Аріель

Лише завернувши за ріг, він дозволив собі подумати обережно, щоб думка не перейшла в дію: “Досить захотіти, і я зараз же міг би знятися й полетіти з цієї ненависної школи, від цих жахливих людей!” І він ще старанніше, ще міцніше наступав на хрусткий пісок.

За всі роки перебування в школі Аріель ніколи не відмовлявся від думки вирватися на волю, дізнатися про своє минуле, розшукати рідних.

Незважаючи на заборону і гіпнотичні навіювання, він ночами, залишаючись на самоті, намагався збудити в пам’яті спогади про раннє дитинство, роки до вступу в Дандарат. Іноді картини цього минулого – обривки того, що зберегла пам’ять, – він бачив і в сні, причому сни бували навіть яскравіші, ніж свідомо викликані спогади.

Він бачив зовсім іншу країну, похмуре небо, вуличні ліхтарі, що тьмяно мерехтіли крізь густий сіробурий туман, величезні, мокрі від вогкості та дощу будинки, людей, які раптово виникали і так само раптово зникали в присмеркових клубах туману...

Він сидить в автомашині і дивиться на цей димчастий, вогкий, розпливчастий світ...

І раптом інша картина...

Простора кімната. Величезний камін, у ньому палають дрова. Аріель сидить на килимі і споруджує з кубиків будинок. Поряд на шовковій подушці примостилася білява дівчинка і подає йому кубики. В м’якому кріслі, біля каміна, з книгою в руках, суворо позираючи поверх окулярів, сидить стара жінка в чорній мереживній наколці на сивій голові.

У кімнату заходить чоловік у чорному костюмі. У нього злі, круглі, як у пугача, очі і бридка фальшива посмішка. Аріель так боїться і ненавидить цю людину. Чоловік у чорному костюмі йде по килиму, все ширше посміхаючись, в очах його злість. Він розтоптує будиночок з кубиків, Аріель плаче і... прокидається.

За вікном вимальовуються листя пальми, на глибокому синьому небі – великі зорі... Метушаться кажани... Задушлива ніч, Індія... Дандарат...

Іноді Аріель бачив себе в маленькій задушливій кімнатці. Кімнатка гойдається. За круглим вікном – величезні страшні зелені хвилі. А навпроти Аріеля на дивані ще страшніший, ніж хвилі, чорний чоловік, той, що розтоптав у сні чи наяву іграшковий будиночок...

Інших спогадів про раннє дитинство пам’ять не зберегла. Жахи Дандарата, через які Аріель пройшов, заступили минуле. Але воно живе в душі юнака, як кілька билинок у піщаній пустелі.

Самотність, безрадісне дитинство і юність. Ні рідних, ні друзів... Хіба що Шарад... Бідолаха Шарад! Він стоїть лише біля підніжжя скелі мук. Коли б пощастило його визволити з цього пекла!

“Я можу літати...” Але Аріель зусиллям волі жене геть цю думку і твердо ступає по землі.

– Аріель, дада! – радісно шепоче Шарад, побачивши друга, але одразу ж змовкає, глянувши на суворий вираз його обличчя. Зараз не час для розмови.

Задзвонив гонг. Він скликав на сніданок, і друзі пішли в їдальню мовчазні, не дивлячись один на одного.

Цього дня Шарад дістав кілька зауважень від вихователів за неуважність. День тягся повільно.

Перед заходом сонця до кімнати Аріеля зайшов Бхарава і сказав Аріелю, щоб той не забув узяти в економа новий одяг.

– Завтра о п’ятій ранку я зайду за тобою. Будь готовий. Вимийся, одягнись у нове вбрання.

Аріель покірно схилив голову.

– Як Шарад? – спитав, виходячи, Бхарава.

– Погано оволодіває зосередженням, – відповів Аріель.

– Треба суворіше карати, – сказав Бхарава і, метнувши на Шарада сердитий погляд, вийшов.

Перед сном, як завжди, Аріель примусив Шарада прочитати кілька уривків з священних книг – Шастрів. Він був спокійний, суворий і вимагав, щоб Шарад читав голосно, співуче.

Повз увагу Шарада все ж не пройшло, що Аріель кілька разів зупиняв погляд на вікні. І в цей час по обличчю Аріеля перебігала тінь занепокоєння. Дерева в парку шуміли під поривами вітру, який віщував дощ. Десь далеко гуркотів грім, але на небі ще яскраво блищали зорі. І лише тоді, коли з правого боку блідоту-манна смуга Млечної Путі почала темніти від хмари, що насувалась, Аріель зітхнув з полегкістю. Незабаром почулося шурхотіння перших великих крапель дощу. В темряві мелодійно прозвучав гонг – настав час спочинку.

