Страница 141 из 149
Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.
Розділ XXXII
БРАМА ВЕЛИКИХ МОЖЛИВОСТЕЙ
Того сумного і світлого осіннього дня, коли в московських скверах садівники зрізають квіти і роздають їх дітям, головний син лейтенанта Шмідта Шура Балаганов спав на лаві в пасажирському залі Рязанського вокзалу. Він лежав, поклавши голову на дерев'яний поручень. Зім'ята кепка була насунута на ніс. Видно було по всьому, що бортмеханік «Антилопи» і уповноважений в справі копит не здобув щастя. Він жебрак. До його неголеної щоки прилипла роздроблена яєчна шкаралупа. Парусинові черевики втратили як форму, так і колір і нагадували швидше молдаванські постоли. Ластівки літали під високою стелею залуна два світла.
Завеликими немитими вікнами видно було блокування, семафори та інші предмети, потрібні в залізничному господарстві. Побігли носильники, і незабаром через зал попливло населення поїзда, який щойно прибув на станцію. Останнім з перону ввійшов пасажир в чистому одязі. З-під розстебнутого легкого макінтоша виглядав костюм у дрібну-предрібну калейдоскопічну клітку. Штани спадали водоспадом на лаковані туфлі. Закордонний вигляд пасажира доповнював м'який капелюх, трохи скособочений. Послугами носильника він не скористався і ніс овій чемодан сам. Пасажир ліниво йшов спорожнілим залом і, без сумніву, увійшов би у вестибюль, якби раптом не помітив жалюгідну постать Балаганова. Він примружив око, підійшов ближче і якусь мить розглядав сонного. Потім обережно, двома пальцями в рукавичці зсунув кепку з обличчя бортмеханіка і посміхнувся.
— Вставайте, графе, вас кличуть з підземелля! — сказав він, штовхаючи Балаганова.
Шура сів, потер обличчя рукою і тільки тоді признав пасажира.
— Командор! — викрикнув він.
— Ні, ні, — зауважив Бендер, захищаючись долонею, — не обнімайте мене. Я тепер гордий.
Балаганов закрутився навколо командора. Він не впізнавав його. Змінився не лише костюм. Остап схуд, в очах з'явилася розгубленість, обличчя було колоніальне засмагле.
— Став бурий, бурий! — радісно вигукнув Балаганов. — Ну й бурий!
— Так, я став бурий, — повідомив Бендер з почуттям власної гідності. — Погляньте на мої штани. Європа —»Га»! А це бачили? На підмізинному пальці моєї лівої руки діамантовий перстень. Чотири карати. Ну, а які у вас досягнення? Все ще в синах?
— Та так, — запнувся Шура, — більше по дрібничках. В буфеті Остап наказав подати білого вина і бісквітів для себе і пива з бутербродами для бортмеханіка.
— Скажіть, Шуро, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? — запитав Остап. — Але підрахуйте все.
— Сто карбованців, — відповів Балаганов, з жалем відриваючись на мить від хліба з ковбасою.
— Та ні, ви мене не зрозуміли. Не на один день, а взагалі. Для щастя. Ясно? Щоб вам було добре на світі.
Балаганов довго думав, несміливо посміхнувся і нарешті оголосив, що для абсолютного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста карбованців і що з такими грошима йому буде на світі дуже добре.
— Гаразд, — сказав Остап. — Одержуйте п'ятдесят тисяч. Він розстебнув на колінах квадратний саквояж і сунув до рук Балаганову п'ять білих пачок, перев'язаних мотузками. У бортмеханіка одразу ж зник апетит. Він перестав їсти, заховав гроші у кишені і вже не виймав з кишень рук.
— Невже тарілочка? — запитав він захоплено.
— Так, так, тарілочка, — відповів Остап зовсім байдуже. — З голубою каймою. Підзахисний приніс у зубах. Довго махав хвостом, перш ніж я погодився взяти її. Тепер я командую парадом! Почуваю себе чудово.
