Гаррі Поттер. Гепталогія

- Вам усе розповість професор Дамблдор... усе, будьте чемні. Чуєш, Фреде? І ти, Джордже?

Зашипіла пара, й поїзд рушив з місця.

- Скажіть, що там має статися в Гоґвортсі? - закричав з вікна Фред, але місіс Візлі, Білл і Чарлі вже були далеко. - Які правила змінюють?

Та місіс Візлі лише всміхалася й махала рукою. Потяг ще не завернув за поворот, а вона вже роз'явилася разом з Біллом та Чарлі.

Гаррі, Рон і Герміона вернулися у своє купе. Злива періщила у вікна, і крізь них нічого не було видно. Рон відкрив свою валізу, витяг бордову вечірню мантію й накрив нею клітку Левконії, щоб заглушити її ухкання.

- Беґмен хотів нам сказати, що станеться в Гоґвортсі, - сердито буркнув він, сідаючи біля Гаррі. - Пам'ятаєте, на Кубку світу? А моя рідна матінка нічого не каже. Цікаво, що там...

- Цсс! - приклала пальця до вуст Герміона і кивнула на сусіднє купе. Гаррі й Рон прислухалися й почули крізь прочинені двері знайомий лінивий голосок.

- ...карочє, старий хотів послати мене замість Гоґвортсу в Дурмстренґ. Він там знайомий з директором... Ви ж знаєте, якої він думки про Дамблдора-маґлолюба, а от у Дурмстренґ усіляких злиднів не беруть. Але стара не схотіла, щоб я так далеко їздив до школи. Старий каже, що в Дурмстрензі нормально ставляться до темних мистецтв - не те, що в Гоґвортсі. Там учні їх вивчають конкретно, а не граються в ідіотський захист від них, як ми...

Герміона підійшла навшпиньки до дверей купе і зачинила їх, після чого голосу Мелфоя не стало чути.

- То він вважає, що йому більше підійшов би Дурмстренґ? - сердито сказала вона. - Краще б він справді туди вступив. У нас було б менше з ним мороки.

- Дурмстренґ - це ще одна чаклунська школа? - поцікавився Гаррі.

- Так, - пирхнула Герміона, - але вона має жахливу репутацію. В «Огляді магічних освітніх закладів Європи» написано, що там посилено вивчають темні мистецтва.

- Здається, я щось про неї чув, - невпевнено сказав Рон. - Де вона? В якій країні?

- Цього ніхто не знає, - вигнула брови Герміона.

- Як то... а чому? - спитав Гаррі.

- Кожна чаклунська школа хоче бути найкращою. Дурмстренґ і Бобатон приховують місце свого розташування, щоб ніхто не вивідав їхніх таємниць, - пояснила буденним голосом Герміона.

- Не кажи дурниць, - засміявся Рон. - Дурмстренґ, мабуть, не менший за Гоґвортс, як можна приховати такий величезний замок?

- Але ж Гоґвортс теж прихований, - здивовано глянула на Рона Герміона, - всі про це знають... принаймні ті, хто прочитав «Історію Гоґвортсу».

- Тобто, лише ти, - скривився Рон. - Ну, розказуй... як можна сховати таку величезну споруду, як Гоґвортс?

- Він зачарований, - пояснила Герміона. - Якщо на нього дивиться маґл, то бачить лише старі руїни з написом коло входу: «ОБЕРЕЖНО, НЕ ЗАХОДИТИ, НЕБЕЗПЕЧНО».

- То чужим Дурмстренґ теж здаватиметься руїною?

- Мабуть, - знизала плечима Герміона, - або на нього наслано маґлонепроникні чари, як на той стадіон, де відбувався Кубок світу. А щоб не знайшли чужоземні чаклуни, замок могли зробити знекартним...

- Яким?

- Зачарувати будівлю так, щоб її неможливо було знайти на карті. Ти ж також так можеш зробити?

- Е-е... мабуть, - промимрив Гаррі.

- Але чомусь мені здається, що Дурмстренґ розміщений десь далеко на півночі, - замислилася Герміона. - Там має бути дуже холодно, бо у їхню шкільну форму входить хутряна пелерина.

- Там можна було б таке вичворяти! - замріявся Рон. - Наприклад, зіштовхнути Мелфоя з льодовика і сказати, що то був нещасний випадок... шкода, що мати його туди не відпустила...

Поїзд мчав на північ, а злива усе лютішала. Небо геть затягло чорними хмарами, а вікна запітніли, тож уже пополудні довелося вмикати світло. У коридорі вагона заторохкотів візочок з харчами, і Гаррі купив для всіх цілу гору тістечок.

