Страница 32 из 54
— Чого стоїте? — запитав він Нінку Курзову.
Але Нінка нічого не відповіла, тільки приклала палець до вуст. Ураз у динаміку хтось покашляв, і голос з помітним грузинським акцентом тихо сказав:
— Товариші! Громадяни! Браття і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюся я, друзі мої!
Чонкін зітхнув і завмер, не зводячи з динаміка очей.
Динамік знову покашляв, потім у ньому щось забулькало, наче той, хто стояв десь біля мікрофона, лив воду чи стримував ридання. Це булькання тривало довго і справило на слухачів гнітюче враження. Але врешті воно скінчилося, і той самий голос з акцентом неголосно й розсудливо вів далі:
— Віроломний військовий напад гітлерівської Німеччини на нашу Вітчизну, розпочатий двадцять другого червня, триває. Незважаючи на героїчний опір Червоної Армії, не зважаючи на те, що кращі дивізії ворога і кращі частини його авіації вже розбиті і знайшли собі могилу на полях битв, ворог продовжує лізти вперед, кидаючи на фронт нові сили. Гітлерівським військам вдалося захопити Литву, значну частину Латвії, захопити частину Білорусії, частину Західної України. Фашистська авіація збільшує райони дії своїх бомбардувальників, піддаючи бомбардуванням Мурманськ, Оршу, Могильов, Смоленськ, Київ, Одесу, Севастополь. Над нашою Вітчизною зависла серйозна небезпека…
Баба Дуня, яка стояла позаду Чонкіна, схлипнула. Засіпалися губи в Нінки Курзової, котра кілька днів тому провела чоловіка на фронт. Заворушилися, зашморгали носами й інші.
Чонкін слухав слова, що вимовлялися з помітним грузинським акцентом, цілковито вірив їм, але не все міг збагнути. Коли кращі дивізії ворога і кращі частини його авіації розбиті і знайшли собі могилу, то чи ж варто так журитися? Гірші дивізії і частини розбити ще легше. Крім цього, незрозумілим був вираз «знайшли собі могилу на полях битв». Чому вони не шукали собі її в іншому місці? І хто цю могилу для них вирив? І Чонкіну уявилася велика кількість людей, які в пошуках могили ходять по невідомих полях. Йому на якусь мить стало навіть шкода цих людей, хоча він добре знав, що жаліти їх не можна. Розмірковуючи таким чином, пропустив він багато з того, що говорив оратор, і тепер підвів голову, щоб зрозуміти зміст.
— Червона Армія, Червоний Флот і всі громадяни Радянського Союзу повинні відстоювати кожну п’ядь радянської землі, битися до останньої краплі крові за наші міста і села, виявляти сміливість, ініціативу і кмітливість, притаманні нашому народові…
Усі слухали, кивали головами, і Чонкін теж кивав. Він готовий був битися, але не знав, з ким і як. Коли забирали на фронт чоловіків, військкоматівський капітан сидів на ґанкові контори і розмовляв із головою. Чонкін підійшов до нього, звернувся за всією формою, так, мовляв, і так, а той не дослухав та як гаркне: «Ви на посту стоїте? А хто дав вам право покидати пост? Кругом! На пост бігом марш!» Ото і вся розмова. А Сталін, той би так не сказав, він розумний, може збагнути все. Недарма народ його любить. І співає добре. «Валянки, валянки». Тільки чому жіночим голосом? Пісня скінчилася, пролунали оплески.
— От здорово! — почув Чонкін позаду. Він здригнувся і озирнувся. Тайка Горшкова, граючись нагаєм і роззявивши рота, дивилася на радіо. Тепер вона стала пастухом після того, як Льошку Жарова забрали на фронт.
Чонкін озирнувся і, не помітивши більше нікого, витріщився на Тайку.
— Здорово, кажу, Русланова співає, — повторила Тайка.
— Ти що, корів уже пригнала? — здивувався Чонкін.
— Давно вже. А що?
— Та так, нічого.
Дивуючись тому, як це він проґавив момент, коли пригнали корів, Чонкін попрямував до хати. Корова, звичайно, пішла додому своїм ходом, уже що-що, а дорогу знає. Але все ж якось дивно, що він замислився і не помітив, як розійшлися люди. А втім, вони наче й не розійшлися, а он усі стоять. Тільки чомусь в іншому місці. Наче біля хати Гладишева. Авжеж, саме так і є.
