Страница 15 из 54
Того дня голова повернувся додому в доброму настрої.
Він погладив по голівках дітей, навіть сказав щось ніжне дружині, від чого та, не звикши до чоловікової ласки, вийшла в сіни й трохи сплакнула.
Витерши сльози, вона внесла з льоху глечик холодного молока. Іван Тимофійович випив майже весь глечик, роздягнувся й ліг. Та йому довго ще не спалося. Він зітхав і перевертався, згадуючи до дрібниць розповіді Льоші Жарова. Але згодом утома взяла своє, і він стулив обважнілі повіки. «І там люди живуть», — подумав він, засинаючи.
— Земля має форму кулі, — пояснив якось Чонкіну Гладишев. — Вона постійно обертається довкола Сонця і довкола власної осі. Ми не відчуваємо цього обертання, бо самі обертаємося разом із Землею.
Про те, що Земля обертається, Чонкін чував і раніше. Не пам’ятав від кого саме, але від когось чув. Він тільки не міг зрозуміти, як на ній тримаються люди і чому не виливається вода.
Минав третій тиждень перебування Чонкіна в Красному, а з частини, де він служив, не було ні слуху ні духу. У нього вже продірявився черевик, а ніхто не їхав, ніхто не летів, ніхто не давав указівок, як бути далі. Чонкін, звичайно, не знав, що лист у частину, якого він оддав Нюрі, вона не відправила. Сподіваючись, що начальство забуло про існування Чонкіна, і не бажаючи нагадувати про нього навіть ціною сухого пайка, вона кілька днів носила цього листа у своїй брезентовій сумці, а далі потай од Івана спалила.
Тим часом у світі відбувалися події, які безпосередньо ні Нюри, ні Чонкіна не стосувалися.
14 червня у ставці Гітлера відбулася нарада по остаточному уточненню останніх деталей плану «Барбаросса». Ні Чонкін, ні Нюра ніякого уявлення про цей план не мали. У них були свої клопоти, які їм здавалися ближчими. Нюра, наприклад, за останні дні зовсім змарніла на обличчі, облізла, ніби кішка, і ледве ногами ступала. Хоча лягали вони рано, Чонкін їй спати не давав, будив по кілька разів на ніч для свого вдоволення, та ще й удень, ледве вона, стомлена, поріг переступить, він кидався на неї, як голодний звір, і тягнув до ліжка, не даючи сумку скинути з плеча. Уже вона часом ховалася од нього на сіннику чи в курнику, але він і там її напосідав, і не було ніякого порятунку. Вона й Нінці Курзовій скаржилася, а та з неї тільки сміялася, потай заздрячи, бо її Миколу і раз на тиждень підбити на це було не так-то просто.
Але цього самого дня, коли уточнявся план «Барбаросса», між Нюрою і Чонкіним сталося непорозуміння, та таке, що й казати незручно.
Діло було надвечір, Нюра, повернувшись із району, рознісши пошту і піддавшись Чонкіну двічі, прибирала в хаті, а він, щоб їй не заважати, вийшов із сокирою надвір і заходився лагодити паркан. Поправить стовпчик, одійде з примруженим оком, погляне і тішиться сам із себе: ось, мовляв, який майстер — хоч за що візьмусь, усе в руках горить. А Нюра мимохідь позирне у вікно і теж вдоволена. Відтоді, як з’явився Іван, у господарстві поступово настав лад. І піч не димить, і двері зачиняються, і коса клепана й гострена. Навіть така дрібниця, як залізко, щоб ноги від болота відчищати, а й те хіба б з’явилося без чоловіка?
Хороший чоловік чи кепський, надовго чи ненадовго, а все-таки свій. І приємно не тільки те, що він тобі по господарству допоможе, а потім спати з тобою ляже, приємне саме усвідомлення того, що він є, приємно сказати подрузі чи сусідці випадкове: «Мій учора дах перекривав, та вітром прохопило, простудився трохи, довелося молоком гарячим відпоювати». Або навіть і так: «Мій як очі заллє, так одразу за кочергу чи рогачі і давай гамселити, що під руку трапиться, тарілки вдома цілої не зосталося». Ось начебто й скарга, а насправді — ні, хвалькуватість. Адже не скажеш про нього, що паровоза винайшов чи атомне ядро розщепив, а хоча б щось скоїв, виявив себе, і на цьому спасибі. Мій! Часом трапиться такий, що й дивитися ні на що: кривий, горбатий, гроші пропиває, дружину і дітей товче до смерті. Здавалося б, навіщо він їй такий потрібен? Кинула б його та й годі, а от не кидає.
Мій! Чи хороший, чи кепський, а все ж не твій, а її. Мій!
