Гаррі Поттер. Гепталогія

Тієї миті з халупи долинув брязкіт черепків.

- Це Геґрід розбив глечик з молоком, - прошепотіла Герміона, - зараз я знайду Скеберса...

І справді, за кілька секунд вони почули здивований вереск Герміони.

- Герміоно, - сказав раптом Гаррі, - а що, як ми... якщо ми просто увірвемося й схопимо Петіґру...

- Ні! - налякано прошепотіла Герміона. - Ти що, не розумієш? Ми порушимо один із найважливіших чаклунських законів! Нікому не можна змінювати час, нікому! Ти чув, що казав Дамблдор: якщо нас побачать...

- Нас не побачить ніхто, крім нас самих і Геґріда!

- Гаррі, а що б ти подумав, якби побачив самого себе, що вривається в Геґрідову хату? - запитала Герміона.

- Я... я подумав би, що я... здурів... Або... що відбувається щось, пов'язане з чорною магією...

- Власне! Ти б нічого не зрозумів, а може, навіть напав би сам на себе! Невже ти не розумієш? Професорка Макґонеґел розповідала, які страхіття траплялися, коли чарівники втручалися в час... Вони дуже часто помилково вбивали самих себе - в минулому або в майбутньому!

- Ну, добре, добре... - змирився Гаррі. - Це була лише ідея, просто я подумав...

Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.

- Зараз вийдемо ми! - видихнула Герміона.

І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.

- Всьо файно, Бікі, - тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. - Всьо файно... - Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. - Ідіть... Біжіть...

- Геґріде, ми не можемо...

- Ми їм розкажемо, як було насправді...

- Вони не посміють його вбити...

- Біжіть! - гаркнув Геґрід. - Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!

Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ-невидимку.

- Швиденько біжіть... Не слухайте...

У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми - Гаррі, Рона й Герміони - ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли... але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.

- Де та звірюка? - пролунав холодний голос Макнейра.

- Там... надворі, - прохрипів Геґрід.

Гаррі ледве встиг відхилитися - у вікні з'явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.

Тоді почувся голос Фаджа.

- Ми... е-е... маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура...

Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить - тепер або ніколи.

- Зачекай тут, - прошепотів Гаррі Герміоні. - Я все зроблю.

Знову залунав Фаджів голос:

- Рішенням Комітету знешкодження небезпечних істот гіпогрифа Бакбика засуджено до страти, яку призначено на вечір 6 червня...

Гаррі вистрибнув з-за дерева, перескочив через паркан на гарбузову грядку і підійшов до Бакбика. Намагаючись не кліпати, втупився в люте оранжеве око гіпогрифа і вклонився. Бакбик схилив до землі свої лускаті коліна і знову підвівся. Гаррі почав розв'язувати мотузку, якою Бакбик був припнутий до огорожі.

- ...засуджено до страти через відтинання голови. Вирок виконає призначений Комітетом кат Волден Макнейр...

- Давай, Бакбику - ледь чутно проказав Гаррі, - давай, ми тобі поможемо. Спокійно... спокійно...

- ...про що засвідчують нижчезазначені... Геґріде, прошу підписатися...

Гаррі щосили потяг за мотузку, але Бакбик упирався передніми ногами.

- Ну, пора завершувати, - прокректав голос члена Комітету. - Геґріде, тобі краще залишитися тут...

- Ні, я... я хтів би бути з ним... аби він не почувався самотньо...

В халупі почулися кроки.

- Бакбику, ворушися! - зашипів Гаррі.

Гаррі відчайдушно шарпнув за мотузку, що обв'язувала Бакбикову шию, і гіпогриф нарешті зрушив з місця, невдоволено зашелестівши крильми. До лісу їм залишалося метрів зо три, але з задніх дверей Геґрідової хатини їх і досі було видно.

- Ще хвилиночку, Макнейре, - почувся голос Дамблдора. - Тобі теж потрібно підписатися.

