Страница 38 из 71
— І ось, ти розумієш, — закінчив свою розповідь Ревкін, — вони мене звинувачують, що я дискредитую органи.
— Пойняв, — Худобченко відсунув недоїдений борщ і запалив. — Історія, що й казати, неприглядна. Ну, а для чого ж ти це робив?
— Що робив? — не зрозумів Ревкін.
— Ну та це… дискредитував?
— Петре Терентійовичу, — сказав Ревкін, — мені зараз не до жартів.
— Та я ж хіба жартую? Я тебе серйозно питаюся, нашо ти це робив?
— Петре Терентійовичу, — сказав з образою Ревкін, — ти, можливо, мене не так зрозумів. Я тобі кажу, що цей Миляга…
— Та шо мені твій Миляга? — мовив Худобченко. — Мене цікавить не Миляга, а Андрюха Ревкін, себто ти.
— Але ж у тім-то й річ, що Миляга…
— А я тобі кажу, мені на твого Милягу наплювать і розтерти, — і він дійсно плюнув і дійсно розтер.
Ревкін спробував зайти з іншого боку.
— Петре Терентійовичу, ти мене добре знаєш?
— Ну, знаю, — погодився Худобченко, але, як видалося Ревкіну, не зовсім упевнено. — Горілку пили, на рибалку їздили.
— І все?
— А що ше?
— Але ж ти мене знаєш з двадцять п’ятого року.
— Ну, гаразд, згоден, знаю з двадцять п’ятого року. Але поверхово.
— Поверхово? — перепитав Ревкін, сподіваючись, що він не розчув. Він навіть повернувся до Параски, шукаючи співчуття, але та сором’язливо опустила очі.
— Аякже ж. Звісно, поверхово. Ми хоч і з двадцять п’ятого року, а коли згадать, про шо балакали, ну, окрім, конєшно, службових питань, а так, як ото кажуть, на дозвіллі? А ні про шо. Як ото сьогодні, про борщ, про горілку, ну, на рибалці, значить, обговорювали, клює — не клює, ну, на блешню ти мене вчив ловити взимі. І це ж усе з самого двадцять п’ятого року і по сьогодні. А всередину я ж до тебе не залазив і, шо там у тобі твориться, не знаю.
— А рекомендацію в партію не ти мені давав?
— Ну, це шантаж! — вирвалося в Парасковії Микитівни.
— А ти помовч! — цитьнув на неї Худобченко. — Тут чоловіча розмова. Відносно шантажу не знаю, а нащот рекомендації, ну, давав. Ну й шо? Я теж людина, можу й помилиться. Може, Ленін Троцькому давав рекомендацію, відкіля я знаю.
— Значить, ти мене вже з Троцьким рівняєш?
— Та ні, це я для примєру. Я й зараз можу сказать, що працівник ти був непоганий, діловитий…
— Чому був? — закричав Ревкін майже із жахом. — Я ще, здається, не помер.
— Та ну тебе! — махнув рукою Худобченко. — Ти, я бачу, ше й демагог хороший. Був, не був, я ж не про те, а про те, шо коли органи в тобі сумніваються, так, може, вони тебе краще знають, у них, може, є підстави.
Ревкін підвівся. Він хотів піти мовчки, але важко було не висловитися.
— Так, — сказав він гірко, — ось ти, виявляється, який. А я ще вважав тебе другом
Худобченко нічого не відповів. Він сидів, обхопивши голову руками, і дивився в стіл.
— А шо друг? — сказала раптом Параска. — Ти там шось накоїв зі своїм Милягом чи як його, а Петро має тепер за тебе голову класти? А то друг, друг. Та якшо б ти був настоящий друг, так ти б у такому своєму положенні й порога нашого не переступив. Ти ж знаєш, шо Петро хворий, шо він не сам, шо в нього діти…
— Та діти тут ні при чому, — сказав Петро. — І ні при чому, шо я хворий. А головне те, шо я комуніст. Дружба, конєшно, нічого не скажу, діло святе, але, як комуніст, я партію ставлю на перше місце, а дружбу — на вторе.
