Крижана усмішка

— От і все, юначе! — весело промовив полковник. — Поздоровляю вас із закінченням операції. Марко Наївний розгублено кліпав очима.

— Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно вже працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і — ополоником…

Марко спохмурнів:

— Тю… Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?

— А хто сказав, що він загинув?

— Та ви ж самі бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілу!

— Знепритомнів з переляку. Постріл був холостий.

Наша людина у шпигунському центрі замінила агенту обойму.

Марко зовсім скис:

— Якась фантастична елементарність, тобто… кгм… елементарна фантастика, — промимрив він.

— Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтесь, що нам вдалось дотриматися класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. А література, як вам відомо, відбиває життя. Отож, діяти інакше — значить відняти кусень хліба у наших славних майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосилися?

— Коли така петрушка, товаришу “Орел-один”, то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент риску…

— Струнко, лейтенанте! Це дезертирство! Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу! У Марка Наївного загорілись очі:

— Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання!

— Чудові слова, прекрасний штамп, — подобрішав полковник. — Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні таємно вилучити звідти детективну халтуру.

— Доведеться дертися по ринвах, — задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.

— Візьміть кілька своїх віршів, — сказав полковник, — тицьнете вахтерам, якщо здибаєтесь ненароком, — вони графоманів відпускають.

— Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти?

— Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли вас спіймають автори дефективних детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти…

І “Орел-один” потай втер непрохану сльозу.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

— Слухай сюди! — сказав редактор. — Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми… Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді… мають місце! — підтримав я розмову. — Бо живі таки живуть. А неживі, вони… той… навпаки…

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Людина — цілий світ, народ скаже, як зав’яже…

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я ж непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: “Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського”.

— То я побіг за шампан… тобто — за відрядженням.

— Паняй… А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: “урбаніст”.

— …Є такий дід — сказав чорнобривий голова, поправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. — А ви не з “Перцю” часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з мікродобрив…

— Ага! Стирання граней… Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних…

— І де ж той нещасний екс-голова дівся?

— Та в область перекинули, в управління.

— А-а…

— То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а…

Сіли у “Волгу”. Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, — відзначив я.

— Телевізорів, як гною, — підтвердив голова. — Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця, — пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно! Теж нічого путнього нема.

— І все ж культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок…

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а…

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

— Наша зміна, — сказав я. — Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

— Механізатори! — засміявся голова. — З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

— Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

— Талант — допоміг нам дістати трактор-бульдозер “С-100”! А у вас нема часом зв’язків у “Сільгосптехніці”?

— Нема, — буркнув я.

— Жаль, — зітхнув голова. — У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

— Дайте заявку, — порадив я. — Є відповідні фонди.

— Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

— А-а…

— Тпру-у! — голова — урізав по гальмах. — Приїхали. Курінь посеред баштана бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

— Привіт, діду! — гукнув я.

— Салют, старий! — почув я хрипкий бас. На практику, чи що?

— На практику, — схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю. — Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

“Перша ідіома”, — подумав я, простягаючи в куток пачку “Прими”.

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

“Від кресала до запальнички”, — зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий, — критикнув мене дід. — Пристойні люди курять сигарети з фільтром: “БТ”, “Трезор”, “Орфей”, “Варну”, “Опал”,..

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь — у мене техаські джинси.

“Взаємопроникнення культур!” — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись, — підстроювався я. Дід продекламував:

Колись було та загуло! Тепер як крашанка село!

— Як писанка! — вихопилось у мене.

— “Як писанка” — вже хтось використав. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького “се ля ві”, що означає — “таке життя”. Не шурупаєш у культурі, бебі!

“Не дід, а золота жила, — затрусився я. — Інтелектуал ріллі!”

— Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

— Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, — відгукнувся дід. — Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарко,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа — дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

“Шейк опущу, бо не повірять, — мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. — От дає!”

— Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід, — І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна…

— Ваша думка про культурне будівництво на селі? — кував я залізо мудрості.

— Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього — більярд, поряд — коктейль-хол…