Останні слова він промовив невпевнено.
Парад, треба сказати правду, не налагоджувався, і великий комбінатор брехав, стверджуючи, ніби він почуває себе чудово.
Правдивіше було б сказати, що він відчуває якусь незручність, в чому, одначе, він не хоче признатися навіть сам собі.
З того часу, як він розлучився з Олександром Івановичем біля камери схову ручного багажу, куди підпільний мільйонер здав свій чемодан, минув місяць.
В першому ж місті, в яке Остап в'їхав з гордістю завойовника, він не зміг дістати номера в готелі.
— Я заплачу скільки завгодно! — гоноровито сказав великий комбінатор.
— Нічого не вийде, громадянине, — відповів портьє, — конгрес ґрунтознавців приїхав у повному складі оглядати дослідну станцію. Заброньовано за представниками науки.
І ввічливе обличчя портьє являло собою закінчену повагу перед конгресом. Остапові забажалося закричати, що він головний, що його треба поважати, ставитись до нього з пошаною, що в нього в мішку мільйон, але він вирішив за краще стриматися і вийшов на вулицю дуже роздратований.
Весь день він їздив візником по місту. В кращому ресторані він півтори години страждав, чекаючи, поки ґрунтознавці, які обідали всім конгресом, не звільнять столи. В театрі в цей день показували виставу для ґрунтознавців, і квитків для іншої публіки не продавали. До того ж Остапа не впустили б до залу з мішком в руках, а подіти його нікуди. Щоб не ночувати заради науки на вулиці, мільйонер того ж вечора виїхав. Відіспався він у міжнародному вагоні.
Вранці Бендер зійшов у великому волзькому місті. З дерев, кружляючи, злітало жовте прозоре листя. Волга дихала вітром. Номерів не було в жодному готелі.
— Може, тільки через місяць, — з сумнівом говорили завідуючі з борідками і без борідок, вусаті і зовсім голені, — поки на електроцентралі не змонтують третій агрегат, — на номер і не сподівайтесь. Все віддано спеціалістам. А потім окружний з'їзд комсомолу. Нічого не можемо вдіяти.
Поки великий комбінатор стирчав біля високих конторок портьє, сходами готелів поспішали інженери, техніки, іноземні спеціалісти і комсомольці — делегати з'їзду. І знову Остапові довелося провести день на візникові, з нетерпінням чекаючи кур'єрського поїзда, де можна було вмитись, відпочити і почитати газетку.
Великий комбінатор провів п'ятнадцять ночей у різних поїздах, переїжджаючи з міста до міста, бо ніде не було номерів. В одному місці будували домну, в другому — холодильник, в третьому — цинковий завод. Все було переповнено діловими людьми. В четвертому місці Остапові поперек дороги став піонерський зльот, і в номері, де мільйонер міг би непогано провести вечір з подругою, галасували діти. В дорозі він обжився, придбав чемодан для мільйона, дорожні речі і екіпірувався. Остап вже обмірковував тривалу і спокійну подорож до Владивостока, розрахувавши, що поїздка туди й назад забере тижнів зо три, як раптом відчув, що коли він зараз же не осяде на твердій землі, то помре від якоїсь загадкової залізничної хвороби. І він зробив те, що робив завжди, коли в його кишенях було порожньо. Він почав видавати себе за когось іншого, телеграфуючи наперед, що, мовляв, їде інженер, чи лікар — громадський діяч, або ж відомий тенор чи письменник. Він дивувався: всім людям, які приїздили у справі, номери давали; Остап трохи відпочив від поїзної качки. Одного разу, для того щоб дістати номер, йому довелося видати себе за сина лейтенанта Шмідта. Після цього епізоду великий комбінатор віддався тривалим і не зовсім веселим роздумам.
«І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?»
Навіть Європа — «А», якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п'ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв'ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць.