Страница 146 из 149
«Сергій піп, Сергій піп, Сергій піп!» — та одразу ж осіклася і вибігла.
Дружба гинула на очах. За якусь хвилину в купе лишилася тільки добра і чуйна дівчина у гімнастичних туфлях.
— Куди ж це всі побігли? — запитав Бендер.
— Справді, — прошепотіла дівчина, — треба взнати. Вона спритно кинулася до дверей, але нещасний мільйонер схопив її за руку.
— Я пожартував, — забурмотів він, — я трудящий. Я диригент симфонічного оркестру!.. Я син лейтенанта Шмідта!.. Мій батько турецький підданий. Повірте мені!..
— Пустіть! — шепотіла дівчина.
Купе тряслось і скрипіло. Ложечки ворушилися в порожніх склянках, і вся чайна отара тихенько сунулася на край столика. У дверях з'явився провідник, притримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.
Розділ XXXV
ЙОГО ЛЮБИЛИ ХАТНІ ГОСПОДАРКИ,
ДОМРОБІТНИЦІ, ВДОВИ І НАВІТЬ ОДНА ЖІНКА — ЗУБНИЙ ТЕХНІК
У Чорноморську гуркотіли дахи і вулицями гули протяги. Силою північно-східного вітру, який несподівано налетів на місто, ніжне бабине літо було загнане до сміттєвих ящиків, на ринви і карнизи будинків. Там воно й помирало серед почорнілого кленового листя і розірваних трамвайних квитків. Холодні хризантеми тонули в мисках квіткарок. Грюкали зелені віконниці зачинених будок, що торгували квасом. Голуби промовляли:
«Помру, помру». Горобці грілися, клюючи гарячі кізяки. Чорноморці брели проти вітру, понуривши голови, як бики. Найгірше було пікейним жилеткам. Вітер зривав з них канотьє і панамські капелюхи і котив їх паркетним бруком вниз аж до бульвару. Обурені дідки бігли навздогін за ними, важко дихаючи. Тротуарні вихори гнали й тих, що переслідували, з такою силою, що вони інколи переганяли свої капелюхи, отямлюючись лише біля мокрих ніг бронзової фігури єкатерининського вельможі, що стояв посеред площі.
«Антилопа» на своїй стоянці поскрипувала корабельним скрипом. Якщо раніш машина Козлевича викликала веселий подив, то зараз на неї не можна було дивитися без жалю: ліве заднє крило було підв'язане кодолою, значну частину вітрового скла замінено фанерою і замість загубленої під час катастрофи гумової груші з матчишем висів на мотузці нікельований засідательський дзвіночок.
Навіть кермове колесо, на якому покоїлися чесні руки Адама Казимировича, трохи перехнябилося вбік. На тротуарі, поряд з «Антилопою», стояв великий комбінатор. Спершись ліктем на борт машини, він казав:
— Я обдурив вас, Адаме. Я не можу подарувати вам ні «ізотта-фраскіні», ні «Лінкольна», ні б'юїка, ні навіть «форда». Я не можу купити вам нової машини. Держава не вважає мене за покупця. Я приватна особа. Єдине, що можна було придбати по газетній об'яві, — це такий же мотлох, як наша «Антилопа».
— Чому ж, — заперечив Козлевич, — мій «лорен-дітріх»— добра машина. От коли б ще старенький мастилопровідний шланг, не треба тоді мені ніяких б'юїків.
— Шланг я вам привіз, — сказав Остап, — ось він. І це єдине, дорогий Адаме, чим я можу допомогти вам у справі механізації транспорту.
Козлевич дуже зрадів, побачивши шланг, довго крутив у руках і одразу почав його приладнувати. Остап штовхнув дзвіночок, який задзвенів засідательським дзвоном і палко сказав:
— Ви знаєте, Адаме, новину— на кожного громадянина тисне стовп повітря силою двісті чотирнадцять кіло!
— Ні, — сказав Козлевич, — а що?
— Як що!.. Це науково-медичний факт. І мені з деякого часу стало важко. Ви тільки подумайте. Двісті чотирнадцять кіло! Тиснуть щодоби, особливо вночі. Я погано сплю. Що?
— Нічого, я слухаю, — ласкаво відповів Козлевич.
— Мені дуже зле, Адаме. У мене занадто велике серце. Водій «Антилопи» гмукнув. Остап продовжував теревенити:
— Вчора до мене на вулиці підійшла бабуся й запропонувала купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адаме, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно. Я хочу померти. Я помічаю в собі наявність усіх пошлих ознак закоханості: відсутність апетиту, безсоння і маніакальне бажання писати вірші. Послухайте, що я зліпив вчора вночі при миготінні електричної лампи: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоту». Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га?