Кроки в хатині зупинилися.

Гаррі знову потяг за мотузку. Бакбик клацнув дзьобом і пішов трохи швидше.

Герміонине бліде обличчя визирало з-за дерева.

- Гаррі, швидше!

З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев...

- Швидше! Швидше! - благала Герміона. Вона вискочила з-за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.

- Стій! - прошепотів він Герміоні. - Вони можуть нас почути...

Грюкнувши, відчинилися задні двері Геґрідової халупи. Гаррі, Герміона і Бакбик завмерли. Навіть гіпогриф, здавалося, уважно прислухався.

Тиша... а тоді...

- Де він? - пронизливо вигукнув член Комітету. - Де ця звірюка?

- Він був прив'язаний отут! - розлючено гаркнув кат. - Я його бачив! Ось тут!

- Неймовірно! - промовив Дамблдор. У голосі його вчувалися нотки радості.

- Бікі! - простогнав Геґрід.

Щось просвистіло в повітрі і лунко гупнула сокира - мабуть, кат зі злості рубонув огорожу. А тоді розляглося Геґрідове завивання.

- Утік! Утік! - ридав він. - Боже, бережи його дзьобик, він си втік! Таки вирвався! Бікі, мій розумничку, мій хлопчику!

Бакбик рвонув мотузку у намаганні вернутися до Геґріда. Гаррі й Герміона вперлися ногами в землю й з усіх сил його стримували.

- Його хтось відв'язав! - загарчав кат. - Треба обшукати всю територію і ліс...

- Макнейре, якщо Бакбика й справді викрали, невже ти думаєш, що злодій вестиме його пішки? - весело запитав його Дамблдор. - Обшукай небеса, якщо бажаєш... Геґріде, я б не відмовився від чашки чаю. Або від келишка бренді.

- Ох... ну, звісно, пане професоре, прощу пана, - заметушився Геґрід, що нетямився від щастя. - Заходьте-но, заходьте...

Гаррі й Герміона уважно прислухалися. Почулися кроки, неголосна катова лайка, грюкіт дверей, а тоді знову тиша.

- Що тепер? - прошепотів Гаррі, озираючись.

- Перечекаємо поки що тут, - сказала Герміона, яка й досі не отямилася від пережитого. - Нехай вони вернуться до замку. Тоді вирахуємо, коли буде безпечно, і підлетимо на Бакбику до Сіріусового вікна. Він там з'явиться лише за дві години... Ох, це буде нелегко...

Вони стривожено озирнулися вглиб лісу. Сонце вже заходило.

- Нам треба звідси йти, - сказав, замислившись, Гаррі. - Мусимо бачити Войовничу Вербу, бо інакше не будемо знати, що діється.

- Гаразд, - Герміона ще міцніше вхопилася за Бакбикову мотузку. - Але не забувай: нас не повинні помітити...

Вони пішли узліссям Забороненого лісу. Пітьма дедалі густішала. Нарешті вони заховалися за густолистими деревами, крізь які виднілася Верба.

- Дивися, Рон! - вигукнув раптом Гаррі.

Темна постать перетнула галявину. Крик розпанахав тихе нічне повітря:

- Геть від нього... Геть!.. Скеберсе, до мене!..

І тут, мовби з повітря, з'явилися ще дві постаті. Гаррі дивився, як він і Герміона мчали за Роном.

Тоді побачив, як Рон кинувся на землю.

- Попався!.. Тпрусь, смердючий котяро!..

- Там Сіріус! - вигукнув Гаррі. З-під коріння Верби вискочив великий пес. Вони бачили, як він збив Гаррі з ніг, а тоді схопив Рона...

- Звідси все виглядає ще страшніше, правда? - Гаррі дивився, як пес затягує Рона під коріння. - Ой... глянь, мене щойно лупнула Верба... а тепер тебе... це страхіття!..