Страница 136 из 149
Будівники Магістралі святкували свою перемогу бучно, весело, з викриками, музикою, підкидаючи високо в повітря своїх улюбленців і героїв. На полотно з передзвоном упали рейки. За хвилину їх уклали, і робітники-укладальники, що забили мільйони костилів, поступилися правом останніх ударів своїм керівникам.
— Згідно з законом гостинності, — сказав буфетник, що сидів з кухарями на даху вагона-ресторану.
Інженер-червонопрапорник зсунув на потилицю великий фетровий капелюх, вхопив молот з довгим держаком і, зробивши плаксиве обличчя, ударив по землі, викликавши незлостивий сміх костильників. Серед них були силачі, які забивали костиль з одного удару. Проте м'які удари в землю пішли вже впереміжку з переддзвоном і свідчили про те, що молот часом б'є і по костилю. Молотами розмахували секретар крайкому, члени уряду, начальник Півночі і Півдня та гості. Останній костиль загатив у шпалу за якихось півгодини начальник будівництва.
Почалися промови. їх проголошували двічі: казахською і російською мовами.
— Товариші,—поспішаючи, сказав ударник-костильник, намагаючись не дивитися на орден Червоного Прапора, щойно приколотий до його сорочки, — що зроблено, те зроблено, і говорити тут багато нічого. А від усього нашого укладального колективу прохання урядові — негайно послати нас на нове будівництво. Ми добре разом спрацювалися і за останні місяці укладали по п'ять кілометрів рейок на день. Беремо зобов'язання цю норму утримати і збільшити. І хай живе наша світова революція! Я ще хотів, товариші, сказати, що багато шпал нам присилали бракованих, доводилося викидати. Цю справу треба поставити на висоту.
Кореспонденти вже не могли скаржитися на брак подій. Записувались промови. Інженерів хапали за талії і вимагали від них відомостей з точними цифровими даними. Стало жарко, курно і діловито. Мітинг у пустелі задимівся, як величезне вогнище. Лавуазьян, нашкрябавши десять рядків, біг на телеграф, посилав блискавку і знову починав записувати. Ухудшанський не записував нічого і телеграм не посилав. В його кишені лежав «Урочистий комплект», який давав можливість за п'ять хвилин скласти чудову кореспонденцію з азіатським орнаментом. Майбутнє Ухудшанського було забезпечене. І через те він з більшою аніж коли сатиричною нотою в голосі, говорив своїм братам по перу:
— Стараєтесь? Ну, ну!
Несподівано в ложі радянських журналістів з'явилися Лев Рубашкін і Ян Скамейкін, які відстали у Москві. Їх підібрав літак, що прилетів на змичку вранці. Він приземлився за десять кілометрів від Гремячого Ключа, за далеким барханом, на природному аеродромі, і брати-кореспонденти тільки зараз добрели сюди пішки. Ледь привітавшись, Лев Рубашкін і Ян Скамейкін вихопили з кишень блокноти і почали надолужувати втрачений час.
Фотоапарати іноземців цокали безперервно. Горлянки попересихали від промов і спеки. Учасники мітингу все частіше позирали вниз, на прохолодну річку, на їдальню, де смугасті тіні піддашшя лягали на довжелезні банкетні столи, заставлені зеленими нарзанними пляшками. Поруч розташувалися кіоски, куди час від часу забігали учасники мітингу випити води. Корейка мучила спрага, та він тримався, сидячи під своєю дитячою треуголкою. Великий комбінатор здаля дратував його, підіймаючи над головою пляшку лимонаду і жовту папку з шнурками для черевиків.
На стіл, поряд з графином і мікрофоном, поставили дівчинку-піонерку.
— Ну, дівчинко, — весело сказав начальник будівництва, — скажи, що ти думаєш про Східну Магістраль?
Нікого б не здивувало, якби дівчинка раптом затупотіла ніжкою і почала: «Товариші! Дозвольте мені зробити підсумок тим досягненням, які…»— і так далі, бо у нас трапляються такі зразкові діти, які з сумною старанністю виголошують двогодинні промови.
Та піонерка з Гремячого Ключа своїми маленькими ручками зразу вхопила бика за роги і тоненьким смішним голосочком закричала:
— Хай живе п'ятирічка!
Паламидов підійшов до іноземного професора-економіста з наміром одержати від нього інтерв'ю.
