Страница 9 из 10
Натяк пан зрозумів, але робітники були йому потрібні
– Гаразд, – кивнув головою, – вволю твоє бажання. Молотитимеш зерно в житниці – ночами, аби від людського ока скрито. Вдень відсипайся собі на цвинтарі. А платню покладу, як іншим наймитам, півшеляга за копу.
– Е, ні, – заперечив Жан, – гроші нам, привидам, ні до чого.
– Чим же тобі платити?
– Діркою на поясі, ваша мосць.
– Як то, не доберу?
– Дуже просто. Коли все змолочу, слуга прохромить вам на поясі ще одну дірку, бо трохи погладшаєте…
«А він таки геть дурний!» – подумав сеньйор, згоджуючись.
Відтоді, тільки споночіє, пробивалося крізь загратоване віконце панської житниці примарне світло, гупав і гупав ці потойбічного молотника, й хрестилися з остраху запізнілі перехожі. Незабаром Жан упорався, вдоволений сеньйор ледь-ледь попустив паска.
Другого літа він знову найняв дивака молотити, потім ще й ще, набираючи поволі тлущу. Спершу не вельми було знати, але врешті роздувся сердега, як барило, чимдуж дошкуляла задишка. «Це вже востаннє, годі з тим привидом», – зарікався щороку, коли зерно виповнювало комору. «Ну, нехай ще сьогоріч, задарма ж працює», – перемагала згодом скнарість.
І сталося те, що мало статися – безпорадно товклись біля ліжка приреченого лікарі та ворожбити.
– Відчиніть вікно, дихати нічим! – прохрипів надсилу сеньйор.
На хвилях нічної прохолоди долинуло з пітьми гупання ціпа. Не наробився досхочу Жан, по-нашому Іван.
ЯК ВИНАЙШЛИ ВИНО
… І знову мисливці вернулися додому впорожні: без пуття наморені, вони покотом хропіли під шкурами, аж бриніло склепіння печери. Тим часом жінки маленького, загубленого в глушині лісів племені осмучено сиділи навколо багаття, відблиски вогню вирізьблювали з пітьми їхні суворі обличчя. Плем’я животіло надголодь.
На пласкому камені серед жару пікся корж з розтовчених зерен вусатої трави, яких їм пощастило назбирати по галявинах. То був первісний хліб, колись він стане найголовнішим харчем людини, але поки що його було надто мало. Тільки м’ясо могло врятувати громаду від голодної смерті, багато м’яса; а жінки вже й не пам’ятали, коли востаннє чоловіки заносили до печери жирного вепра із скрученими на дрюці ратицями або дебелого тура, що скородив рогами землю. Чи то звірини в хащі поменшало, чи розгнівався на данників своїх всемогутній бог мисливства Тигрило?
– Учора ж поклали до його капища цілого коржа, – ковтнула слину молоденька жінка, розчісуючи зазубленою дерев’янкою лискуче смоляне волосся.
– Мабуть, це йому не смакує, – озвалася старша, з посіченими пасмами кіс.
Усі гуртом зітхнули й подивилися на сиву зморшкувату подругу, що підгортала патиком вугілля.
– Найпевніше, – мовила розважливо сива, – змилостивила б Тигрила свіжа звірина кров. Але ми вже забули про неї, тож я гадаю – слід принести в жертву оту солодку воду, яка так до вподоби нашим дітям.
– Рештки лишилися, шкода кривдити малих, – заперечив хтось.
– З води наші діти однаково ситі не будуть, а бог від солодкого, диви, й злагіднішає, подарує м’ясця на споживок…
На тому погодилися, і рано-вранці по сріблястій росі щодужчі молодиці відтарабанили ген до капища барило соку, начавленого з плодів дикого лісового винограду.
Либонь, – солодка вода таки улестила бога, бо надвечір годувальники племені прийшли згинці під тягарем здобичі. Вмить повеселішали обличчя жінок, зашкварчало на вогні м’ясо, дух смаженини відгонив бліду примару голоду. В подяку милосердному Тигрилові наточили ще корчагу крові, – й звідтоді плем’я більше не відало скрути: всіляка звірина раз у раз наражалася на влучні стріли, падала в ловчі ями.