— Чого стоїте? — запитав Чонкін, знову ж у Нінки Курзової. Нінка озирнулася і поглянула на Чонкіна якось дивно, так дивно, наче з ним щось скоїлося. А слідом за Нінкою і решта почали обертати голови в бік Чонкіна і дивилися на нього, ніби чогось чекаючи. Чонкін знітився, не розуміючи, в чім річ, став сам себе обдивлятися, чи часом не забруднився. Раптом із натовпу випірнув Плечовий і рушив на Чонкіна з розкритими обіймами:
— Ваню, друже, що ж ти тут стоїш? — закричав він. — Йди швидше, щось покажу. Тут таке кіно виходить, — він узяв Чонкіна за руку й повів крізь натовп, котрий охоче розступався. Нарешті, досягнувши сусідського паркану, Чонкін поглянув і очам своїм не повірив. Чудовий город, створений щоденною працею і генієм Гладишева, був спустошений ущент. Його зрили й витоптали з такою ретельністю, наче тут пройшло стадо слонів. Тільки де-не-де стирчали із землі пошматовані цурпалки колишнього шдосу і один-єдиний кущ, який дивом зберігся, пишно зеленів на тлі суцільної руйнації.
Та, що все це скоїла, корова Красавка, напевно, лишила цей кущ на закуску і зараз, стоячи серед городу, тяглася до нього і мала б дотягтися, але господар городу тримав її за роги, сповнений відчаю, сліпої люті й рішучості врятувати хоча б цей жалюгідний залишок створеного ним дива.
Наче тореадор, стояв Гладишев перед коровою, широко розставивши ноги в запилених брезентових чоботях. Намагаючись побороти цього рогатого варвара, він напружував закам’янілі м’язи. Тут же, хапаючи Гладишева за рукав, невтішно ридала Нюра.
— Матвійовичу, — заливалася вона слізьми, — оддай корову. Ну, будь ласка, ну, що ти з нею робитимеш?
— Заріжу! — похмуро сказав Гладишев.
— Ой, Господи! — приказувала Нюра. — Вона ж у мене одна, Матвійовичу. Віддай!
— Заріжу! — товкмачив Гладишев і пхав корову в хлів. Корова впиралася і тяглась до останнього куща шдосу. На ґанку, байдужа до всього, Афродіта годувала цицькою Геракла. Чонкін, не знаючи, що чинити, розгублено озирнувся.
— Ну що ж ти, Ваню, стоїш? — підбадьорливо посміхнувся йому Плечовий. — Рятуй скотину. Адже заріже. Чикне ножем, і привіт.
Плечовий підморгнув рахівнику Волкову, який стояв поряд.
Не хотілося Чонкіну встрявати в це діло. Але Гладишев уперся, а Нюрка плаче. Й Іван неохоче просунув голову між воринами тину.
— Ой! — вереснув тонкий жіночий голос. Це була Зінаїда Волкова, дружина рахівника. — Ой жінки, зараз буде вбивство.
Побачивши Чонкіна, Нюра посміливішала і перейшла до активних дій.
— Ірод проклятий! — закричала вона і вп’ялася своєму ворогові в червоне праве вухо.
— Ах так! — обурився Гладишев і штовхнув Нюру ногою в живіт.
Нюра впала в борозну і завила не своїм голосом. Чонкін підійшов до Нюри, нахилився і побачив, що нічого страшного не трапилося. Нюра жива і навіть не поранена.
— Чого ревеш? — розсудливо сказав він, допомагаючи Нюрі підвестися й обтрушуючи на ній плаття. — Ніхто тобі нічого не заподіяв. Ну, штовхнув Кузьма Матвійович злегка, так його теж можна зрозуміти. Кому хоч було б кривдно. Старався чоловік усе літо, поливав, доглядав, наче рідну дитину, а тут он яке діло. Ти вже, Кузьмо Матвійовичу, — обернувся він до сусіда, — вибач заради Бога, корова, сам розумієш, не людина, в неї нема в голові поняття, що це твоє, а це чуже, як побачить щось зелене, так і жере. Нюрка позавчора повісила на тин зелену кофту, так вона і її з’їла, лише лівий рукав і зостався. Ух ти, чортяка! — замахнувся він кулаком на корову. — Пусти-но, сусіде, я її зараз так покараю, що більше в чужий город не лізтиме.
Із цими словами Чонкін поклав руки поверх Гладишевих рук на роги Красавки.
— Одійди, — сказав Гладишев і пхнув Чонкіна плечем.
— Та ні вже, не одійду, — сказав Чонкін і штовхнув сусіда у відповідь. — Ти вже, Кузьмо Матвійовичу, корову віддай, а ми з Нюркою тобі за город щось та й заплатимо.
— Дурень! — сказав Гладишев зі сльозами на очах. — Чим можеш ти оплатити науковий подвиг? Я ж хотів виростити гібрид світового значення — картоплю з помідорами.
— Віддамо, — запевняв Чонкін, — їй-богу, віддамо. І картоплю, і помідори. Яка тобі різниця, разом воно виросло чи не разом?