Аріель

Пастор схопився за пюпітр кафедри, щоб не впасти. Він зблід, нижня щелепа його тремтіла.

У церкві запанувала така тиша, що чути було, як повз вікна пролітають ластівки. Люди ніби закам’яніли. Потім зчинилося щось неймовірне. Стіни будівлі задрижали від істеричних, несамовитих вигуків людей. Присутні посхоплювалися з своїх місць. Одні в паніці з криками кинулися до дверей, біля яких утворилася давка, другі впали перед Беном навколішки, простягали до нього руки, треті били себе в груди і, сміючись і плачучи, вигукували:

– Є бог! Є бог! Є!

От якби Пірс бачив усе це! Недарма він і лондонський центр покладали на літаючу людину такі надії!

Аріель стояв і ніяково посміхався, ніби він ще не усвідомив того, що сталося.

Пастор підняв руку, намагаючись установити порядок, але він сам був приголомшений не менше, ніж інші. Судорожно махнувши рукою, він сповз з кафедри, – ноги не тримали його, – і тут же, вражений чудом, задихаючись, сів на підлогу.

В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.

Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці– грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. “Вийде заміж, уся ця дурість мине”, заспокоював себе пастор.

Обідня ще не скінчилась, а з церковних дверей сунув народ, кричав, розмахуючи руками. Чи не пожежа там? Сусанна пришпорила коника і побачила хлопчика Пареша-Джона, який жив у них в домі “для зміцнення своєї віри в Христа”, що, очевидно, вимагало виконання всієї чорної роботи, можливо, для розвинення християнського духу смирення й покори.

– Ей, Джіпсі! – стримуючи коня, гукнула Сусанна, неначе кликала цуцика.

Сусанна вважала, що “ця мавпочка” недостойна носити ім’я Джона нарівні з сагибами, і називала хлопчика “Джіпсі” (Циган). Вона всіх індусів вважала за циган і, коли батько заперечував, говорила: “Прочитайте “Народознавство” Ратцеля”.

Джон вистрибом наблизився до Сусанни.

– Що там трапилося? – спитала вона, показуючи прутиком на церкву.

– Ох, міс! Там, міс, такі справи, міс, що, міс... Сусанна нетерпляче змахнула прутиком над самісінькою головою Джона.

– Бен... Біной, міс, підстрибнув у повітря, міс, і всі дуже налякалися, – випалив хлопчик.

– Не верзи дурниць!

– Правда, міс! Ось так... – І Джон почав підстрибувати. – Це у нього дуже вправно вийшло. Ніби він стояв на невидимій лазі! – І Джон знову застрибав, намагаючись бути якнайдалі від прута Сусанни.

Спираючись на плече церковного сторожа і похитуючись, із церкви вийшов пастор.

– Батьку! Що трапилося? – спитала вже стривожена Сусанна. Вона любила свого батька, хоч у душі трохи досадувала на слабість йото характеру.

Пастор мовчки попрямував до будинку, вона їхала біля нього, поляскуючи коня прутом по шиї.

– Скажи ж нарешті!

– Потім, дитя моє, – безсило відповів пастор. – Мені треба... трохи опам’ятатися.

– Найкращий спосіб знати, що робиться в церкві, – ходити в церкву, – пробурмотів сторож, недружелюбно глянувши на підрізаний конячий хвіст.

Сусанна ляснула прутом і гукнула:

– Джіпсі, чортеня!

І зіскочила з коня.

Джон, справді схожий на циганчука, вибіг з кухні з ганчіркою в руці.

– Відведи коня в стайню, – наказала дівчина, розправляючи зборки амазонки.

– Ось і ви, тітонько Флоренсо! Нарешті вже я дізнаюся, в чому річ. Ви плачете, тітусю? Що з вами?

– Це з радощів, Сузі. Господь сподобив мене бачити чудо.

– Чу-удо? – з протягом сказала Сусанна. – Це стрибки Біноя – чудо?

Тітонька насупилась і навіть трохи зблідла.

– Не говори так! Бог покарає тебе! Ти ж не бачила. Бен великий святий! Він не стрибав, а піднявся в повітря. Всі бачили це. Бог зробив чудо по великій його вірі.

– Я завжди чекала від тебе чогось подібного! – зітхнувши, сказала Сусанна. – Тітонька Флоренса стає фанатичкою, і це до добра її не доведе, не раз думала я.

– Безвірниця! – з обуренням вигукнула стара дівка і одразу ж смиренно додала: – Не судіть, і не судимі будете. Нехай простить тебе і мене, грішну, господнє милосердя! – і вона пішла в будинок.

Сусанна, замислившись, стояла на доріжці палісадника. До будинку наближався натовп.

– Святий! Саніасі! Благослови мене! Доторкнися до свого сина! Дозволь доторкнутись до ніг твоїх! – чулося з натовпу.

Не доходячи кількох десятків футів до огорожі саду, селяни зупинилися – вони не наважувались наблизитися до будинку. З натовпу вийшов Бен-Аріель. Селяни провели його поклонами і, збуджено розмовляючи, пішли назад.

Схиливши голову, Аріель зайшов у садок і попрямував до веранди.

– Послухай, Біной, Бен, чи як там тебе... – зупинила Сусанна юнака.

Аріель зупинився.

– Що ти таке утнув у церкві?

– Бабу... пастор містер Кінгслі сказав, що коли сильно вірити, то для людини немає нічого неможливого. Така сила християнського бога. Я з вірою звернувся до господа, щоб він допоміг мені піднятися над підлогою, і бог почув мене. От і все.

– І підняв тебе сам бог? Під пахви чи за волосся?

Аріель мовчав. Замовкла й Сусанна, посміхнулася і, роздувши ніздрі, майже крикнула:

– Дурниця! Не вірю! Ну, покажи мені цей фокус, коли не хочеш, щоб я назвала тебе брехуном!

Аріель здригнувся, глянув на хвіртку, на клумби гвоздиків і легко ступив на голівку квітки, причому квітка навіть не пригнулася. Так по голівках гвоздиків він перейшов клумбу і зупинився на доріжці, скромно поглянувши на Сусанну.

– Забавний фокус, – сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. – Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.

– Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, – покірливо відповів Аріель.

– Так... чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?

– Бог укаже мені шлях.

Сусанна тупнула ногою.

– Терпіти не можу святенництва! – вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: – Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.

– Можливо, я так і зроблю, – відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.

“Спритний шахрай!” – замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ. ЗАГАЛЬНЕ ХВИЛЮВАННЯ

Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі “похідні” стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.

Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.

Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? “Є бог!” згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.