Гаррі Поттер. Гепталогія

- Пакує речі?- стурбовано запитав Гаррі. - Чому?

- Чому... Таж він від нас їде, чи як? - здивувався Геґрід. - Зранку си звільнив з роботи. Каже: не хочу ризикувати, а ну ж знов таке си повторит...

Гаррі зірвався на ноги.

- Я мушу його побачити, - сказав він друзям.

- Але ж, якщо він звільнився...

- ...ми нічого не вдіємо...

- Не має значення. Я все одно хочу його бачити. Зустрінемося тут.

*

Двері Люпинового кабінету були відчинені. Він уже спакував майже всі речі. Біля старої пошарпаної валізи стояв порожній акваріум для ґринділа. Люпин нахилився над столом і підвів голову лише тоді, коли Гаррі постукав у двері.

- Я бачив, що ти сюди йдеш, - усміхнувся Люпин. Він показав на аркуш пергаменту на столі. Це була Карта мародера.

- Я щойно бачився з Геґрідом, - сказав Гаррі. - Він каже, що ви звільнилися. Але ж це неправда?

- На жаль, правда, - відповів Люпин і почав виймати все з шухлядок свого стола.

- Але чому? - вигукнув Гаррі. - Невже в Міністерстві магії думають, що ви допомагали Сіріусу?

Люпин підійшов до дверей і зачинив їх.

- Ні. Професор Дамблдор переконав Фаджа, що я намагався врятувати вас від смерті. - Він зітхнув. - І цього Северус уже не витерпів. Думаю, що втрата ордена Мерліна його доконала. Тому він... гм-м... випадково... е-е... проговорився сьогодні за сніданком, що я вовкулака.

- Але ж це не причина, щоб вас звільняти! - обурився Гаррі.

Люпин гірко всміхнувся.

- Завтра о цій порі почнуть прибувати сови від батьків - ніхто не захоче, Гаррі, щоб їхніх дітей навчав вовкулака. І я їх розумію, а надто після вчорашнього... Я ж міг покусати будь-кого з вас... Цього не можна допускати.

- Але ж ви найкращий учитель захисту від темних мистецтв! - вигукнув Гаррі. - Не йдіть від нас!

Люпин похитав головою й нічого не сказав. Він і далі нишпорив у шухлядах. Гаррі намагався підшукати слова, що змусили б його залишитися, але Люпин його випередив:

- Директор мені сьогодні розповів, що вночі ти, Гаррі, врятував не одне життя. Якщо я й маю чим пишатися, то це тим, що ти багато чого навчився. Розкажи мені про свого патронуса.

- Звідки ви про нього знаєте? - здивувався спантеличений Гаррі.

- А що ж іще могло відігнати дементорів?

Гаррі розповів йому про все. Люпин знов усміхнувся.

- Так, твій батько завжди обертався на оленя, - промовив він. - Ти правильно вгадав...

Люпин запхав у портфель останні книги, засунув шухляди і повернувся до Гаррі.

- Ось, тримай... я його вчора приніс із Верескливої Халупи. - Він простяг Гаррі плаща-невидимку. - І ще... - він завагався, а тоді подав йому Карту мародера. - Я вже не вчитель, тож мене не гризтиме сумління, що я тобі її віддав. Мені вона непотрібна, а тобі, Ронові й Герміоні, мабуть, ще не раз стане в пригоді.

Гаррі взяв карту і всміхнувся.

- Ви казали, що Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг були б раді виманити мені зі школи... Казали, що тоді б вони повеселились...

- Ми так би й зробили, - підтвердив Люпин, закриваючи портфель. - Я не маю найменшого сумніву, що Джеймс був би страшенно розчарований, якби його син не знайшов жодного таємного виходу з замку.

Хтось постукав у двері. Гаррі поспіхом запхнув у кишеню Карту мародера та плащ-невидимку.

То був професор Дамблдор. Він анітрохи не здивувався, побачивши тут Гаррі.

- Ремусе, твій екіпаж чекає біля воріт.

- Дякую, пане директоре.

Люпин підхопив свою стару валізу й порожній акваріум для ґринділа.

- Ну, прощавай, Гаррі, - всміхнувся він. - Навчаючи тебе, я отримав неймовірне задоволення! Впевнений, що ми колись іще зустрінемось. Директоре, нема потреби мене проводжати до воріт, я впораюся сам.

