Страница 19 из 149
Іполит Матвійович, променисто усміхаючись, вийшов у коридор і почав прогулюватись. Плани нового, побудованого на дорогоцінному фундаменті, життя тішили його. «А святий панотець? — єхидно думав він. — Дурень дурнем зостався. Не бачити йому стільців, як своєї бороди».
Дійшовши кінець коридора, Вороб'янінов обернувся. Білі в тріщинах двері № 13 розчинились, і просто назустріч йому вийшов панотець Федір у синій косоворотці, підперезаній потертим чорним шнурком з пишною китицею. Добре обличчя його розпливалося від щастя. Він теж вийшов у коридор на прогулянку. Суперники кілька разів зустрічалися і, переможно поглядаючи один на одного, ішли далі. Кінець коридора обидва разом поверталися і знову зближались… У грудях Іполита Матвійовича вирувало захоплення. Тим самим почуттям був опанований і панотець Федір. Почуття жалю до переможеного супротивника опановувало обох. Нарешті, під час п'ятого рейсу, Іполит Матвійович не витримав.
— Здрастуйте, батюшко, — сказав він невимовно облесливо.
Панотець Федір зібрав увесь сарказм, дарований йому від бога, і відповів:
— Доброго ранку, Іполите Матвійовичу.
Вороги розійшлися. Коли шляхи їм збіглися знову Вороб'янінов мовив:
— Чи не ударив я вас під час останньої зустрічі?
— Та ні, що це ви, дуже приємно було зустрітись, — одказав радісно панотець Федір.
Їх знову рознесло. Фізіономія панотця Федора почала обурювати Іполита Матвійовича.
— Служби, мабуть, уже не правите? — запитав він при наступній зустрічі.
— Де там правити! Парафіяни по містах розбіглись, скарбів шукають.
— Зауважте — свої скарби. Свої.
— Мені невідомо чиї, а тільки шукають.
Іполит Матвійович хотів сказати яку-небудь гидоту і навіть розтулив для цього рота, але вигадати нічого не зміг і сердито попрямував у свій номер. Через хвилину звідти вийшов син турецько-підданого — Остап Бендер, у голубому жилеті, і, наступаючи на шнурки від своїх черевиків, подався до Вострикова. Троянди на щоках панотця Федора зів'яли і обернулися на попіл.
— Купуєте старі речі? — запитав Остап грізно. — Стільці? Тельбухи? Коробочки з-під вакси?
— Чого вам треба? — прошепотів панотець Федір.
— Мені треба продати вам старі штани.
Священик заледенів і одсунувся.
— Що ж ви мовчите, як архієрей на прийомі?
Панотець Федір повільно рушив до свого номера.
— Старі речі купуємо, нові крадемо! — крикнув Остап услід.
Востриков утягнув голову і зупинився біля своїх дверей. Остап глумився далі:
— Що ж ви скажете про штани, вельмишановний служителю культу? Берете? Є іще від жилетки рукава, дірка від бублика і від мертвого віслюка вуха. Гуртом всю партію — дешевше буде. І в стільцях вони не лежать, шукати не треба! Га?
Двері за служителем культу зачинилися.
Задоволений Остап, ляпаючи шнурками по килиму, повагом пішов назад. Коли його огрядна постать була досить далеко, панотець Федір швидко просунув голову у двері і, довго стримуючи обурення, пискнув:
— Сам ти дурень!
— Що? — крикнув Остап, кидаючись назад, але двері було вже замкнено, і тільки клацнув замок.
Остап нахилився до замочної щілини, приклав до рота долоню трубою і виразно сказав:
— Почому опіум для народу?
За дверима мовчали.
— Папашо, ви ница людина! — прокричав Остап.
Ту ж мить із замочної щілини вискочив і засовався олівець, вістрям якого панотець Федір намагався вжалити ворога. Концесіонер вчасно відскочив і вхопився за олівець. Вороги, роз'єднані дверима, мовчки кожен до себе почали тягти олівець. Перемогла молодість, і олівець, упираючись, як скалка, повільно виповз із щілини. З цим трофеєм Остап повернув до свого номера. Компаньйони ще більш повеселіли.
— «И враг бежит, бежит, бежит!» — проспівав Остап.
На ребрі олівця він вирізав складаним ножиком образливе слово, вибіг у коридор і, вкинувши олівець у замочну амбразуру, відразу ж вернувся.
Друзі витягли на світ зелені корінці ордерів і почали їх пильно вивчати.
— Ордер на гобелен «Пастушка», — мрійно сказав Іполит Матвійович. — Я купив цей гобелен у петербурзького антиквара.
— На біса пастушка! — крикнув Остап, розриваючи ордер на локшину.
— Стіл круглий… Очевидно, від гарнітура…
— Дайте сюди столик. К чортовій матері столик!
Залишились два ордери: один — на десять стільців» виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий — на один стілець — т. Грицацуєву, в Старгороді, по вулиці Плеханова, 15.
— Готуйте гроші, — сказав Остап, — можливо, в Москву доведеться їхати.
— Але ж тут теж є стілець?
— Один шанс проти десяти. Чиста математика. Та й то якщо громадянин Грицацуєв не розпалював ним буржуйки.
— Не жартуйте так, не треба.
— Дарма, дарма, лібер фатер Конрад Карлович Міхельсон, найдемо! Святе діло! Батистові онучі носити, крем Марго їсти.
— Мені здається чомусь, — зауважив Іполит Матвійович, — що коштовності мають бути саме в цьому стільці.
— Ось як! Вам здається? Що вам іще здається? Нічого? Ну, гаразд. Будемо працювати по-марксистськи. Хай у небі ширяють птиці, а ми ближче до стільців. Мене мучить бажання якомога скорше побачитись з інвалідом імперіалістичної війни, громадянином Грицацуєвим, вулиця Плеханова, будинок п'ятнадцять. Не відставайте, Конраде Карловичу. План розробимо по дорозі
Проходячи мимо дверей панотця Федора, мстивий син турецько-підданого ткнув їх ногою. З номера долинуло кволе ричання зацькованого конкурента.
— Хоч би він за нами не пішов! — перелякався Іполит Матвійович.
— Після сьогоднішнього побачення міністрів на яхті жодне зближення неможливе. Він мене боїться.
Друзі повернулися тільки надвечір. Іполит Матвійович був заклопотаний, Остап сяяв. На ньому були нові малинові черевики, на закаблуках яких було пригвинчено круглі гумові набійки, шахові шкарпетки в зелену і чорну клітинку, кремова кепка і напівшовковий шарф румунського відтінку.
— Він-то є, — сказав Іполит Матвійович, згадуючи візит до вдови Грицацуєвої, — але як цей стілець дістати? Купити?
— Аякже, — мовив Остап, — не кажучи вже про зовсім непродуктивні витрати, це породить плітки. Чому один стілець,? Чому саме цей стілець?..
— Що ж робити?
Остап з любов'ю оглянув закаблуки своїх нових штиблет.
— Шик-модерн, — сказав він. — Що робити? Не хвилюйтесь, голово, беру операцію на себе. Перед цими черевиками жоден стілець не встоїть.
— Ні, ви знаєте, — пожвавішав Іполит Матвійович, — коли ви розмовляли з панею Грицацуєвою про повідь, я сів на наш стілець і, слово честі, я відчув під собою щось тверде. Вони там, їй-богу, там… Ну, от, їй же богу, я почуваю.
— Не хвилюйтесь, громадянине Міхельсон.
— Його треба вночі викрасти! Їй-богу, викрасти!
— Однак для предводителя дворянства у вас надто мізерні масштаби. А техніку цього діла ви знаєте? Може, у вас у чемодані похідний несесер з комплектом відмичок? Викиньте з голови! Це типове піжонство — грабувати бідну вдову.
Іполит Матвійович отямився.
— Але ж хочеться скоріше, — сказав він благально.
— Скоро тільки коти плодяться, — зауважив повчально Остап. — Я одружуся з нею.
— З ким?
— З мадам Грицацуєвою.
— Навіщо ж?
— Щоб спокійно, без шуму покопатись у стільці.
— Але ж ви себе зв'язуєте на все життя!
— Чого не зробиш заради концесії!
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович.
Іполит Матвійович від крайнього здивування розвів руками. Пасторське голене лице його вишкірилось. Показались не чищені з дня від'їзду з міста N голубі зуби.
— На все життя! — прошепотів Іполит Матвійович. — Це велика жертва.
— Життя! — сказав Остап. — Жертва! Що ви знаєте про життя і про жертви? Ви думаєте, що, коли вас виселили з особняка, то ви знаєте життя? І коли у вас реквізували фальшиву китайську вазу, то це жертва? Життя, панове присяжні засідателі, це штука складна, але, панове присяжні засідателі, цю складну штуку відкривають просто, як шухляду. Треба тільки вміти її одкрити. Хто не може одкрити, той гине. Ви чули про гусара-схимника?