Збіг неміряний у достатку час, коли якийсь мисливець, дибаючи з козою за плечима до рідної печери, зупинився перепочити біля капища. Страшенно пряжило сонце, чоловіка мордувала спрага. Він огледівся. Корчага лежала боком, її вміст давно вихлебтали й вилизали шакали. Але барило, щільно забите чопком, було незаймане. Чоловік зиркнув злодійкувато на ідола, витяг чопка, й у ніздрі йому війнув густий чудернацький пах – таке, ніби від перестиглої на осонні ягоди, тільки набагато принадніше. Нахиливши барило, він пив і не міг напитися, рубінові краплі котилися по скудланій бороді. А як нарешті втер долонею губи, голова стала легка, мов пухівка кульбаби, грайливі пругкі струмені зануртували в кожній жилці. І світ довкола з клопітного і підступного перемінився на радісний, легкий, безтурботний.
– Прости мені, боже, – вигукнув мисливець, – що призволився твого чудодійного питва! Віддаю натомість свою здобич, бери, не погребуй!
По цьому слові копнув ногою козячу тушу та й рушив звільна, мугикаючи щось під носа.
– Хіба не вполював сьогодні нічого? – зустріла мисливця молоденька жінка зі смоляним волоссям. – Інші ж онде пристаралися…
– Т-та, роз-зумієш, – відказав той і з подивом завважив, що язик перечіплюється на зубах. Спотикачкою, через пень-колоду розповів, одначе, як, змучений спрагою, пристав неподалік дому, хильнув, скільки душі забаглося з барила, – ну й теє, треба ж було віддячити богові за рятівний напій. А там шакалів безліч, від кози, вважай, ріжки й ніжки лишаться.
– Пропив козу, йолопе! – кинула докірливо жінка, не маючи гадки, що ця фраза з деякими змінами та доповненнями переживе віки.
На ранок голова в чоловіка була важка, наче ступа, де товкли зерно вусатої трави. Але пам’ять чіпко зберігала відчуття спізнаного блаженства.
– Так мені, братця, сталося, мовби сам богую, – намагався він пояснити іншим. Не второпав, проте, жоден, аж доки згадали: барило ж іще не порожнє, вистачить усім потроху. І понесли навзамін ідолу хто стегно вепряче, хто ребрину турову…
Коли достиг учергове лісовий виноград, чоловіки, яким раніш було до цієї роботи байдужечки, наввипередки заходилися збирати ягоду, обмуровувати каменем давильні ями. Вони вже скумекали, що сік має вистоятися, й ховали наповнені глеки та барила чимдалі від пронозливого ока. Частину жінки, правда внишпорили, – але не все, далеко все!
Звідтоді й пішло світом вино. Чоловіки, за винятком непитущих, донині вважають, буцім те питво від бога. А жінки… Втім, з цього приводу красномовно висловилася чорнява прадавня молодиця. Важко щось додати.
Я принципово не тримаю у своїй домівці відривного календаря. Яка це невмолима штукенція, скажу я вам, дорогий читачу! Відірвав вранці аркушик, і вже, будь певен, власноруч укоротив своє життя на один день. Якщо навіть ти здоровий, як дуб, якщо навіть з самих пелюшок не знаєш, що таке поліклініка, що таке всілякі там облатки-таблетки. Це з одного боку.
Але з іншого боку, коли добре помислити, то відривний календар несе в собі й прогресивне, так би мовити, начало, – він є тим домашнім контролером, котрий безкомпромісно показує, як ти прожив свій день, що доброго зробив за цей день, і взагалі, як ти використовуєш відпущений тобі всевишнім ліміт часу. Час не покладеш в ощадну касу замість грошей, людство не придумало ще таких ощадкас. Час летить швидше від звуку, й нічим його не зупиниш, навіть найширшою спиною.
Якщо говорити конкретно, то Олександр Лук’яненко вміє цінувати час, а ще безвусим отроком навіть обігнав його реактивний біг. Ледве минуло йому шістнадцять років, як він пішов добровольцем на фронт. І пройшов рядовим солдатом дороги пекельної війни проти гітлерівських загарбників, був тяжко поранений, велику нашу Перемогу зустрів у госпіталі.