Страница 12 из 13
– Ви не так мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.
– Он що! Шкода. Мене мучить ревматизм, а це, надісь, хвороба чоловіча.
– Хтозна, це залежить од того, як ви захворіли, – зауважила Ніна.
– На війні, – кинув Дизма.
– Ви були офіцером?
– Ні, звичайним рядовим.
– Це славно, – мовила Ніна. – Багато видатних людей носило в той час сірі солдатські мундири.
– Мундири були зелені, – спростував Дизма.
– Звичайно, колір надії, це ви дуже тонко зазначили. Вас, либонь, поранило?
– Ні. Війна зоставила мені на згадку тільки ревматизм.
– Ну, і, певно, ордени? – поцікавилась Ніна.
У Никодима не було ніяких нагород, але він збрехав:
– Virtuti Militari[4]. І ще підвищення. Я мало не став генералом.
– Як?
– Мені надали звання єфрейтора, і я неодмінно дослужився б до генерала, якби акурат тоді не кінчилась війна.
– Однак, я бачу, у вас лишилися приємні спомини про неї.
– То був найкращий період мого життя, – щиро мовив Никодим.
– Я розумію вас. Хоч сама як жінка не могла б почувати себе щасливою серед конаючих і поранених, але розумію, що справжній мужчина знаходить на війні середовище, котре збуджує найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…
Дизма всміхнувся. Зринули в пам’яті казарми телеграфного батальйону, кури, яких держав сержант, тепла кава і монотонні, довгі дні байдикування…
– Так, інстинкти дикого звіра, – потвердив він.
– Моя люба, – звернулася пані Ніна до Касі, немовби провадячи перервану розмову, – все-таки ти повинна визнати, що в цьому є чарівність, яка впливає дуже сильно, тим паче на жінок.
Дівчина здвигнула плечима.
– Не на всіх.
– Взагалі, – прорік Никодим, – жінки воліють грубу силу, аніж слинтяйство.
– Не рекламуйте себе, – засміялася Ніна.
Побалакали ще кілька хвилин, і Дизма подався до своєї кімнати. Пам’ятав, що домовився зустрітись у парку з тим недоумком-графом, а від нього можна довідатися багато цікавого про всіх мешканців коборовського палацу.
Впевнившись, що поблизу нікого немає, Никодим прохилив двері на терасу і почимчикував алеєю, яка, здавалося йому, була найкоротшим шляхом до кам’яної лави під старою липою.
А проте знайти її ніяк не міг. Уже пропадала надія побачитися з тим Понімірським, коли це зовсім близенько загавкав собака.
«Є!» – зрадів Дизма.
І справді, невдовзі він угледів песика, який незграбно плигав навколо розсохатого каштана і затято гавкав. Никодим скинув оком угору і, вражений, став: на дереві між двома гілляками сидів молодий граф.
– А, це ви! – гукнув той згори. – Чудово!
Він легко скочив на землю, кивнув Дизмі головою і недовірливо спитав:
– Ви не донесли на мене Кунику?
– Боронь боже. Та його й дома немає.
– Це добре. Ви здивувалися, що я сидів на дереві?
– Ні, чого ж…
– Бачите, це атавізм. Іноді людину обгортає непереможна жадоба повернутися до первісних форм існування. Ви не помічали цього, пане… Ну, як там ваше прізвище?
– Дизма.
– Ага, Дизма. Дурне прізвище. А ім’я?
– Никодим.
– Дивно. Ви не схожі на Никодима. Але річ не в тому. Зрештою, мій Брут теж не схожий на Брута, а я на Жоржа. То, кажете, цей негідник виїхав?
– На один день.
– Певно, якесь нове шахрайство готує. Ви знаєте, що він у нас Коборів одняв?
– Нічого не чув, – відповів Дизма.
– Розумієте, Куник позичав гроші на лихву. А мій батько багато грошей тринькав, та й війна добряче пошарпала наші капітали. Отож Куник легко обплутав нас і кінець кінцем підбив батька продати – немовби фіктивно – Коборів.
– Як це – фіктивно? Так тільки, ніби продано?
– Не знаю, я на цьому не розуміюся. Досить того, що він зробив якесь велике шахрайство і привласнив собі нашу маєтність. Але нічого. Його ще запакують до тюряги.
– Ну, гаразд, – обережно почав Дизма. – А чого ж тоді ваша сестра вийшла за Куниць… за Куника?
– 3 любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборів. А той бандит, пронюхавши це, підсунув батькові умову: якщо Ніна вийде за нього, то він запише Коборів на неї і наше родове гніздо залишиться, таким чином, у руках Понімірських. Сестра офірувала себе і тепер гірко покутує, бо через рік по її шлюбі батько й так помер. А цей мерзотник вициганив у Ніни якісь векселі на величезну суму, та ще й довіреність. Через те сестра у власному маєтку не може й пальцем поворухнути, вся сила – в руках негідника Куника.
– А що каже про це його донька?
– Ота Каська? То теж мавпа, але Куника ненавидить, бо він, буцімто, страшенно збиткувався над ЇЇ матір’ю.
– Вона померла?
– Хто?
– Перша жінка пана Куника.
– Якого пана?! – скипів Понімірський. – Негідника, хама, а не пана. Пан – це я! Розумієте?
– Розумію, – згодився Никодим. – То вона вмерла?
– По-перше, мене це зовсім не обходить, а по-друге, вона вмерла вже давно. Дайте мені цигарку.
Граф запалив і, майстерно пускаючи дим кільцями, глибоко замислився… Дизма помітив, що сьогодні Понімірський багато спокійніший, тому й наважився спитати:
– А чого вас не пускають у палац?
– Що?
– Я питаю, чого вас не пускають у палац?
Понімірський нічого не відповів і, витріщившись, довго дивився в очі Дизмі. А далі нахилився до нього і прошепотів:
– Здається, ви будете мені потрібні…
– Я? – здивувався Никодим.
– Тих-х-хо! – граф підозріливо озирнувся довкола. – У мене таке враження, що нас хтось підслухує.
– Це вам здалося. Нікого тут немає.
– Тсс! Брут! Шукай шпигуна, шукай!
Песик недоумкувато лупав очима на свого хазяїна і не рухався з місця.
– Дурна тварюка! – розсердився граф. – Пішов вон!
Він підвівся і, крадучись, обійшов навколо кущів.
Усівшись знову на лаві, повчально мовив:
– Обережність ніколи не завадить.
– Ви, пане графе, казали, що я буду потрібен вам, – почав Дизма.
– Так, я використаю вас як знаряддя, тільки ви повинні пообіцяти, що слухатиметесь мене. Звісно, нікому ані слова. Насамперед ви поїдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це вельми тупоголова і вельми поважна особа. Напевне, ви теж помітили, що шановні особи здебільшого дурні…
– Справді…
Понімірський іронічно скривився і додав:
– А ви, добродію, виняток із цього правила: ви хоч і дурні, а пошани до себе не викликаєте. Та це дрібниці. Тут є важливіша справа. Так от, тітка Пшеленська має величезні зв’язки і ненавидить Куника. Саме через це вона й допоможе вам у моїй справі.
– В якій справі?
– Мовчати, sapristi[5], коли я щось кажу! Куник оголосив, ніби я божевільний. Я! Ви тямите? І добився опіки надо мною. Так от, справа в тому, щоб тітка поставила на ноги… не знаю вже кого там… Словом, треба скликати консиліум, який визначив би, що я людина цілком нормальна. Розумієте?
– Розумію.
– Я напишу до тітки листа, відрекомендую вас як свого товариша; правда, ви схожі на шевця, але тітка так багне допекти Кунику, що повірить. Ви поясните їй усе, розповісте, що тут надо мною збиткуються, зв’язали мені руки й ноги, перехоплюють мої листи. Все це треба намалювати в найчорніших барвах…
– Ну гаразд, але…
– Тихо! Ви хочете спитати, що матимете за це? Так от знайте, що за це я ощасливлю вас своєю дружбою і дам вам довічну пенсію. Досить цього? Іду писати лист, а ви перед від’їздом до Варшави зайдіть сюди – візьмете лист і дістанете докладні інструкції. Але якщо донесете на мене, то пам’ятайте: уб’ю як собаку. До побачення.
Він свиснув на песика і, стрибнувши, зник у кущах.
«Це причинний, нема ніякого сумніву», – подумав Дизма.
Однак у тому, що розповів граф, було, певно, чимало правди. Адже сам Куницький казав, начебто він купив Коборів. І дружина та дочка ставилися до нього вороже. Звичайно, морочитися з цим благуватим і його планами не варто, але треба помізкувати, чи не можна тут мати якусь користь для себе…
4
Virtuti Militari – орден «За воєнну доблесть».
5
Sapristi (франц.) – хай йому чорт!