Страница 30 из 71
— Мені не зрозуміло! — відмітаючи погрози, повторив Парнищев. — Товариш Борисов, можливо, у нас розумник, він у всьому миттю розбирається, а я дурний, я за одну мить не розберуся. І я скажу так. Тут деякі, я бачу, нервові, занадто квапляться, здіймають істерику і надміру гарячкують. А мова, між іншим, іде не про щось, а про долю людини. Людини! — по складах повторив Парнищев і потряс над головою вказівним пальцем. — І вирішити цю долю, не розібравшись в усьому як слід, ми не маємо права. Ось я, товариші, з цим чоловіком… як тебе?
— Шевчук, — нагадав учитель з готовністю.
— Так ось, з цим Шевчуком я особисто взагалі не знайомий. Ну, може, десь бачилися, на вулиці чи в кіно, я не знаю. Так що до сьогоднішнього дня мені було, як кажуть, до лампочки, чи живе десь отакий Шевчук, чи ні. Але тут я вислухав всю оцю справу, і ось чого я зрозуміти не можу. Адже ж ти, — звернувся він до Шевчука, — радянська людина?
— Радянська, — квапливо погодився Шевчук.
— Комуніст?
— Комуніст, — підтвердив Шевчук.
— То як же ти міг таке зробити? — громовим голосом запитав Парнищев.
— Що зробити? — боязко мовив Шевчук. Він був явно розгублений. Йому здалося, що Парнищев у якийсь хитромудрий спосіб прагне його захистити, і Шевчук хотів підіграти Парнищеву, та не знав як.
— Ти, Шевчук, тут ось що, ти облиш тут із себе незайману, даруйте на слові, корчити… Тут зібралися твої товариші, стурбовані твоєю ж долею. Ти поглянь, тут майже всі керівники району. Навіть сам товариш Худобченко особисто приїхав. Вони одірвалися від важливих справ тільки для того, щоб послухати тебе, а ти-и…
Парнищев розчервонівся, очі його вилізли з орбіт, і він співав натхненно, як соловей.
Шевчук пильно дивився на Парнищева, але не міг дотямити, захищає він його чи топить.
— Та я… — почав було Шевчук, але Парнищев махнув рукою, перебиваючи.
— Зачекай зі своїм «та я». Доякався! Ну, я розумію, припустімо, не бажаєш ти бути комуністом, не бажаєш ти бути радянською людиною…
— Я бажаю! — пристрасно сказав Шевчук, прикладаючи руки до грудей.
— Але зараз, — продовжував Парнищев, не чуючи, — у такий важкий для нашої країни час, ти повинен був згадати хоча б про те, що ти — росіянин. Ось, товариші, — перейшов Парнищев на елегійний тон, — читав я тут якось у газеті про одного графа чи князя з недобитих білогвардійців, котрий зараз проживає в Парижі. І ось цей чоловік, який люто ненавидів радянську владу, зараз рішуче відмовився співпрацювати з німцями. «Зараз, — сказав він, — коли над вітчизною нависла чорна хмара, я не граф, не антибільшовик, зараз я перш за все російська людина!»
У залі зааплодували. Усім було зрозуміло, що Шевчук стоїть далеко нижче від цього графа.
— Ось що, Шевчук, — продовжував Парнищев. — Ти здійснив брудний і недобрий вчинок. Так май же мужність його визнати, і я перший обніму тебе, як брата. — Розвівши широко руки, Парнищев навіть ступив крок до Шевчука, але одразу ж повернувся і сів на місце. — У мене все, товариші, — тихо сказав він.
Усі мовчали і дивилися на Шевчука. Шевчук, переступаючи з ноги на ногу, м’яв у руках бувалу в бувальцях будьонівку з одним вухом.
— Ну, що ж, товариші, — мовив Ревкін. — Ми Шевчуку дали висловитися. Ви самі чули, що він тут сказав. Він не хоче визнавати помилковість своїх висловлювань…
— Хочу! Хочу! — ледь не ридаючи, закричав Шевчук.
— А-а, так! — здивувався Ревкін. — Ну, що ж, товариші, послухаємо.
Шевчук підвівся, підійшов до столу і вчепився пальцями в сукно.
— Ну! — підбадьорив його Ревкін.
— Товариші! — несподівано чітко розпочав Шевчук. — Я здійснив ганебний для комуніста вчинок. Першого дня війни, вражений почутим повідомленням, я проявив легкодухість і несподівано проказав слова відомого російського прислів’я: «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!» Це було помилковим, політично незрілим виступом. Я розумію, що в конкретній обстановці деяким товаришам мій виступ міг видатися ворожим…
— Що значить міг видатися? — перебив військком.
