Страница 10 из 149
— Але ж атестат? Адже ж у нього був відмінний атестат?
— Такий же, як етикетка на вашому «Титаніку», фальшивий! Давайте гроші на фарбу.
Остап вернувся з новою мікстурою.
— «Наяда». Можливо, краща за ваш «Титанік». Знімайте піджак!
Почався обряд перефарбування. Але «дивовижний каштановий колір, що надає волоссю ніжність і пухнатість», змішавшись із зеленню «Титаніка», несподівано пофарбував голову і вуса Іполита Матвійовича у фарби сонячного спектру.
І ріски в роті не мавши з самісінького ранку, Вороб'янінов люто лаяв усі парфюмерні заводи, і державні, і підпільні, Що містяться в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці.
— Таких вусів, мабуть, нема навіть у Арістида Бріана, — бадьоро зауважив Остап, — але жити з таким ультрафіолетовим волоссям у Радянській Росії не рекомендується. Доведеться поголити.
— Не можу, — скорботно відповів Іполит Матвійович, — це неможливо.
— Що, вуса дорогі вам як пам'ять?
— Не можу, — повторив Вороб'янінов, похнюпившись.
— Тоді ви все життя сидіть у двірницькій, а я піду по стільці. До речі, перший стілець над вашою головою.
— Голіть!
Розшукавши ножиці, Бендер в одну мить одчикрижив вуса, вони безшумно впали на підлогу. Покінчивши зі стрижкою, технічний директор дістав з кишені пожовклу бритву «Жиллет», а з портмоне — запасне лезо і почав голити мало не плачучого Іполита Матвійовича.
— Останній ножик на вас витрачаю. Не забудьте записати на мій дебет два карбованці за гоління і стриження.
Здригаючись від горя, Іполит Матвійович все-таки спитав:
— Чому ж так дорого? Скрізь коштує сорок копійок?
— За конспірацію, товаришу фельдмаршал, — швидко відказав Бендер.
Страждання людини, якій голять голову безпечною бритвою, неймовірні. Це Іполит Матвійович зрозумів з самого початку операції.
Але кінець, який буває всьому, прийшов.
— Готово. Засідання триває далі! Нервових просять не дивитись! Тепер ви схожі на Боборикіна, відомого автора-куплетиста.
Іполит Матвійович змахнув із себе огидне клоччя, що так недавно іще звисало гарною сивизною, умився і, відчуваючи на всій голові полум'я, в сотий раз сьогодні уп'явся в дзеркало. Те, що він побачив, йому несподівано сподобалось. На нього дивилось перекривлене стражданням, але доволі юне обличчя актора без ангажементу.
— Ну, марш вперед, труба сурмить! — закричав Остап. — Я — по слідах в житловідділ, або, певніше, в той будинок, де колись був житловідділ, а ви — до бабусь!
— Я не можу, — сказав Іполит Матвійович, — мені дуже важко буде ввійти у власний будинок.
— Ах, справді!.. Зворушлива історія! Барон-вигнанець! Гаразд. Ідіть до житловідділу, а тут попрацюю я. Збірний пункт — у двірницькій. Парад — алле!
Розділ VIII
Голубий злодюжка
Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором'язний злодюга. Вся істота його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум'янцем замішання, сором'язності, ніяковості й конфузу. Завгоспа звали Олександром Яковичем, а дружину його — Олександрою Яківною. Він називав її Сашхен, вона звала його Альхен. Світ не бачив ще такого голубого злодюжки, як Олександр Якович.
Він був не тільки завгосп, а й загалом завідувач. Попереднього за брутальне поводження з вихованками зняли з роботи і призначили на капельмейстера симфонічного оркестру. Альхен нічим не нагадував свого невихованого начальника. В порядку ущільненого робочого дня він взяв на себе керування будинком і з пенсіонерками поводився дуже ввічливо, запроваджуючи в домі важливі реформи і нововведення.
Остап Бендер потяг важкі дубові двері вороб'яніновського особняка і опинився у вестибюлі. Тут пахло підгорілою кашею. З горішніх приміщень долинала різноголосиця, схожа на далеке «ура» в цепу. Нікого не було, і ніхто не з'явився. Вгору двома маршами вели дубові сходи з лакованими колись східцями. Тепер у них стирчали тільки кільця, а мідних прутів, що притискали колись килим до східців, не було.
