Барва чарів

Повз нього пурхнуло щось блакитне й розпливчасте. Воно пірнуло на мить у бурхливу воду й гайнуло назад, примостившись на гілці біля голови Буйвітра. Це була невелика пташка з блакитно-зеленим чубчиком. Вона проковтнула маленьку срібну рибину, яку піймала у Водоспаді, і зацікавлено поглянула на чародія.

До Буйвітра дійшло, що подібних пташок довкола — велика кількість.

Вони кружляли в небі, шмигали в різних напрямках і легко черкали по поверхні води. Часто-густо одна з пташок здіймала струмінь бризок, цуплячи з водоспаду ще одну приречену смакоту. Кілька пташок примістилися на дереві. Усі різнобарвні, немов самоцвіти. Це видовище зачарувало Буйвітра.

Фактично, він був першим серед людей, хто на власні очі побачив крайрибалок — крихітних пташок, які ще за давніх часів розвинули доволі своєрідний, навіть для Плаского світу, спосіб життя. Задовго до того, як крулійці спорудили Межтин, крайрибалки винайшли власний ефективний спосіб порядкувати на краю світу й так виживати.

Схоже, що їм було начхати на Буйвітра. На якусь мить чарівникові привидівся короткий кошмар, де він до кінця своїх днів живе на цьому ж дереві, харчується сирими пташками й тією рибою, яку вдасться піймати.

Дерево відчутно хитнулося. Буйвітер заскімлив, усвідомивши, що з’їжджає донизу, але спромігся вхопитися за гілку. Однак, рано чи пізно сон заволодіє ним...

Тимчасом відбулися незначні зміни краєвиду, небо злегка зайшлося багрянцем. Поряд із деревом у повітрі явилася довготелеса постать у чорному плащі. В одній руці була коса. Лице ховалося в тіні каптура.

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, — важким тоном, наче серцебиття кита, мовили невидимі вуста.

Дерево вдруге попередливо скрипнуло та вирвалося одним корінцем зі скелі, жбурнувши камінцем у шолом Буйвітра.

Смерть завжди особисто приходив по душі чарівників.

— Від чого я помру? — запитав Буйвітер.

Довготелеса постать завагалась.

— ПЕРЕПРОШУЮ? — запитала вона у відповідь.

— Ну, я ж нічого собі не переламав і не втонув. То що стане причиною моєї загибелі? Смерть не може вбити просто так, має бути причина, — уточнив Буйвітер.

На його цілковитий подив, він більше не відчував страху. Чи не вперше за все своє життя Буйвітрові не було лячно. Шкода, що це, вочевидь, триватиме недовго.

Смерть дійшов певного висновку.

— ТИ МОЖЕШ УМЕРТИ ВІД ЖАХУ, — відповів голос з-під каптура. Він усе ще тримав могильний тон, але відчувалося слабке дрижання від невпевненості.

— Не цього разу, — самовдоволено парирував Буйвітер.

— ПРИЧИНА НЕ Є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ, — мовив Смерть. — Я МОЖУ ПРОСТО ВБИТИ ТЕБЕ.

— Е, ні! Так не можна! Це буде навмисне вбивство!

Постать зітхнула й опустила каптур. Буйвітер очікував побачити зашкірене лице Смерті, але натомість перед ним було бліде й дещо прозористе обличчя доволі збентеженої істоти, якогось демона неначе.

— Я все лиш спаскудив, так? — стомлено мовила істота.

— Ти не Смерть! Хто ти? — вигукнув Буйвітер.

— Золотуха.

— Золотуха?

— Смерть не зміг прийти, — журливо мовив демон. — У Псевдополісі панує велика чума. Він змушений виконувати свій обов’язок на вулицях цього міста, тому й відрядив мене по твою душу.

— Ще ніхто не вмер від золотухи! І в мене є законні привілеї, адже я чарівник!

— Гаразд, гаразд. Це була велика можливість для мене, — мовив Золотуха. — Але поглянь на це з іншого боку — мені варто лише змахнути косою і твоє життя скінчиться точнісінько так само, як би це зробив Смерть. Ніхто й не знатиме.

— Я знатиму! — рубнув Буйвітер.

— Не знатимеш. Ти будеш мертвим, — логічно завершив Золотуха.

— Іди лісом, — прогарчав чаклун.

— Ну гаразд, — мовив демон, здіймаючи косу, — але чому б не поглянути на ситуацію з мого боку? Ця справа дуже важлива для мене. І погодься, твоє життя не таке вже й солодке. Реінкарнація може стати тільки покращенням… ой.

Демон затулив рота рукою, але Буйвітер уже тикав на нього тремтячим пальцем.

— Реінкарнація! — захоплено вигукнув він. — Отже, містики кажуть правду!

— Я нічого не стверджую, — роздратовано мовив Золотуха. — Це просто зірвалося з язика. То що... ти вмреш добровільно чи ні?

— Ні, — відповів Буйвітер.

— Як бажаєш, — мовив демон і звів своє знаряддя. Золотуха доволі професійно свиснув косою, однак Буйвітер зник. Насправді, він був за кілька метрів унизу, до того ж поступово віддаляючись, бо гілка обрала саме ту мить, щоби тріснути і відновити його тимчасово припинену подорож у міжзоряну безодню.

— Повернись! — крикнув демон.

Буйвітер не відповів. Він падав животом униз назустріч потоку повітря, вдивляючись у хмари, які мало-помалу розчинялися.

Хмар не стало.

Унизу до Буйвітра підморгував увесь Усесвіт. Ось велетенський, масивний, поцяткований кратерами Великий А’Туїн. Ось крихітний місяць Плаского світу. А ось той далекий світлячок може бути лише «Мужнім мандрівником». Навколо блискуче мерехтіли зірки, наче діаманти, розсипані на чорному оксамиті. Вони вабили й аж кликали до себе найхоробріших відчайдухів…

Усе Творіння чекало, що Буйвітер упаде в його обійми. І він упав. Іншого виходу не було.