Він злегка одкинув голову і звів очі до стелі. В описувані часи не було ще прихованих телеоб’єктивів, не було надчутливих мікрофонів. Але Петро Терентійович не сумнівався: десь (можливо, в стелі) є якесь око, що все бачить, і є якесь вухо, що все чує. І цьому Вуху, і цьому Оку Худобченко говорив: погляньте, який я принциповий, погляньте, який я падлюка. Немає такої підлості, якої не зміг би я вчинити.
— Ну, що ж, — сказав Ревкін, підводячись, — я бачу, мені тут робити нічого.
Худобченко нічого не відповів. Він сидів набурмосившись, не дивлячись на Ревкіна, і обличчя його було червоним. Параска стояла в дверях, схрестивши руки на своїх пишних грудях.
— Ну, я піду, — мовив Ревкін зі слабкою надією, що його зупинять.
Худобченко змовчав, а Параска відступила, звільняючи дорогу.
— Я пішов, — ще раз сказав Ревкін.
І знову йому ніхто не відповів. Він спустився донизу, вихопив з рук швейцара плащ і вискочив геть.
Худобченко все ще сидів, підперши голову руками. А потім схопив графин, налив собі повну склянку і випив залпом.
— Ти шо! — кинула Параска з докором. — Тобі ж не можна стільки.
— А! — махнув рукою Худобченко. — Такого друга втратив, — сказав він і заплакав.
Параска підійшла до нього ззаду, обвила його жилаву шию своїми пухкими руками.
— Петре, — схвильовано мовила вона, — ну шо ж робити? На війні ж також люди гинуть.
— Так, — кивнув він, утираючи сльози, — на війні також. Ех, Парасю! — Він притягнув її до себе і всадовив на коліна. — Давай-но заспіваємо нашої улюбленої.
Параска підвела голову і, дивлячись кудись у куток під стелю, дзвінким своїм голосом завела:
І розімлілий Петро Терентійович, постукуючи в такт рукою по столу, взявся підтягувати їй упівголоса:
Чим далі, тим більше набрякали жили на шиї Параски, і тим більше червоніло її лице, і на вищій, пронизливішій ноті брала вона наступний куплет пісні, і здавалося, ось зараз зірветься й пустить півня, але не зривалася. А він меланхолійно вторив їй своїм тихим задумливим басом. І тому, хто слухав їх збоку, могло видатися, що в їхній пісні, всупереч словам і мелодії, є щось підпільне, щось незаконне, і їм, замкнутим у своїй шкаралущі, ворожий увесь світ, і вони всьому світові ворожі.
Ревкін потім говорив Аглаї, що він не пригадує, як вийшов од Худобченка і як опинився в машині. Та й Мотя підтверджувала, що цілу дорогу Андрій Єремійович «був наче сам не свій». Цілу дорогу він був ніби в забутті, сидів з заплющеними очима, але іноді схоплювався і вигукував:
— Я — чесний комуніст! Я не дозволю!
Але одразу ж знову його облягала дрімота.
Він дрімав, і марилися йому картини минулого: велике місто, навчальний заклад, у якому молодих комуністів навчають керівництва господарством. І поміж іншими ходить простакуватий хлопець у вишиванці. Сам підходить до кожного і, простягаючи широку долоню, відрекомендовується:
— Худобченко. По-вашому — Скотинін. — І сам же голосно сміється.
Простакуватий хлопець. Зірок з неба не хапав, у теоретичних питаннях плутався, але на практиці був вельми кмітливим. І сам над собою кепкував, а може, і всерйоз казав:
— Мені всі теорії оця штука заміняє цілком. — І вказував на свого довгого носа, з допомогою якого і справді, здавалося, спритно орієнтувався в мінливій ситуації. Не можна сказати, що його занадто любили, але приймали до всіх компаній, тому що був незлостивим і неуразливим, і коли виникала, наприклад, суперечка, чия черга бігти по півлітру, він припиняв цю суперечку, кажучи:
— Та я й збігаю.
Зі всіма він був незмінно рівним, доброзичливим, умів наче ненароком сказати приємне, пам’ятав дні народження кожного, завжди був готовий до надання дрібних послуг: позичити до стипендії троячку або свого кишенькового годинника товаришу, котрий ішов на побачення. Ні самолюбство, ні честолюбство, здавалося, йому взагалі не були властивими, в суперечках він легко погоджувався з доказами опонента, даючи тому відчути свою розумову перевагу.