Глипне Нюра у віконце, замислиться. Чи ж довго живуть разом, а вона вже до нього прив’язалася, серцем присохла. А чи ж варто? Чи ж не прийдеться невдовзі по живому одривати? Невже знову час настане такий — прийдеш додому, а вдома чотири стіни, хоч з тією говори, хоч з цією — жодна тобі не відповість.
Чонкін підрівняв останній кутовий стовпчик, відступив з сокирою на два кроки. Гаразд начебто, рівно. Усадив у стовпчик сокиру, дістав із кишені маслянку з махоркою, газетку, закадив, постукав у віконце:
— Чуєш, Нюрко, ти давай прибирай скоріше, зараз прийду, покачаємось.
— Відчепися, чортяко, — з ласкавою грубістю обізвалася Нюра. — Скільки можна?
— А скільки завгодно, — пояснив Чонкін. — Якби ти не сердилася, то я хоч би цілу добу.
Нюра тільки рукою махнула. Іван одійшов від вікна, замислився про своє майбутнє життя, а коли почув біля себе чийсь голос, навіть злякався, здригнувся від несподіванки.
— Армієць, запалити знайдеться?
Він звів очі і побачив поруч себе Плечового. Плечовий повертався з рибної ловлі. В одній руці він тримав вудочку, в другій прутик з нанизаними на ньому дрібними рибками. Рибок було штук десять. Чонкін знову дістав махорку з газетою і, простягши Плечовому, запитав:
— Ну, як рибка ловиться?
Плечовий приставив вудочку до паркану, затис прут з рибою під пахвою і, скручуючи самокрутку, сказав неохоче:
— Яка там нині ловитва? Це нещастя одне, а не риба. Котові оддам, хай жере. Раніше, бувало, щуки на блешню ловилися отакі, — він припалив од Іванової цигарки і, доторкнувшись правою рукою лівого плеча, витяг ліву руку, показуючи, які саме були щуки. — А нині щуку тут удень зі свічкою не знайдеш. Карасі їх, чи що, пожерли. А ти що, з Нюркою живеш? — змінив він ні з того ні з сього тему розмови.
— Ага, з Нюркою, — погодився Іван.
— І після служби думаєш з нею зоставатися? — допитувався Плечовий.
— Не вирішив іще, — замислено сказав Іван, не знаючи, чи варто довіряти свої сумніви малознайомій людині. — Узагалі, звичайно, Нюрка — жінка проворна і вдатна із себе, та я теж ще молодий, роздивитися треба спершу, що й до чого, а потім уже й заводити по закону сім’ю.
— А навіщо тобі роздивлятися? — сказав Плечовий. — Женися, та й край. У Нюрки все ж таки своя хата і своя корова. Та де ж ти ще таке знайдеш?
— Так-то воно, так…
— Ось я тобі й кажу — одружуйся. Нюрка — жінка дуже хороша, атож, тобі про неї ніхто поганого не скаже. Вона он скільки жила сама, проте ніколи ні з ким не тягалася, і чоловіка в неї зроду не було. Тільки з Борком одним і жила, атож.
— Із яким Борком? — насторожився Іван.
— Із яким Борком? А з кабаном її, — охоче пояснив Плечовий.
Чонкін від несподіванки вдавився димом, закашлявся, пожбурив цигарку на землю і розтоптав її каблуком.
— Облиш дивачити, — сказав він сердито. — Якого ще такого кабана вигадав?
Плечовий поглянув на нього голубими очима.
— А що я тобі сказав? Тут нічого такого й немає. Відома річ, жінка самотня, а їй теж треба, атож. І сам зваж — йому вже в обід сто літ, а вона його різати не хоче, а чому? Та як же його заріжеш, коли, бувало, вона в ліжко, а він до неї. Накриються ковдрою і лежать, як чоловік із жінкою. А так кого хоч на селі спитай, і тобі кожен скаже: краще від Нюрки нікого не знайти.
Задоволений справленим враженням, Плечовий узяв вудочку і неквапно пішов далі, попихкуючи цигаркою, а Чонкін довго ще стояв з одвислою нижньою щелепою, проводжаючи Плечового розгубленим поглядом і не знаючи, як ставитися до щойно почутої новини.
Нюра, підіткнувши спідницю, мила в хаті підлогу. Відчинилися двері, на порозі з’явився Чонкін.
— Зажди, протру підлогу, — сказала Нюра, не помітивши його збудження.
— Нічого мені чекати, — сказав він і пройшов у брудних черевиках до вішалки, де висіла гвинтівка. Нюра хотіла вилаяти його, але зрозуміла, що Чонкін чимсь засмучений.