання! - пронизливо вигукнула вона, і її голос луною відбився по кімнаті. - Коли я не можу... коли я вже не дихала... сто років... - вона заховала обличчя в хустинку і голосно висякалася.
Гаррі згадав, яка чутлива завжди була Мірта до всього, що стосувалося її смерті. Жоден інший зі знайомих привидів не робив з цього такої трагедії.
- Вибач, - нетерпляче сказав він. - Я не хотів... Я просто забув...
- Авжеж, звісно, немає нічого простішого, ніж забути про смерть Мірти, - сказала вона, ковтаючи сльози й дивлячись на нього запухлими очима. - Ніхто не сумував за мною навіть тоді, як я була ще жива. Моє тіло знайшли аж через багато-багато годин - я знаю, бо я там сиділа й чекала на них. Олива Горнбі зайшла в туалет і спитала: «Мірто, ти знову тут сидиш, набурмосившись? Професор Діпіт попросив пошукати тебе...» А потім вона побачила моє тіло... О-о-о-о, вона не забула цього аж до самої своєї смерті - я перевірила... Я її переслідувала всюди й нагадувала. Пам'ятаю, на весіллі її брата...
Та Гаррі не слухав. Він знову думав про пісню русалок та водяників. «Ми в тебе заберемо найцінніше». Це звучало так, наче вони збиралися щось у нього вкрасти, щось таке, що він захотів би повернути. Що ж вони збиралися забрати?
- ...і тоді вона пішла в Міністерство магії, щоб я перестала її переслідувати, тому я мусила повернутися сюди й жити у своєму туалеті.
- Як добре, - неуважно відгукнувся Гаррі. - Тепер я просунувся набагато далі, ніж був... Заплющ очі, я виходжу.
Він підняв яйце з дна ванни, виліз, витерся й знову одягнув піжаму та халат.
- А ти мене провідуватимеш у моєму туалеті? - сумовито запитала Плаксива Мірта, коли Гаррі підняв з підлоги плащ-невидимку.
- Ну.. Намагатимусь... - промовив Гаррі, хоч подумав, що зайшов би в Міртин туалет тільки тоді, якщо всі інші позакривають. - Па-па, Мірто... Дякую за допомогу.
- Бувай, - похмуро сказала вона і, щойно Гаррі накинув плащ-невидимку, пірнула назад у кран.
Знов опинившись у темному коридорі, Гаррі розгорнув Карту мародера, щоб перевірити, чи навколо все спокійно. Так, цятки, що належали Філчеві та Місіс Норіс, були в своєму кабінеті... Більше ніщо ніде не рухалося, окрім Півза, що стрибав у кімнаті трофеїв поверхом нижче... Гаррі ступив перший крок у напрямку до ґрифіндорської вежі, коли раптом щось на карті привернуло його увагу... То було щось дуже дивне.
Виявилось, що рухається не лише Півз. Самотня цятка металася по кімнаті в нижньому кутку ліворуч - у Снейповім кабінеті. Але під нею не писалося «Северус Снейп»... Напис свідчив, що кімнатою ходив Бартеміус Кравч.
Гаррі мовчки дивився на цятку. Містер Кравч такий хворий, що не ходив на роботу і не міг побувати на Різдвяному балу, - то що ж він робить, прослизнувши у Гоґвортс о першій годині ночі? Гаррі уважно стежив, як цятка рухалася туди й сюди, час від часу зупиняючись.
Гаррі завагався, напружено міркуючи... І врешті допитливість взяла гору. Він розвернувся й покрокував у протилежний бік, до найближчих сходів. Він хотів з'ясувати, що затіває Кравч.
Якомога тихіше Гаррі зійшов по сходах, хоч обличчя на деяких портретах усе одно зацікавлено озиралися на скрип дошки в підлозі чи на шелестіння піжами. Він прокрався до середини коридору, відхилив на стіні гобелен, за яким починалися вузькі сходи донизу - таким чином він міг скоротити шлях на два поверхи. Гаррі продовжував дивитися на карту, дивуючись... надто це не схоже на правильного, законослухняного містера Кравча - пізньої ночі никати чужим кабінетом...
І тут, просто посеред сходів, зосередившись лише на дивній поведінці містера Кравча і більше ні про що не думаючи, Гаррі раптом відчув, що його нога провалилася крізь поламану магічну сходинку - ту, що її завжди забував перестрибувати Невіл. Гаррі незграбно засмикався, і золоте яйце, все ще мокре після ванни, вислизнуло у нього з руки. Він нахилився, намагаючись його впіймати, та було пізно: яйце покотилося довжелезними сходами, гупаючи на кожній сходинці голосно, як барабан. Плащ-невидимка сповз, але Гаррі його підхопив, а Карта мародера вилетіла з рук і впала на шість сходинок нижче від Гаррі, який, застрягши по коліно в дірці, не міг до неї дотягтися.