Страница 86 из 92
-- Ви теж це бачите, чи мен╕ все це ввижа╓ться? - запитав в╕н.
-- Я теж його бачу, - промовила Мер╕.
-- Зачекайте, я вп╕знаю цей сарай, - Джон напружив пам'ять, намагаючись пригадати, де ран╕ше це бачив. - Пустеля, дерев'яний сарай. Я вже був тут, коли перем╕стився у цей св╕т кр╕зь книгу Захар╕я. Мабуть, це м╕сце, де почина╓ться розрив реальност╕.
Для п╕дтвердженням його сл╕в в спину агентам подув сильний порив в╕тру. П╕сок ╕ пилюка лет╕ли прямо на них.
-- Хутч╕ш! - п╕дганяв Дев╕д. - Треба встигнути до сараю!
-- Я туди не п╕ду, бо зустр╕ну самого себе. - вимовив Джон, але його слова потонули у вихор╕ п╕сочно╖ бур╕.
Мер╕ ╕ Дев╕д кинулись вперед. Джон поб╕г сл╕дом за ними, але звернув у сторону багряних г╕р. В╕н не може дозволити зустр╕тися ╕з собою, бо це зм╕нить х╕д часу. Нехай ця думка була божев╕льною, але якщо йому судилося загинути п╕д час бур╕, значить так ╕ буде. Силуети Мер╕ ╕ Дев╕да остаточно потонули у вихор╕. Джон затулив обличчя ганч╕ркою. Проте це не сильно помагало. П╕сок зал╕тав в вуха. Сильний порив в╕тру к╕лька раз╕в збивав Джона на пекучий п╕сок. Гостр╕ п╕щинки розр╕зали шк╕ру в незахищених м╕сцях. Кр╕зь б╕ль м╕стер См╕т продовжував йти дал╕. В╕н робив швидк╕ кроки, але не б╕г - економив сили. Джон н╕ про що не думав - в╕н лише бажав д╕статися багряних г╕р. В╕н знав, що дорога туди буде довгою ╕ важкою. Чолов╕к приблизно уявляв, куди пряму╓, але точного шляху в╕н не знав. Джон йшов вже к╕лька годин, але буря не вщухала, а навпаки посилилась. Порив в╕тру п╕дганяв його в спину. М╕стер См╕т не був впевнений, що йде правильно. П╕щана буря могла збити його з правильно шляху.
Знову раптовий порив в╕тру - Джон пада╓ на землю. Вихор зрива╓ ганч╕рку з обличчя ╕ п╕сок попада╓ в обличчя. Кристалики лишають м╕кропор╕зи. Джон встига╓ заплющити оч╕ ╕ затулити обличчя рукою. Встати в╕н не може, останн╕ сили покидають його. Коли вже буде к╕нець? Н╕коли. Джон продовжу╓ повзти по гарячому п╕ску. Так просуватися незручно, проте легше.
Подолавши довгий в╕др╕зок дороги, м╕стер См╕т в╕дчува╓, як поверхня поступово п╕дн╕ма╓ться в гору. Може це лише чергова дюна. Джон вага╓ться, чи м╕г в╕н вже оминути багрян╕ гори. В╕н вир╕шу╓ взяти курс трохи праворуч. Чолов╕к кр╕зь б╕ль ╕ знесилення продовжував пов╕льно рухатися вперед. В╕н н╕чого не бачив, лише в╕дчував, як пориви в╕тру проносяться над головою.
Раптом рука намацала кам'яну поверхню. Джон не м╕г пов╕рити, що д╕стався багряних г╕р. Просуваючись вперед, в╕н пом╕тив, що порив в╕тру зник. Може в╕н уже помер? Проте стало прохолодн╕ше. Чолов╕к розплющив оч╕. В╕н натрапив на велику ви╖мку в скелях, схожу на печеру. Так ╕ ╓. З стел╕ ╕ низу звисали сталактити ╕ сталагм╕ти. Сюди не потрапляв п╕щаний в╕тер ╕ тут було прохолодн╕ше, чим на зовн╕. Отже, тут можна перечекати бурю. Ц╕каво, як там Мер╕ ╕ Дев╕д? Джон згадав, що прислуга Морр╕ган скоро опиниться б╕ля сараю. Що з ними буде дал╕? Чолов╕к сперся об кам╕нь ╕ миттю заснув.
* * *
Прокинувся Джон з першими променями сонцями. Небо було чистим ╕ безхмарним, наче й не було вчорашньо╖ катастрофи. Джон в╕дчув, що його чоло гаряче, а численн╕ пор╕зи бол╕ли по всьому т╕лу. В рот╕ пересохло. Через силу Джон п╕дв╕вся на ноги.
В╕н вийшов з печери. Попереду дорога вела в ущелину м╕ж скелястих багряних г╕р. Гостр╕ кам'ян╕ п╕ки загрозливо звисали згори. П╕сок п╕д ногами зм╕нився на висохлу потр╕скану землю. В╕д пекельно╖ температури по обличчю Джона т╕к п╕т. Дивлячись на багрян╕ виступи, йому весь час здавалося, що за ним стежать. Час в╕д часу в╕н чув шурхот╕ння, але, озирнувшись, н╕кого не пом╕тив.
З часом ущелина стала вужчою. Раптом Джона охопила клаустрофоб╕я. Гостр╕ виступи ледь не впивалися в його плеч╕. Повертатися назад не можна, т╕льки вперед. Дорога спускалася вниз. М╕стер См╕т в╕дчув, що його орган╕зм потребу╓ негайно хоча б крапл╕ води. В╕д пекельного сонця в нього почала бол╕ти голова, а оч╕ запливали в╕д поту.