«Предводитель команчів жив, однак, у вульгарних розкошах», — думав Остап, підіймаючись нагору.
У першій же кімнаті, ясній і просторій, сиділи кружка десятка півтора сизеньких бабусь у платтях з найдешевшого туальденору мишачого кольору. Напружено витягши шиї і дивлячись на мужчину в розквіті сил, що стояв у центрі, бабусі співали:
Диригент хору, в сірій толстовці з того ж таки туальденору і в туальденорових штанях, вибивав такт обома руками і, крутячись, покрикував:
— Дисканти, тихіше! Кукушкіна, не так голосно!
Він побачив Остапа, але, не маючи сили стримати рух своїх рук, тільки недоброзичливо глянув на гостя і диригував собі далі. Хор із зусиллям загримів, немов крізь подушку:
— Скажіть, де тут можна побачити товариша завгоспа? — мовив Остап, прорвавшись у першу ж паузу.
— А в чім річ, товаришу?
Остап подав диригентові руку і приязно спитав:
— Пісні народностей? Дуже цікаво. Я інспектор пожежної охорони.
Завгосп засоромився.
— Так, так, — сказав він, конфузячись, — це якраз до речі. Я навіть доповідь збирався писати.
— Вам нема чого турбуватися, — великодушно заявив Остап, — я сам напишу доповідь. Ну, ходімо оглядати приміщення.
Альхен помахом руки розпустив хор, і бабусі пішли собі геть дрібними радісними кроками.
— Будь ласка, за мною, — запросив завгосп.
Перш ніж пройти далі, Остап уп'явся очима в меблі першої кімнати. У кімнаті стояли: стіл, дві садові лави на залізних ногах (у спинку одної було глибоко врізано ім'я «Коля») і руда фісгармонія.
— У цій кімнаті примусів не запалюють? Тимчасові печі і таке інше?
— Ні, ні. Тут у нас працюють гуртки: хоровий, драматичний, образотворчого мистецтва і музичний…
Дійшовши слова «музичний», Олександр Якович почервонів. Спочатку запалало підборіддя, потім лоб і щоки. Альхену було дуже соромно. Він давно вже продав усі інструменти духової капели. Кволі легені бабусь однаково видували з них тільки щенячий виск. Смішно було бачити цю купу металу в такому безпорадному стані. Альхен не міг не вкрасти капели. І тепер йому було дуже соромно.
На стіні, простягтись од вікна до вікна, висіло гасло, написане білими літерами на шматку туальденору мишачого кольору:
«Духовий оркестр — шлях до колективної творчості».
— Дуже добре, — сказав Остап, — кімната для праці гуртків ніякої небезпеки з погляду пожежі не становить. Ходімо далі.
Обійшовши фасадні кімнати вороб'яніновського особняка швидким алюром, Остап ніде не помітив горіхового стільця з гнутими ніжками, оббитого ясним англійським ситцем в квіточках. На стінах штучного мармуру було наклеєно накази по будинку № 2 Старсоцзабезу. Остап читав їх, час од часу енергійно питаючи: «Комини трусите регулярно? З печами все гаразд?» І, діставши вичерпні відповіді, ішов далі.
Інспектор пожежної охорони ретельно шукав у домі бодай одного кутка, що становив би небезпеку пожежі, але скрізь було гаразд. От тільки розшуки скарбу не мали жодного успіху. Остап входив до опочивалень. Бабусі, угледівши його, вставали і низько вклонялися. Тут стояли ліжка, застелені пухнастими, як собача шерсть, ковдрами, по один бік яких фабричним способом було виткано слово «Ноги». Під ліжками стояли скриньки, висунуті з ініціативи Олександра Яковича, що любив військовий порядок, рівно на одну третину.
Усе в будинку № 2 вражало око своєю надмірною скромністю: і вмеблювання — з самих лише садових лав, привезених з Олександрівського, нині імені Пролетарських суботників, бульвару, і базарні гасові лампочки, і самі ковдри з відлякуючим словом «Ноги». Але одне лише в домі було зроблено міцно і пишно: це були дверні пружини.