Шарад захлопнув товсту книгу: Аріель погасив світильник. Вони сиділи на циновці плечем в плече в тиші і в мороку.

Шарад почув, як Аріель підвівся. Слідом за ним встав і Шарад. Аріель обійняв його і трохи підняв.

– Який ти легенький! – прошепотів Аріель і чомусь тихо засміявся. – Хочеш, Шарад, я підніму тебе ще вище?

І хлопчик відчув, як Аріель підняв його майже до стелі, потримав на висоті й опустив. Невже в Аріеля такі довгі руки?

– Лягай, Шарад! – сказав пошепки Аріель.

Вони лягли на циновку, і Аріель зашепотів у самісіньке вухо хлопчика:

– Слухай, Шарад! Хайд зробив з мене літаючу людину. Розумієш, я тепер можу літати, як птах.

– А де ж твої крила, дада? – спитав Шарад, обмацуючи плечі Аріеля.

– Я можу літати без крил. Так, як ми літаємо у сні. Вони, звичайно, хочуть показувати мене людям як чудо. А я... Я хочу полетіти з Дандарата!

– Що ж буде зі мною без тебе, дада? – заплакав Шарад.

– Тихше! Не плач! Я хочу взяти і тебе з собою. Ти легенький, і я думаю, що зможу полетіти разом з тобою...

– Візьми! Забери мене звідси, дада! Тут так погано, так страшно. Я умру без тебе, – шепотів хлопчик.

– Візьму... Чуєш, як шумить дощ? Це добре... Тсс!.. Чиїсь кроки... Мовчи!..

Двері рипнули.

– Ти спиш, Аріель? – почули вони голос Бхарави. – Аріель!

– М-м... – промимрив Аріель, потім, ніби раптом прокинувшись, вигукнув: – Ах, це ви, гуру Бхарава!

– Чому ти не зачинив вікно, Аріель? Поглянь, скільки набігло води на підлогу! – Бхарава зачинив вікно, спустив штори і пішов, нічого більш не сказавши.

Аріель зрозумів: Бхарава стежить за ним, не довіряє. Вікно можна відчинити, але що коли за вікном Бхарава поставив сторожу? Варто підняти штору, і почнеться тривога...

Шарад, лежачи на циновці, тремтів, як у лихоманці. За вікном уже шуміла злива. Удари грому лунали все ближче, частіше, голосніше. Спалахи блискавки крізь світлу штору освітлювали кімнату голубим полум’ям. Аріель стояв біля лутки вікна з насупленим обличчям. Потім він зняв з дерев’яного кілочка на стіні рушник і пошепки сказав Шараду:

– Іди за мною.

Вони підняли циновку-стіну, пролізли у сусідню кімнату, безшумно вийшли в коридор. Тут було зовсім темно. Аріель ішов попереду, ведучи за собою Шарада, який тримався за кінець рушника. Всі спали. Навколо стояла тиша. Вони спускались і підіймались сходами, нечутно проходили довгі коридори, нарешті почали підійматися по крутій дерев’яній драбині.

Аріель відкинув люк, що виходив на дах.

– Сідай мені на спину, Шарад! – прошепотів Аріель.

Шарад заліз йому на спину. Аріель прив’язав його рушником, випростався і глянув навколо. Спалахнула блискавка, і він побачив широкий двір, залитий водою, і виблискуючі, як озеро, корпуси Дандарата, стіни. Вдалині світилися вогні Мадраса, за ним океан. Аріель відчував, як Шарад тремтить у нього на спині.

– Скоро полетиш? – зашепотів Шарад у саме вухо.

Аріеля охопило хвилювання. Невже він і справді зараз підніметься в повітря? Літати в кімнаті було легко, але зараз, в бурю, з Шарадом на спині... Що, коли вони впадуть посеред двору?

Раптом почулись неурочні в цю пору часті сигнали гонга. Тривога!.. Аріель уявив собі зле обличчя Бхарави, згадав його погрози і злетів над дахом.

Він відчув запаморочення. Думки плутались.

Як літак, що робить коло над аеродромом, перш ніж лягти на курс, Аріель пролетів над дахом. На подвір’ї вже кричали, прогримів постріл, замиготіли вогні ліхтарів, у вікнах спалахнуло світло ламп.

Крізь потоки дощу Аріель кинувся вперед, летячи для полегшення за вітром, який дув з південного заходу.

Внизу швидко промайнув двір, плоскі дахи, парк, стіни...

Аріеля зносило вітром до океану. Ліворуч, у спалахах блискавки, виднілися пасма гір, попереду – вогні Мадраса. У форті Сен-Джордж палало вогненне око маяка,