Гаррі Поттер. Гепталогія

Спочатку вони просто мчали лабіринтом звивистих переходів. Гаррі намагався запам'ятати шлях: ліворуч - праворуч - праворуч - ліворуч - середнє відгалуження - праворуч - ліворуч, - але це була неможлива річ. Здавалося, ніби гуркітливий візок сам знав дорогу, бо Ґрипхук ним не керував.

Пориви холодного повітря обпікали Гаррі очі, але він однаково не примружував їх. Одного разу йому здалося, ніби він помітив у кінці коридору вогненний спалах. Гаррі повернувся, щоб глянути, чи то, бува, не дракон, але запізно - візок поринув ще глибше, проминувши підземне озеро, де зі стелі й долівки росли величезні сталактити і сталагміти.

- Я ніколи не знав, - гукнув Гаррі Геґрідові, перекрикуючи гуркіт, - яка різниця між сталагмітами і сталактитами?

- У слові «сталагміт» є літера «м», - відповів Геґрід. - І не питай більше нічого, бо мене нудит.

Він і справді увесь позеленів, а коли візок нарешті зупинився в коридорі біля невеличких дверей, Геґрід мусив притулитися до стіни, щоб перестали тремтіти коліна.

Ґрипхук відімкнув двері. Звідти знялася ціла хмара зеленого диму, а коли дим розвіявся, Гаррі аж задихнувся. Всередині лежали гори золотих монет. Височіли цілі срібні колони. Купи маленьких мідних кнатів.

- Всьо твоє, - усміхнувся Геґрід.

Усе належало Гаррі - неймовірна річ! Добре, що Дурслі про це не знали, бо інакше точно забрали б усе. Скільки разів вони нарікали, як дорого їм обходиться утримання Гаррі. А йому завжди належав оцей невеличкий скарб, захований глибоко під Лондоном.

Геґрід допоміг Гаррі наповнити торбину часткою цього багатства.

- Золоті монети си називают ґалеонами, - пояснював він. - В одному ґалеоні сімнадцять срібних серпиків, а в серпику - двадцять дев'ять кнатів, це досить просто. Цего має вистачити на пару семестрів, а решта най си зберігає тут. - Геґрід повернувся до Ґрипхука. - А тепер, прошу пана, сейф сімсот тринадцять, але чи не можна їхати троха повільніше?

- Тільки одна швидкість, - відповів Ґрипхук. Тепер вони опускалися ще глибше, набираючи швидкості. Мчали тісними закутками, а повітря ставало дедалі холоднішим. Прогуркотіли над підземним яром, і Гаррі перехилився через край, намагаючись розгледіти, що там у темному проваллі, але Геґрід зойкнув, схопив Гаррі за плечі і знову посадив його рівненько.

Сейф сімсот тринадцять не мав замкової шпарини.

- Відступіть, - повагом звелів Ґрипхук. Постукав у двері своїм довжелезним пальцем - і вони просто розтанули.

- Якби це спробував зробити хтось інший, а не ґрінґотський ґоблін, його б засмоктало через ці двері й він потрапив би в пастку, - попередив Ґрипхук.

- Як часто ви перевіряєте, чи є хтось усередині? - запитав Гаррі.

- Приблизно раз на десять років, - уїдливо вишкірився Ґрипхук.

Гаррі був певен, що в цьому секретному сейфі зберігається щось надзвичайне, і тому нетерпляче нахилився, сподіваючись побачити щонайменше казкові самоцвіти, але спочатку йому здалося, ніби там порожнісінько. Але ось він помітив на долівці щось абияк загорнуте в бурий папір. Геґрід підняв той пакунок і запхав кудись глибоко в плащ. Гаррі кортіло дізнатися, що то, але він знав, що краще не питати.

- Вертаймо до того клятого візка, і не говори зо мнов по дорозі. Буде ліпше, як я си помовчу, - попросив Геґрід.

Ще одна несамовита поїздка на візочку, і ось вони вже мружаться від сонця за дверима «Ґрінґотсу». Гаррі тепер мав повну торбину грошей і не знав, куди з ними спершу бігти. Анітрохи не уявляючи, скільки ґалеонів дають за один фунт стерлінгів, він однаково розумів, що несе на плечах більше грошей, ніж мав коли-небудь у житті, - ба навіть більше, ніж мав коли-небудь Дадлі.

- Тут си можна купити форму, - кивнув Геґрід на крамницю «Мантії для всіх оказій від мадам Малкін». - Слухай, Гаррі, може, б я заскочив на чарчину до «Дірявого Казана»?.. Йой, як ненавиджу ті ґрінґотські візки! - Геґрід справді ще й досі був блідий, тож Гаррі не без остраху сам завітав до крамнички мадам Малкін.

Мадам Малкін виявилася присадкуватою усміхненою відьмою. Одягнена вона була в усе рожеве.

- Для Гоґвортсу, любий? - запитала ворожка. - Тут є великий вибір; зараз, до речі, один юнак якраз робить примірку.

У глибині крамнички на ослінчику в довгій чорній мантії стояв хлопчик із блідим загостреним лицем, а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

- Салют! - озвався хлопець. - Теж до Гоґвортсу?

- Так, - відповів Гаррі.

- Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, - повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. - Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

- А ти маєш свою мітлу? - вів далі хлопець.

- Ні, - відказав Гаррі.

- А взагалі... граєш у квідич?

- Ні, - відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

- А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

- Ні, - повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

- Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі - опинитися у Гафелпафі! - я б, напевне, звідти втік, а ти?

- Гм, - миркнув Гаррі, який волів би сказати щось мудріше.

- Глянь на того типа! - зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

- Це Геґрід, - сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. - Він працює в Гоґвортсі.

- О, - мовив хлопець, - я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

- Він ключник! - обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

- Так... Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії... карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

- Як на мене, це золота людина, - холодно мовив Гаррі.

- Невже? - трохи глузливо запитав хлопець. - А чого він з тобою?.. Де твої батьки?

- Померли, - коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

- Який жаль, - сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. - Але вони були нашого роду, правда?

- Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

- Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: «Готово, мій любий» - і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

- Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, - сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

- Що сталося? - поцікавився Геґрід.

- Нічого, - збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

- Геґріде, а що таке квідич?

- Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

- Від таких пояснень мені ще гірше, - дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

- ...І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати...

- Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в «Дірявому Казані»? А загалом - що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, - взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!