— Я захоплений, — сказав професор, — все будівництво, яке. я бачив в СРСР, грандіозне. Я не маю сумнівів, що п'ятирічка буде виконана. Я про це писатиму.
І про це він справді через півроку написав книгу, в якій на двохстах сторінках доводив, що п'ятирічка буде виконана в зазначені строки і що СРСР стане однією з могутніх індустріальних країн. А на двісті першій сторінці професор заявив, що саме з цих причин Країну Рад треба якомога швидше знищити, інакше вона принесе закономірну загибель капіталістичному суспільству. Професор виявився значно діловитішою людиною, аніж базіка Гейнріх.
З-за пагорба злетів білий літак. Казахи кинулися врозтіч хто куди. Велика тінь літака накрила трибуну і, вигинаючись, побігла далі в пустелю. Казахи з вигуками, цьвохкаючи батогами, погналися за тінню. Кінооператори затривожилися і завертіли свої машинки. Стало ще безладніше, і знялася ще більша курява. Мітинг закінчився.
— Ось що, товариші, — говорив Паламидов, поспішаючи разом з своїми друзями по перу до їдальні,—якби ми домовились: пошлих речей не писати.
— Пошлість огидна! — підтримав Лавуазьян. — Вона жахлива!
І дорогою до їдальні кореспонденти одноголосно домовилися не писати про Узун-Кулак, що означає Довге Вухо, або степовий телеграф. Про це писали вже всі, хто побував на Сході, і про це вже нудно було читати. Не писати нарисів під назвою «Легенда озера Іссик-Куль». Досить ось такого пошлого смакування!
На спорожнілій трибуні серед недокурків, розірваних записокі піску, нанесеного з пустелі, сидів лише Корейко. Він ніяк не наважувався зійти вниз.
— Зійдіть, Олександре Івановичу! — кричав Остап. — Пожалійте себе! Ковток холодного нарзану! Га? Не хочете? Ну, тоді пожалійте мене! Я хочу їсти! Адже я все одно не піду. А може, ви хочете, щоб я проспівав вам серенаду Шуберта «Легеньким кроком прийди, друже мій». Я можу!
Та Корейко не став чекати. Йому й без серенади було ясно, що гроші доведеться віддати. Пригнувшись, спиняючись на кожній приступці, він почав сходити вниз.
— На вас трикутний капелюх? — грався з своєю жертвою Остап. — А де ж сірий похідний піджак? Ви не можете собі уявити, як я нудьгував без вас. Ну, здрастуйте, здрастуйте! Може, поцілуємося? Чи підемо одразу до засіка, у печеру Лейхтвейса, де ви зберігаєте свої тугрики?
— Спочатку пообідаємо, — сказав Корейко; його язик пересох від спраги і царапався, як рашпіль.
— Можна й пообідати. Тільки цього разу без дурощів. А втім, у вас ніяких шансів. За барханами залягли мої хлопці, — збрехав про всяк випадок Остап.
І, згадавши хлопців, він зітхнув.
Обід для будівельників і гостей був влаштований з євразійським смаком. Казахи розташувалися на килимах, підібгавши ноги під себе, як це роблять на Сході всі, а на Заході лише кравці. Казахи їли плов з білих мисочок, запиваючи його лимонадом. Європейці сіли за столи.
Багато трудів, хвилювань і турбот довелося зазнати будівельникам Магістралі за два роки роботи. Та не менше турбот викликала у них організація парадного обіду в центрі пустелі. Довго обмірковувалось меню, азіатське і європейське. Велику і тривалу дискусію викликало питання спиртних напоїв. У ці дні управління будівництвом нагадувало Сполучені Штати перед виборами президента. Прихильники сухої і мокрої проблеми розпочали двобій. Нарешті осередок висловився проти спиртного. Тоді випливла інша обставина — а як же іноземці, дипломати, москвичі? Як нагодувати їх хоча б найделікатніше? Все ж таки вони там, у себе, в Лондонах і Нью-Йорках, звикли до різних кулінарних ексцесів. Ну і виписали з Ташкента старого фахівця Івана Йосиповича. Колись він був метрдотелем у Москві у відомого Мартяновича і тепер доживав свої дні завідуючим нархарчівською їдальнею біля Курячого базару.
— Ви ж дивіться, Іване Йосиповичу, — казали йому в управлінні, — не підкачайте. Іноземці будуть. Треба зробити щось таке фасонисте, виняткове.
— Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах, — я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру!