Страница 7 из 10
Відтоді чорні лелеки цураються людей, замешкали глуху пущу. І хоч пташенята їхні народжуються білими, вони теж згодом чорніють, бо, сидячи на гнізді, батьки потерпають, чи не жде нащадків люта згуба. Сказати б, передають свій страх у спадщину.
ВЕРБОЛЮДИ
Ні, це не помилка, мовиться таки не про верблюдів – про людей. Тільки вкрай химерних. Тепер їх нема, а колись давно траплялися, хоч і зрідка…
Тисячолітні східні манускрипти засвідчують, що деякі особливо вправні лікарі робили дивовижну операцію: людині з розтрощеною кісткою руки чи ноги ставили натомість шматок молодого вербового дерева, й по часі він проростав сполучною тканиною, перетворювався на кістку. Однак і в давнину більше любили, коли все йде, як годиться, тож змовчали літописці, що іноді виходило навпаки: брала гору верба, кістяк, на якому тримається плоть людська, набував поступово властивостей дерева. І тоді починалася чудасія.
Люди, котрих це спіткало, вдачу мали розважливу, добру, їх назавжди облишали метушливість, жадоба, заздрість. Хвала, скажете, й шана таким людям?.. Еге, якби ж то на головах у них замість чорного або хай би вже рудого волосся не шелестіло зелене листя. Щоосені воно, правда, звіювалося геть за вітром, залишалася звичайнісінька лисина, але навесні рясніло знову. Й кружляли над кущами-чупринами барвисті метелики, пурхали співучі пташки. Ну, де так бачено!
А сталося якось ще чудніше. Коли одного з тих кущоголових узяли служити до війська і бовванів він за солдатською принукою непорушно на чатах, у листяному його чубі змостили собі гніздо соловейки. Відтак, уявіть собі безтямний цей чоловік навіть спав навстоячки, аж поки вилупилися й підросли пташенята. Хоч будь-хто інший на його місці кишнув би непроханих пожильців, а яєчка побив на яєченьку. Маленьку, зате солов’їну.
Росли верболюди, на відміну від усіх, до самої старості й виганялися згодом так високо, що, розмовляючи з ними кожен, опріч їхньої ж рівні, мусив дивитися знизу вгору. Кому це подобається!
Та й розмовляти було ніяково. Звичайні знайомці про що говорять? Про хазяйство, про жінок, про погоду. Чи переповість один одному якесь сміховиння, порегочуть разом і розійдуться задоволені. А в зелених головах верболюдей надто за межею зрілості, виникали нечувані думки. Котрийсь, приміром, домізкувався: «Може, все зовсім інакше ніж ми гадаємо. Може, то дерева – розумні істоти, що велично й мудро вікують свій вік у чергуванні оновлень та згасань; ми ж, покликані до світу цього ненадовго, розтринькуємо на суєту коротку мить життя».
Послухаєш – і плечима здвигнеш!
Статечний загал, який ніколи не краяв свого розуму сумнівом, цурався чужодумів, карав самотою. Либонь, тому вони охоче подавалися в пастухи: череда, табун чи отара – теж, зрештою, товариство. Проте бували часом і тут прикрощі. Задрімав, скажімо, в лузі при березі, й капосна вівця об’їла тобі чуприну. Що із шкодливиці візьмеш?
Здоров’ям верболюди вирізнялися міцним, нищівні морові пошесті їх обминали. І жили нівроку, до глибоких шкарубких зморщок; раніш звалювало хіба що лихе залізо або підступна трухлявина всередині. Та ще коли заходила гроза, коли гнівалося й гримкотіло небо, – котрогось доконче мала вразити блискавиця. Адже, нагадаймо, зростом вони набагато переважали інших, а грім завжди б’є по високому.
Отак, за переказом, і згинув останній серед них: у хламиді пастушій, з головою, об’їденою вівцями, впав під вогненним списом блискавки.
Струмок виповнив звідтоді море, крапля продовбала кам’яну брилу. Перевелися помалу лікарі, які одважувались на ті непевні операції, курявою століть замело спомини. Тож хіба дивина, що слід верболюдей зберігся лише в легенді? Могло й її не бути…
ХРАМ КРОКОДИЛІВ
Він височить на березі теплого тропічного озера відбиваючись у блакитному плесі. Дивний храм, єдиний серед безлічі інших. Замість освячених спрадавна скульптурних зображень богів з його стін зовні і всередині жорстокими очима дивляться голови крокодилів. їх кам’яні подоби відтворено так виразно, з такою догідливістю натурі, що захожий чоловік мимохіть здригається й відступає. І, коли йому не розповіли про це раніше, впада в роздум: хто й навіщо спорудив молільню бридкому хижому плазунові?..
А було ось як. Поселився колись над озером відлюдник на ім’я Лумбо, накрив пальмовим листям хижу, видобув і сухого дерева вогонь – та й став собі жити. Місце гарні дичини в хащі доволі, риби у воді вдвоє, плодів на деревах удесятеро, – чого ще треба! Лісові хижаки обходили господаря вогню стороною, вистачало їм легшої здобичі; від отруйних змій рятувало оберег-зілля. Боявся Лумбо і мав стерегтися пильно лише крокодилів, якими кишіло озеро, вони були ненажерливі й підступні. Але не постерігся. Закуняв на моріжку біля своєї хижі, а коли прокинувся, з жахом побачив, що навкруг валом облягли ті тварюки. Підповзли впритул, дихають хтиво – ні, не вирватися зі страшного кільця, зараз роздеруть. Бідолаха вже передчував, як шматуватимуть його тіло гостренні зуби, коли раптом найбільший крокодил, – таке в легендах трапляється, – заговорив людським голосом:
– Ми могли б роздерти тебе на шматки. Але нас багато, наїдку мало. Тому ми відпустимо тебе, проте з однією умовою. Ти мусиш піти до людей і впевнити їх, ніби вода в цьому озері гоїть рани й виліковує тяжкі недуги. Ти згоден?
– Ті-тільки й усього? – пробелькотів Лумбо, ще не вірячи в порятунок.
– Тільки, – відказав крокодил. – Та якщо зламаєш угоду, смерть твоя не забариться. – Він прошипів щось до громади, і карячконогі чудиська спроквола посунули геть.
За кілька днів, які поглинула дорога, на базарі в далекому селищі гурт цікавих оточив прибульця з джунглів.
– Невже справді гоїть? – перепитував недовірливо юнак, обкиданий роз’ятреними виразками.
– Ось поглянь, – закотив прибулець рукав, і очам відкрився глибокий рубець. – Місяць тому я наштрикнувсь на сучок, кров цебеніла дзюрком. Тоді я занурив руку в озеро, кровотечу миттю спинило, а другого дня рану почало затягувати.
То була правда наполовину. Лумбо таки розпанахав руку сучком, коли переслідував по чагарях сарну, – але вже давно, й рана заживала довго.
Вертаючись додому, він радів сонцю над головою, і усмішкам квітів, і співу птахів; адже нічого йому б уже не бачити й не чути, якби не примхлива забаганка крокодилів. Кожен м’яз вигравав пружною силою, груди досхочу вбирали повітря, ноги несли хутко; а все це могло ж щезнути назавжди в мерзенних утробах. Ще й ще раз хвала долі, яка судила так недорого відкупити життя!..
Юнак, обкиданий виразками, прийшов слідом, господар хижі віддалік помітив, що той роздягається на березі.
– Стій, безумцю! – кинувся до нього Лумбо. – Там крокодили, пропадеш, як муха в окропі.
– Але ти сам казав, що ця вода цілюща. Краще ризикнути, ніж гибіти без надії, – озвався нещасний та й пірнув в оманливо лагідну голубінь. Ту ж мить плесо збурилося, завирувало, пролунав розпачливий зойк – і побарвлена червонясто хвиля ковтнула юнака.
Цілісіньку ніч Лумбо здригався й стогнав на своєму ложі, знов марилося йому жахливе видиво. А вранці прибилися ще двоє: один шкандибав із костуром, другого душила ядуха. Й ці теж не послухали його, самі знайшли собі загибель.
З базару в селищі поголос про чудодійну воду рознісся по всіх усюдах, розворушив сподівання, що жевріють навіть у золі відчаю. Прокажені, сухотні, пранцюваті, паралітики, сліпці, вимордовані костоїдою діставалися мети хто пішки, хто верхи на конях, віслюках, верблюдах, слонах. Спершу поодинці чи вдвох-утрьох, далі – стражденними юрбами, де кожен прагнув здихатися своїх мук бодай і ціною смертельної небезпеки. Вони витоптували на берегах траву, розганяли звірину в лісі, до решти обносили з дерев плоди. Тільки череваті страховиська в озері жиріли й розкошували невичерпним споживком.