— Тобто я хотів сказати, що об’єктивно моє висловлювання, може, й виглядає… але я не хотів…
— Він не хотів, — недовірливо похитав головою Неужелєв.
— Авжеж, — мовив Курдюмов.
— Ти ось що, Шевчук, — сказав Борисов наче доброзичливо. — Коли вже почав зізнаватися, то не верти хвостом. Тут всі свої, тут чули багато чого, і давай, кажи все, як на духу. А то хотів, не хотів. Мало хто чого хотів. Я, може, зараз хотів би з молодицею на перині борюкатися, а доводиться з тобою тут марудитись. А ти ще хотів, не хотів. У нас он за тобою ще яка черга, а ти нам мізки полощеш. Почав говорити, то говори до кінця: виступ мій був політично незрілий, наклепницький і об’єктивно спрямований проти політики партії. Так?
— Так, — ледве чутно підтвердив Шевчук.
— Ну ось, — повернувся Борисов до решти членів бюро, — ось бачите, товариші, Шевчук в усьому зізнався. А тут ще деякі душевні й добренькі знаходилися, що хотіли обмежитись доганою. Яка тут догана, товариші, коли справа пахне ворожою вилазкою, політичною провокацією? І не ми повинні Шевчуком займатися, а, я відверто скажу, ось — товариш Філіпов.
Борисов сів. Шевчук продовжував стояти, блідий як полотно. Він озирнувся на Парнищева, але той обнімати його, як брата, не квапився.
— Ну, гаразд, — перезирнувшись із Худобченком, тихо мовив Ревкін. — Питання щодо того, кого передавати товаришу Філіпову, ми з вами поки що вирішувати не будемо, а Шевчука покараємо своєю владою. Я гадаю, що після всього висловленого правильно буде затвердити рішення зборів комуністів школи про виключення Шевчука з партії.
— Як затвердити? — раптом подала голос Раїса Семенівна Гурвич, головний лікар лікарні. — Дозвольте мені два слова? — запитала вона, підводячись.
Їй дозволили.
— Товариші, — сказала вона схвильовано, — я просто вжахнулася від того, що тут почула. У мене буквально волосся піднімається. Я нічого не можу зрозуміти. Моя дочка Світлана навчається в сьомому класі тієї ж школи, де викладав оцей товариш чи громадянин… не знаю, як його назвати. Ми з чоловіком завжди виховували Світланку в дусі наших ідей, завжди прищеплювали їй любов до Вітчизни, до партії, до товариша Сталіна. Ми вірили, що й педагоги навчають нашу дівчинку того самого. А тепер я бачу — ось хто її вчить. Товариші, я не розумію, як же це можна було довірити виховання наших дітей такій людині? Як він міг з такими поглядами проникнути в нашу радянську школу? І хто йому в цьому допоміг? Адже, якщо він сказав таке, — закричала вона, — того дня, коли всі радянські люди… то що ж він говорив раніше? Ні, товариші, виключити Шевчука, звичайно, не важко, але цього мало. Мало! Треба перевірити весь педагогічний колектив, дирекцію школи, вияснити, як склалася така нездорова обстановка, в якій міг безкарно діяти цей Шевчук. Я гадаю, товариші, нам слід направити в школу партійну комісію. І виявити всі нездорові елементи, які там можуть бути. Інакше, наприклад, я особисто, як мати, просто не зможу відпустити свою дівчинку до школи. Хай краще вона не отримає ніякої освіти, ніж вона отримає… ніж вона отримає… ніж вона отримає… Вибачте, я не можу, — сказала Раїса Семенівна крізь сльози і сіла, затуливши обличчя руками.
Промова Раїси Семенівни справила враження — усі загули. Ревкін постукав олівцем по графину.
— Раїса Семенівна, безумовно, має рацію, — мовив Ревкін. — Схоже, що в школі, де викладав Шевчук, склалася вкрай неприваблива обстановка. Очевидно, керівництво школи втратило всіляку пильність. І нас це не може не турбувати. Адже саме школа покликана виховувати нашу зміну. Саме в школі закладається моральний фундамент нової людини. І ми не можемо ставитися байдуже до того, хто закладає цей фундамент. І ми до цього найближчим часом повернемося. А поки що, товариші, не будем гайнувати часу і закінчимо з цією справою. Отже, є пропозиція затвердити виключення з партії. Інші думки є? Ні? Голосуємо. Голосують лише члени бюро. Хто «за»? Хто «проти»? Тих, що утрималися, немає? Прийнято одноголосно. Товаришу Шевчук, у вас квиток при собі?