Через к╕лька годин Джон д╕стався к╕нця ущелини. Попереду простягалася долина висохло╖ земл╕, з яко╖ випирали жовт╕ зморщен╕ кактуси. В к╕лькох милях чолов╕к пом╕тив базальтов╕ споруди. Вони мали п╕рам╕дальну форму. П╕д╕йшовши ближче, м╕стер См╕т пом╕тив, що споруди були нап╕взруйнованими, а шматки базальту валялися на земл╕. П╕рам╕ди були, як дв╕ капл╕ води, схож╕ на храм велетн╕в, який Джон зустр╕в ран╕ше. Що трапилось з ц╕╓ю планетою? Чому все зруйновано?
З-п╕д уламк╕в базальту з'явилось п'ятеро в темних убраннях. Попереду йшов Пастух, прикриваючи воскове обличчя каптуром. Дво╓ з них тримали зв'язаних Мер╕ ╕ Дев╕да. Вони п╕дступили до Джона на в╕дстань десяти крок╕в.
-- Ось доля знову звела нас разом, м╕стере См╕т, - промовив Пастух.
-- Що тоб╕ потр╕бно? - запитав Джон хриплим голосом.
-- Ось випий води, - Пастух д╕став з рукава пляшку ╕ протягнув чолов╕ков╕, - Якби я хот╕в тебе вбити, ти б вже давно помер.
Джон в╕дчув п╕дступн╕сть у цьому вчинку. В╕н неохоче прийняв його дар ╕ губами впився у пляшку. Чолов╕к почав жад╕бно почав ковтати воду. Джон в╕дчув, як вона холодним потоком тече вниз по його нутрощам. В╕н пив так захоплено, що половина води виливалася на його п╕дбор╕ддя. В╕д великих ковтк╕в Джон поперхнувся ╕ закашлявся. Пастуха це сильно розсм╕шило.
-- Поки ти втамову╓ш спрагу, ход╕мо до храму. Я дещо тоб╕ покажу. - Пастух пов╕в Джона за собою.
Вони п╕д╕йшли до п╕дн╕жжя п╕рам╕д. Серед обломк╕в базальту Джон побачив син╕й кристал, що стирчав з земл╕.
-- Що це все означа╓? - запитав Джон.
-- Хочеш знати? Тод╕ я розпов╕м тоб╕ одну ╕стор╕ю. Думаю тво╖м друзям теж буде ц╕каво послухати, - Пастух скоса подивився на Мер╕ ╕ Дев╕да. - Думаю, що вс╕ агенти ВОРТЕКСу чули легенду про храм, який будували масони ще до заснування орган╕зац╕╖. Вона розпов╕да╓ про м╕стичну буд╕влю, яка ма╓ бути добудована. Всю ╕стор╕ю свого ╕снування орган╕зац╕я намага╓ться в╕дшукати останню цеглину, яка в╕дкрива╓ шлях до вищих матер╕й ╕ процв╕тання людства. Все це солодка ╕ п╕дла брехня. Вони можуть будувати лише храми на кров╕.
-- Не в╕рю, - сказав Дев╕д. - ВОРТЕКС завжди намага╓ться захистити нас. Орган╕зац╕я в╕дкрива╓ шлях до нових можливостей ╕ технолог╕й.
-- ╢дине, що вона може робити це контролювати ╕ ман╕пулювати, - сказав Пастух. - Якщо ВОРТЕКС може все, то чому люди дос╕ живуть, як н╕кчемн╕ раби, якими помикають? Вони нав╕ть видумали р╕вн╕, щоб вищ╕ помикали нижчими. Ось ╕ вся ╖хня справедлив╕сть. Я можу розказати все ще прост╕ше на приклад╕ ц╕╓╖ планети. Джон може п╕дтвердити мо╖ слова. Ран╕ше тут була кв╕туча зелена планета ╤нв╕олаб╕я, а тепер вона стала схожа на шматок лайна. Цю планету, яку створили Перш╕, населяли велетн╕. Вони безтурботно жили, доки до них не вторглися агенти ВОРТЕКСа. Щоб ви не сумн╕валися в мо╖х словах, решту розпов╕сть Ро.
З храму вийшов велетень висотою в п'ять фунт╕в. В╕н був худим, шк╕ра складками звисала по всьому т╕лу. Сиве волосся тонкими л╕н╕ями звисало вниз. Погляд його очей був розгубленим ╕ пригн╕ченим.
-- Одного разу до нас прилет╕ли люди на зал╕зних птахах, одягнут╕ в чорну ун╕форму, - промовив Ро. - Вони вторглися на нашу територ╕ю ╕ влаштували тут розважальний центр. Люди глумилися над нами та ╕ншими створ╕ння, що населяли цю планету. А пот╕м прийшов в╕н. - Ро тицьнув пальцем в Джона. - В╕н створив захисний купол ╕ прогнав людей, як╕ намагалися знищити наше поселення. А пот╕м вони повернулися вдруге, - на оч╕ Ро навернулися сльози.
-- Все це правда, - п╕дтвердив Джон, - а що трапилось дал╕?
-- Вони знищили все, - голос велетня дрижав.
-- Як ВОРТЕКС м╕г потрапити сюди, якщо планету захищав купол? - скептично запитала Мер╕. - Тисяч╕ косм╕чних корабл╕в не змогли продертися сюди.
-- Вони експериментували з новим артефактом - каменем реальност╕. ВОРТЕКС вир╕шив погратися з вим╕рами ╕ створити нову Землю. - пояснив Пастух. - Але жарти з Першими зак╕нчуються погано. Ось до чого призвела ╖хня вит╕вка. Колись кв╕тучу планету тепер розрива╓ у час╕ ╕ простор╕. Тепер весь Всесв╕т тр╕щить по швах, утворюючи тр╕щини в реальност╕.