— Ні, ні, продовжуйте, — сказав співчуваючи Козлевич.
— Ось так і живу, — продовжував Остап тремтячим голосом. — Тіло моє прописане в готелі «Каїр», а душа манкірує, їй навіть у Ріо-де-Жанейро не хочеться. А тут ще атмосферний стовп душить.
— А ви були в неї? — запитав прямолінійний Козлевич. — У Зосі Вікторівни?
— Не піду, — сказав Остап, — з причин гордої соромливості. У мені прокинулися яничари. Я цій негідниці послав з Москви на триста п'ятдесят карбованців телеграм — і не одержав відповіді навіть на п'ятдесят копійок. І це я, якого любили хатні господарки, домробітниці, вдови і навіть одна женщина — зубний технік. Ні, Адаме, я туди не піду. До побачення!
Великий комбінатор пішов у готель, витяг з-під ліжка чемодан з мільйоном, що валявся поруч з поношеними черевиками. Якийсь час він дивився на нього тупо, бездумно, потім узяв його за ручку і пішов на вулицю. Вітер підхопив Остапа за плечі й поволік до Приморського бульвару. Тут було безлюдно, ніхто не сидів на білих лавочках з вирізаними влітку любовними написами. На зовнішній рейд, повз маяк виходив приземкуватий вантажник з грубими прямими щоглами.
— Досить, — сказав Остап, — золоте теля не для мене. Хай бере хто хоче. Хай мільйонерствує на просторі!
Він озирнувся і, переконавшись, що навколо нікого немає, жбурнув чемодан у гравій.
— Будь ласка, — промовив він, звертаючись до чорних кленів, і навіть зробив реверанс.
Він пішов алеєю не озираючись. Спочатку йшов поволі, не поспішаючи, наче на прогулянці. Потім заклав руки в кишені, бо вони раптом почали йому заважати, пішов швидше, щоб перебороти вагання. Він примусив себе звернути за ріг, навіть замугикав якусь пісеньку, та тієї ж хвилини побіг назад. Чемодан лежав на тому ж місці. Одначе з протилежного боку до нього вже, нагинаючись і простягаючи руки, поспішав літній громадянин, звичайнісінький на вигляд.
— Ти куди? — закричав Остап ще здалеку. — Я тобі покажу, як хапати чужі чемодани! Не можна залишити навіть на хвилину! Неподобство!
Громадянин невдоволено стенув плечима і відступив. А Бендер знову поплентався з золотим телям у руках.
«Що ж тепер робити? — міркував він. — Як розпорядитися цим проклятим мільйоном, який збагачує мене лише моральними муками? Спалити його, чи що?»
На цій думці великий комбінатор зупинився з задоволенням.
«Якраз у моєму номері є камін. Спалити його в каміні! Це велично! Вчинок Клеопатри! У вогонь! Пачку за пачкою! Чого мені з ним возитися? А втім, ні, дурість… Палити гроші — піжонство. Гусарство! А що я можу на них зробити, крім непманського жрання? Ідіотське становище! Музейний завідуючий збирається за триста карбованців Лувр створити, перший-ліпший колектив яких-небудь водників чи кооперативна корпорація драмписьменників за мільйон може збудувати напівхмарочос з плоским дахом для лекцій на свіжому повітрі. А Остап Бендер, потомок яничарів, нічого не може зробити! Чортзна-що! Ну ж і навалився клас-гегемон на мільйонера-одинака!»
Міркуючи про те, що йому зробити з мільйоном, великий комбінатор бігав алеями, сідав на цементний парапет і сердито дивився на пароплав, який погойдувався за хвилерізом.
«Ні, від пожежі доведеться відмовитися. Палити гроші — це не граціозно. Прояв боягузтва. Треба вигадати якийсь ефектний жест. А може, заснувати стипендію імені Балаганова для учнів-заочників радіотехнікуму? Чи купити п'ятдесят тисяч срібних ложечок, вилити з них статую Паніковського на коні й поставити на могилі? Інкрустувати перламутром «Антилопу?» А може…
Великий комбінатор сплигнув з парапету, осяяний новою думкою. Не гаючи ні хвилини, він лишив бульвар і, мужньо витримуючи натиск фронтальних і бічних вітрів, попрямував до поштамту.