Страница 9 из 54
Із заміжжям у неї нічого не вийшло, можливо, ще й тому, що мала зроду боязкий характер, не могла собою захопити, чи що, і один залицяльник кинув її через те, що була мовчазна, мовляв, ні про що навіть погомоніти; інший добивався від неї, аби згодилася на те, чого хотів, до заміжжя, і образився, що вона йому не вірить; третьому повірила, але він теж покинув — через те, що надто легко погодилася. А женихів і спочатку було негусто, а що далі, то менше їх ставало, танули, як сніг на долоні. Хто одружився, хто пішов в армію і не повернувся, а для тих, які підростали, своїх дівчат вистачало. Так ось і сталося, що Нюра лишилася сама. Самотність наклала особливий відбиток на її життя. Узяти хоча б її стосунки з худобою. В інших, скажімо, корова — це корова. Її годують, доять, вигонять до череди, та й годі. А Нюра за своєю коровою гляділа, чистила її, вибирала зі шкури шпичаки. І розмовляла з нею ласкаво, мов з людиною, і ділилася, як було щось смачне (коли шматочок цукру дасть, коли пиріжок), тому й корова до неї ставилася, ніби людина до людини. Череду в село приженуть, вона від череди одірветься і притьмом додому — скучила, значить. І грається з господинею. То її рогом підштрикне, начебто всерйоз, а насправді легенько, жартома. Але коли помітить, що хтось хоче Нюру образити, то тут уже не до гри, а очі кров’ю наллє, голову опустить і суне на кривдника — побережись!
А кабан Борко — той узагалі бігав за Нюркою, мов собака. Нюра років два тому взяла його в колгоспі маленьким триденним поросятком, маючи намір з часом зарізати. А поросятко трапилося слабеньке, багато хворіло. Нюра його також гляділа, як дитинча. Годувала з соски молоком, клала на живіт грілку, купала в кориті з милом, пов’язувала хустинкою і клала з собою в ліжко. Ви´ходила, а коли він підріс, не зважилась зарізати. Так він і жив у неї замість собаки, худий, брудний, літав подвір’ям, ганяв курей, проводжав Нюру, коли вона йшла на пошту, і зустрічав, коли поверталась. А вже вищання було і радості під час її повернення — на всеньке село.
Навіть кури були в неї не такі, як в інших. Сяде Нюра на ґаночку, а вони вже й тут. Яка на плече вилізе, яка на голову, і сидять, мов на сідалі, не здригнуться. І Нюра не ворушиться, боїться злякати. У селі через це з Нюри багато хто підсміювався, а вона не ображалась, проте думала, коли б трапився їй якийсь чоловік, хай і негарний, і не надто розумний, лише б добрий і до неї добре ставився, а вже вона теж не зосталася б у боргу, розкрилася б перед ним усією душею. І ось зараз поперед неї йшов борозною, змахуючи сапкою, маленький на зріст чоловік у військовій формі з червоними вухами, що стирчали з-під пілотки. Хто він, цей чоловік, чого хоче? Може, тільки час згаяти з нудьги, а може, й ні, хто його зна? Одразу не вгадаєш.
Літній день хоч який довгий, а й той наблизився до кінця. Помітним став рух повітря, потягло від річки Тьопи прохолодою, велике червоне сонце, перерізане навпіл перистою хмаринкою, торкнулося краєм курного обрію. Замукала на іншому кінці села скотина, і Нюра, зоставивши Чонкіна на городі, побігла зустрічати свою Красавку. Дорогою здибалася з Нінкою Курзовою, та йшла з довгим прутом, теж зустрічала корову. Пішли разом.
— Ну як, картоплю підгорнула? — ущипливо запитала Нінка. Уже все село, звичайно, звернуло увагу, що Нюра на городі працювала не сама.
— Ще трошки залишилося, — сказала Нюра.
— Тепер-от з помічником легше, — підморгнула Нінка.
— Та вже ж, звісно, в чотири руки, — сказала Нюра і почервоніла.
— Хлопчина хоч хороший? — діловито поцікавилася Нінка.
— Та хто його зна, — Нюра стенула плечима. — Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов із сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.
— Ну-ну, — схвалила Нінка, — а звати як?
— Іваном, — гордо повідомила Нюра, наче ім’я було особливе.
— Холостяк?
— А я й не спиталася.
— Дарма. Одразу питати треба.
— Та наче й незручно якось одразу.
— У лоб незручно, — переконано відповіла Нінка, — а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.
— А навіщо йому брехати?
— Як не брехати? — сказала Нінка. — Усе наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще й спробуй у документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.
— Отже, цілковита безпорадність? — запитала Нюра.
— Виходить, так.
— А я йому чомусь вірю, — сказала Нюра. — Несхоже, щоб брехав.
— Коли віриш, діло твоє, — байдуже мовила Нінка, — але я б на твоєму місці його одразу до себе не допускала.
— А хто ж допускає? — знітилася Нюра.
— А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така — своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.
Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з’явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.
— От сатана яка, — злякано сказала Нінка. — Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.
— Нічого, мене не візьме, — відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.
— А моєї зарази щось не видно, — сказала Нінка. — Побіжу, коли б ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти, — як завжди запросила вона. — Пісень поспіваємо, посміємося.
І пішла собі, помахуючи лозиною.
На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй усе було нецікаво.
Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.
— Стомилися? — запитала Нюра.
— Плювати, — сказав Чонкін. — Мені ця робота тільки за розвагу.
— Я там стіл накрила, — поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.
— Стіл? — у Чонкіна загорілися очі, але він ураз згадав про свій обов’язок і тільки зітхнув. — Не можна мені. З охотою б, та не можна. У мене он стоїть, — із досадою махнув він рукою в бік літака.
— Та, Господи, хто ж його зачепить! — гаряче сказала Нюра. — У нас тут такий народ живе — хат не зачиняють.
— Невже не зачиняють? — запитав Чонкін з надією. — І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?..
— Та що ви, — сказала Нюра. — Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали — цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.
— Ну, а як хлопчаки захочуть щось там відкрутити? — поступово здавався Чонкін.
— Хлопчаки вже спати полягали, — сказала Нюра.
— Ну, гаразд, — зважився Іван, — хвилин на десять, мабуть, зайду.
Він узяв свою гвинтівку, Нюра зібрала сапки.
У першій половині хати чисто, прибрано. На широкому столі стояли пляшка, заткнута ганчірочкою, дві склянки і дві тарілки — одна з вареною картоплею, друга з огірками. Чонкін одразу оцінив, що не вистачає м’ясного, і, покинувши гвинтівку в хаті, збігав до літака по рюкзак. Ковбасу Нюра одразу порізала великими шматками, а консерви відкривати не стали, не хотілося гаятись.
Чонкіна Нюра посадовила на лавку до стіни, а сама сіла навпроти на табуретку. Чонкін розлив самогон — собі повну склянку, Нюрі — половину, більше вона не дозволила. Чонкін підняв свою склянку і проголосив тост:
— За зустріч!
Після другої склянки Чонкіна розвезло. Він розстебнув гімнастерку, зняв паска, сидів, притулившись спиною до стіни, і про літак більше не думав. У сутінках, які ставали дедалі густішими, ніби в тумані, перед ним плавало обличчя Нюри, то роздвоюючись, то знову збираючись в одне ціле. Чонкін почувався весело, легко, вільно і неслухняним порухом пальця поманив Нюру до себе, сказавши їй: