Страница 56 из 71
Іван Тимофійович сів за стіл, обхопив голову руками і замислився. Що значить — «нас вивозять»? Невже ж усіх гамузом: і старих, і жінок, і дітей? З усього виходило, що так. А куди, навіщо? І чому такий поспіх? Евакуація? Але, судячи з повідомлень газет, якщо їм можна вірити хоч трохи, німці були ще занадто далеко.
Голубєв сидів, розмірковував, відтак схопився, побіг у контору, подзвонив Борисову. Той нічого до пуття пояснити не міг, але порадив сидіти на місці й не рипатись.
Голубєв повернувся додому, зв’язав у вузол подушку й ковдру, переніс до контори. У спорожнілій хаті баби Дуні знайшов два відра самогону і теж відніс до контори. Там він зачинився, пив, палив грубку і знову пив, лежав на дивані, схоплювався, розмахував руками, знову лягав і знову схоплювався і все думав, думав, думав, іноді мовчки, а частіше вголос, яким чином отак по-дурному складається життя. Хто в цьому винен: люди чи система? І ніяк не міг дійти до істини: з одного боку, наче люди формують систему, а з іншого — наче система з них же й складається.
Час від часу дзвонив телефон, і представники різних організацій вимагали дані про поставку молока і м’яса, про додаткову здачу в армію кінського поголів’я, про підготовку насіннєвого фонду, щось питалися відносно худоби, опоросу, кількості курей-несучок і заготівлі кормів.
— Усе йде згідно з планом, — відповідав Голубєв і клав трубку.
Йому дзвонили знову: як згідно з планом, коли те не робиться, того немає, а те не надходило?
— Усе згідно з планом, — повторював Голубєв і клав трубку.
Він ще не допив першого відра, як його, зарослого й опухлого, заарештували за зрив усіх поставок і контрреволюційний саботаж.
Трусячись у «воронкові», Голубєв пригадав усе, що розповідав Льоша Жаров про те, як зустрічають у тюрмі новачків, і йому стало якось не по собі. Він зримо уявив, як блатні заради втіхи влаштують йому «вибори», а згодом і «повітряний десант». Ні, ні, цього нізащо не слід допустити. Треба одразу поставити себе так, щоб це було зовсім неможливо. Уже нехай краще заріжуть. Він згадав ще дещо з того, що розповідав йому Жаров, і приготувався до вступу в нове життя.
У камері номер один тюрми номер один життя йшло своїм звичаєм. Відтоді як звідси забрали Чонкіна, тут мало що змінилося. Так само піднімали людей вранці, так само примушували виносити парашу, так само тричі на день годували баландою, ну, може, трохи рідшою. Професор Цинубель допався до влади — його призначили старостою камери. Тепер він спав не біля параші, а на нижніх нарах.
Новий день у неволі щойно розпочався, кожен займав його, чим міг. Запятаєв і Цинубель грали в шахи, виліплені з хліба. На нарах грузин Чеішвілі розповідав комусь із новачків ту ж саму ліричну історію, як він жив одночасно з двома співачками.
Раптом почувся жахливий зойк, і пан Калюжний стягнув з нар Штика, який дуже опирався.
— Будеш красти? Будеш красти? — примовляв пан Калюжний, викручуючи Штику й без того червоне вухо.
— Відпусти, сволото, мерзотник, стерво! — верещав Штик, намагаючись вирватися.
— У чому річ? — підвів голову Цинубель.
— Сало вкрав, — пояснив Калюжний. — Я шапку обміняв у вертухая на шматок сала, поклав учора це сало під голову, а зараз дивлюся — немає.
— Відпустіть його! — різко наказав професор. — Це що за методи? Васю, ти брав те сало?
— Та ти що, професоре? Не брав я, курвою буду, вік свободи не видать, не брав.
— Гляди ж, Васю, ми тут у нашому колективі крадіжок терпіти не будемо. Як тобі не соромно, Васю? І звідки це в тебе? Адже ти народився не за старого режиму. Ти народився в новому суспільстві, котре назавжди ліквідувало соціальний ґрунт для злочинності. Адже ж ти не навіки сюди потрапив. Ось вийдеш на волю… Перед тобою всі дороги… Куди ж ти підеш з такими нахилами?
— Кінчай, професоре! Душа з мене геть, не брав я те вошиве сало. Ех, суки, — спалахнув він раптом, — пахана на вас, фраєрів, немає, він би вас прищучив, він би вас навчив свободу шанувати.
— Так, Васю, — сумно сказав професор, — видно, довго ще з тобою треба працювати, щоб зробити з тебе справжню людину.
— Йди ти, професоре, на… — Він одійшов у куток, скинув штани й сів на парашу.
Конфлікт, однак, сам по собі якось пригас. Калюжний, змирившись з утратою, поліз до себе на нари. Професор із Запятаєвим зосередились над своїми незграбними фігурками, Штик, сидячи на параші, замислився.
Життя його складалося невдало. Був він щипачем-початківцем, тобто нишпорив по кишенях. Багато разів попадався. Били його в трамваях і поїздах, якось навіть на ходу скинули з насипу. І мріяв він завжди про те, що знайдеться пахан, візьме його під свій захист. «Не руште, — скаже, — суки, пацана! Він моя шестірка».
І саме тоді двері в камеру розчинилися, на порозі виріс огрядний, лютий на вигляд бородатий чоловік у кожусі і в шапці, насунутій на очі. Це був Іван Тимофійович Голубєв. Він бачив спрямовані на нього очі, які дивились, як йому здалося, дуже вороже. Особливо страшними виглядали ці двоє, котрі, стоячи над табуреткою, грали в якусь дивну гру, напевне, когось програвали. «Бандити! — внутрішньо здригнувся Іван Тимофійович. — Зараз почнуть знущатися чи просто заріжуть. Ні, треба одразу показати, що не на такого натрапили».
Двері за спиною зачинилися, проскреготав ключ. Голубєв зостався на порозі віч-на-віч з цією зграєю бандитів.
— Ви що, суки-падло, законів не знаєте? — гарикнув він одразу на всіх, люто поводячи очима й холонучи від страху.
— Ти чого? — не відриваючись од параші, звів голову Штик. — Блатний чи голодний?
— Відвали, гидото! — Голубєв, не роздумуючи, дав йому чоботом під зад, і Штик злетів з параші, ледь її не перекинувши.
— Ти чого? Ти чого? — закрутився по камері Штик, однією рукою притримуючи штани, а другою тримаючись за побитий зад.
— Рушник! Де рушник? Суки паскудні! — божеволів новачок і люто витріщав свої очі.
Штик першим дотямкував, у чому річ. Однією рукою й далі притримуючи штани, іншою він ухопив чийсь брудний рушник, що звисав з нар, і здаля кинув його грізному прибульцеві. Той упіймав рушник на льоту, жбурнув собі під ноги і почав витирати об нього чоботи.
— Пахан! — охнув Штик. — Курва буду, найсправжнісінький пахан! — вигукнув він збуджено й захоплено. І нарешті зважився наблизитись до новачка і, дивлячись на нього знизу догори, улесливо запитав: — Як тебе називати, тату?
Голубєв трохи розгубився. Він хотів було сказати своє прізвище та ім’я, по батькові, але згадав, що в злодіїв мають бути злодійські прізвиська. І не маючи часу вигадати щось вдатніше:
— Голова! — сказав він, жбурляючи рушник у парашу.
Заздрю майбутнім чонкінознавцям. Колись відкриються для них потаємні архіви, та й техніка досягне високих меж. Лежачи на дивані, натиснеш кнопку або декілька кнопок, і перед тобою на кольоровому і об’ємному телеекрані будь-який протокол допиту, чи ордер на арешт, чи постанова про припинення слідства. Ось вона, пожива для допитливого розуму! Насичуйся і радій!
Авторові цих рядків набагато важче. В архіви не пускають, підшивок старих газет не дають. Користуйся тим, що є.
А що є?
Ну, от стаття з центральної газети. Назва газети одірвана, число невідоме. Стаття має заголовок «Титулований Іуда» і підписана представниками аристократичних родин, які дивом збереглися в результаті зміцнення революційної законності. «З почуттям гніву й обурення, — йдеться в статті, — дізналися ми про чорну зраду якогось Голіцина, колишнього князя. Мусимо зізнатися, що свого часу не всі з нас сприйняли Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Засліплені родовими й класовими забобонами, втративши свої маєтки, деякі з нас поставилися вороже до завоювань робітничого класу нашої країни. Багатьом довелося пережити муки душевного перелому на шляху політичної зрілості, на шляху до розуміння історичного значення Жовтневої революції та її провідної сили — робітничого класу. Але хоч якими були наші давні погляди, у цей грізний для Вітчизни час кожен із нас усвідомив, що ми не тільки колишні дворяни та аристократи, ми російські люди, у цей час ми мусимо бути зі своїм народом, разом з ним згуртуватися довкола Комуністичної партії більшовиків і особисто товариша Сталіна. Яким же треба бути неприхованим негідником, аби в цей важкий для Батьківщини час зважитись на таку чорну зраду! Тепер, викритий з головою, цей, з дозволу сказати, князь литиме крокодилячі сльози і каятиметься. Усім відомо, що наш устрій найгуманніший у світі. Але зрадництву в нас немає прощення, а зрадникам немає і не повинно бути місця на нашій землі».