«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», - подумав Гаррі.

- Прощавай, Ремусе, - стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.

Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.

- Чого зажурився, Гаррі? - неголосно запитав він. - Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.

- Яка різниця? - з гіркотою промовив Гаррі. - Петіґру ж утік...

- Яка різниця? - перепитав Дамблдор. - Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.

Жахливої... Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли-небудь...» Пророцтво професорки Трелоні!

- Пане професоре... вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась... дуже дивна.

- Справді? - перепитав Дамблдор. - М-м-м... Тобто ще дивніша ніж завжди?

- Так... її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала... сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю... Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. - Гаррі глянув на Дамблдора. - А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам'ятала зі своїх слів. Чи могло... це бути... справжнім пророцтвом?

Але Дамблдора така новина не надто вразила.

- Знаєш, Гаррі, цілком можливо, - замислено сказав він. - Хто б міг подумати? Отже, це вже друге її справжнє пророцтво. Мушу підвищити їй зарплатню...

- Але ж... - Гаррі вражено дивився на Дамблдора: йому було не до жартів... - Але ж... це через мене Сіріус і професор Люпин не вбили Петіґру! Тож якщо повернеться Волдеморт, це буде моя вина!

- Ні, не буде, - незворушно заперечив Дамблдор. - Невже тебе нічого не навчили пригоди з часоворотом, Гаррі? Наслідки наших дій завжди такі неоднозначні, такі заплутані, що передбачити майбутнє й справді дуже важко... Живим свідченням цього і є професорка Трелоні, дай їй, Боже, здоров'я. Ти вчинив дуже шляхетно, врятувавши життя Петіґру.

- А якщо він допоможе Волдемортові відродити могутність!..

- Петіґру завдячує тобі життям. Ти послав Волдемортові помічника, який перед тобою в боргу. Коли один чарівник рятує життя іншому, їх пов'язують певні узи... а я дуже сумніваюся, що Волдеморт хотів би, щоб його слуга був у боргу перед Гаррі Поттером.

- Я не хочу бути пов'язаним з Петіґру! - обурився Гаррі. - Він зрадив моїх батьків!

- Це потаємні і найнезбагненніші глибини магії, Гаррі. Але повір... може настати день, коли ти радітимеш, що врятував життя Петіґру.

Такого Гаррі навіть не міг собі уявити. Дамблдор мовби прочитав його думки:

- Я дуже добре знав твого батька - і в Гоґвортсі, і пізніше, - м'яко вимовив він. - Він теж би врятував Петіґру, я в цьому переконаний.

Гаррі глянув на Дамблдора. Він не стане з цього сміятися... Дамблдорові можна розповісти...

- Учора вночі... мені здалося... що патронуса викликав мій батько. Коли я побачив на тому боці озера самого себе... мені здалося, що це він.

- Неважко було й помилитися, - тихо промовив Дамблдор. - Тобі, мабуть, постійно це кажуть, але ти й справді неймовірно схожий на Джеймса. Крім очей... ти маєш мамині очі.

Гаррі похитав головою.

- Це ж було безглуздо. Я ж знаю, що він помер.

- Гадаєш, що мертві, яких ми любили, покидають нас назавжди? Хіба ми не оживлюємо їх подумки, коли потрапляємо в біду? Твій батько живе в тобі, Гаррі, і його з'ява сталася тоді, коли ти найдужче цього потребував. Як інакше ти зміг би вичаклувати такого патронуса? Золоторіг учора знову був оленем.

Гаррі не відразу збагнув Дамблдорові слова.

- Сіріус учора розповів мені, як вони стали анімагами, - усміхнувся Дамблдор. - Нечуване досягнення! Та ще й здійснене без мого відома. Тоді ж я й згадав вельми незвичну форму твого патронуса, яким ти поцілив Мелфоя на матчі з Рейвенкловом. Тож учора, Гаррі, ти й справді бачив свого батька... ти знайшов його в собі. - І Дамблдор вийшов з кабінету, залишивши Гаррі наодинці з плутаним вихором думок.

*

Ніхто в Гоґвортсі не знав, що сталося насправді тієї ночі, коли щезли Сіріус, Бакбик і Петіґру. В останні дні Гаррі встиг почути безліч різноманітних версій того, що трапилося, проте жодна з них не мала нічого спільного з істиною.