По обіді до них завітали їхні друзі. Прийшли Шеймус Фініґан, Дін Томас і Невіл Лонґботом, круглолиций забудькуватий хлопець, якого виховувала грізна бабуся-відьма. Шеймус і досі був прикрашений ірландською стрічкою. Її чари давно ослабли. Вона ще пищала: «Трой! Малет! Моран!», однак уже ледве чутно й знесилено. За півгодини безперервного обговорення квідичу Герміона втомилася, знову розгорнула «Стандартну книгу заклинань для четвертого класу» і почала вивчати замовляння-викликання.

Невіл заздрісно слухав хлопців, що вкотре вже переповідали всі перипетії фінального кубкового поєдинку.

- Бабуся не захотіла їхати, - пробелькотів він, ледь не плачучи. - Навіть не поцікавилася, чи є квитки. А там же, мабуть, було так класно.

- Ще й як, - підтвердив Рон. - На, подивись...

Він понишпорив у своїй валізі на верхній полиці й дістав з неї крихітну фігурку, Віктора Крума.

- Ого! - заздрісно вигукнув Невіл, коли Рон поставив Крума на його пухку долоню.

- Ми його бачили прямо перед собою, - додав Рон. - Ми сиділи у Верхній ложі...

- Канєшно, вперше і востаннє в житті, Візлі...

У дверях вигулькнула постать Драко Мелфоя. За ним височіли його кремезні дружки Креб і Ґойл, які за літо повиростали сантиметрів на тридцять. Було ясно, що вони стояли й підслуховували під дверима, які погано зачинили Дін і Шеймус.

- Мелфою, я тебе, здається, сюди не запрошував, - холодно озвався Гаррі.

- Візлі... а що це, блін, таке? - показав Мелфой на клітку Левконії. З неї звисав, похитуючись у ритмі руху поїзда, рукав Ронової вечірньої мантії зі старомодним мереживним манжетом.

Рон хотів було заховати мантію, але Мелфой виявився спритнішим і смикнув за рукав.

- Нє, карочє, ви гляньте! - захоплено вигукнув Мелфой, показуючи Кребові й Ґойлові Ронову мантію. - Ти що, Візлі, оце носитимеш? Ну да... ці ж мантії були дуже модні десь так, тіпа, у 1890 році...

- Заткнися, Мелфою, не тринди! - крикнув Рон, що став такого ж кольору, що й мантія, яку він вихопив з Мелфоєвих рук. Мелфой аж зайшовся зневажливим реготом. Креб і Ґойл дурнувато підгигикували.

- Карочє, Візлі... ти візьмеш участь? Може, хоч трохи прославиш сімейку. Там же світять такі бабки! Якщо виграєш, купиш собі нарешті пристойні лахи.

- Що ти таке верзеш? - огризнувся Рон.

- Питаю, чи ти братимеш участь? - повторив Мелфой. - Ти, мабуть, теж, Поттер? Ти ж ніколи не втратиш нагоди похизуватися.

- Або поясни, Мелфою, що ти маєш на увазі, або вимітайся, - буркнула Герміона, роздратовано відірвавшись від «Стандартної книги заклинань».

Бліде Мелфоєве обличчя викривилося радістю.

- Ви що, тіпа, не знаєте? - вишкірився він. - Твій старий і братан працюють у міністерстві, а ви нічого не знаєте? О Господи, мій батько розповів мені про це ще хтозна-коли... а йому сказав Корнеліус Фадж, адже мій батько пов'язаний з керівництвом міністерства, не те, що твій... він там, мабуть, надто дрібний пішак, щоб йому про це казати... при ньому, мабуть, ніхто про серйозні речі не говорить...

Мелфой знов зареготав, а тоді дав знак Кребові й Ґойлові, і вся трійця зникла.

Рон підбіг до дверей і з такою силою ними грюкнув, аж розлетілася шибка.

- Роне! - докірливо вигукнула Герміона, а тоді витягла чарівну паличку пробурмотіла «Репаро» - і зі скалок знов утворилася цілісінька шибка.

- Він придурюється, ніби знає все, а ми - нічого... - огризнувся Рон. - «Батько пов'язаний з керівництвом міністерства»... Та мого тата давно б уже підвищили... але йому подобається нинішня робота...

- Ми знаємо, - лагідно мовила Герміона. - Не слухай того Мелфоя, Роне...

- Я? Його? Дуже мені треба! - Рон схопив тістечко й люто його розчавив.

Рон сидів набурмосений аж до кінця поїздки. Майже не розмовляючи, вони перевдягалися в шкільні мантії. «Гоґвортський експрес» сповільнив рух і нарешті зупинився на темній станції «Гоґсмід».

Коли двері поїзда відчинилися, в небі загуркотів грім. Герміона загорнула Криволапика в плащ, а Рон залишив вечірню мантію на клітці з Левконією. Вони зійшли з поїзда, ховаючи голови - періщила шалена злива, ніби їм на голови хтось виливав цілі відра крижаної води.