Діти

Пагутяк Галина Василівна народилася 1958 року в с. Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Після закінчення десятирічки працювала в колгоспі, потім на Бориславському фарфоровому заводі. Навчається на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

«Діти» — перша книга молодої письменниці.

Галина Пагутяк

Діти

Чому на сонячній галявині плакав лис?

Бо був довірливий, до того ж боляче ображений — не повірили звірі, що він талановитий художник, до того ж захотів бути не лисом, а, можливо, людиною або кущиком зеленим…

Бо був диваком, котрий порушував узвичаєні, унормовані лісовим кодексом принципи і правила поведінки і мислення, що заперечував з наївною безпосередністю стереотипи, ігнорував шаблони…

Як визначити жанр цієї незвичної оповіді про наївного, чесного лиса під назвою «Лялечка і Мацько»? Повість-феєрія? Імпровізація на теми дитячої фантазії, яка оживила казку про фарбованого лиса? Чи просто казково-фантастична історія життя найчарівнішого і найвродливішого лиса у цілому світі? А може, це розповідь про ірреальну ситуацію, вихоплену багатою фантазією з дива перших дитячих вражень про світ, яка не потребує ні додаткових пояснень, ні логічної аргументації? Треба лише настроїтися почуттями на сприйняття цих далеко не дитячих за своїми узагальненнями алегорій, спробувати сміливо порушити узвичаєні канони критичного оцінення цих оригінальних прозових імпровізацій обдарованого дебютанта і замислитися тверезо над отакими подивами-сумнівами. Коли встигла ця дівчина-студентка столичного університету, котрій ще тільки сягнуло за двадцять літ, так щедро наповнити себе співпережиттям наших воєнних лихоліть, печаллю трагедій, що скорботно відлунюються в долях самотніх матерів і народжених сиротами дітей, безсонням «вічних дівчат» від непережитих радощів кохання і жаданих мук материнства? Де брала Галина Пагутяк суворі уроки правди життєписання, твореного оригінально, неповторно, бо слова в її повістях і романі не розминаються байдужо від фальшивих інтонацій, навпаки, то туляться прихильно одне до одного, то дзвінко вганяються в рядок, викрапуючи сльозу співпережиття.

Радий, що мені судилося порадіти, відчуваючи, які виразні, не обтяжені зм’яклими від втраченого опору частовживанню художні засоби знаходить Галина Пагутяк для вивершення символічно-євангельських образів Марії і Магдалини, для відтворення їх непогамовної туги, душевної скрути, для їх сліз у самоті, невтоленої спраги кохання, материнства, родинного щастя.

Неначе свої скорботні сновидіння виводить у «Повісті про Марію і Магдалину» Галина Пагутяк, коли виписує долі цих жінок, біографічно віддалених одна від одної розлогими обширами повоєнної історії. Магдалини, світосприйняття котрої зачорнила війна з фашизмом, а здоров’я надірвала непосильна для жінки чоловіча праця, і молоденької Марії, яка равликом затисла себе в незбагненнім відчуженні і самогордині. Одна охолодила душу, бо не зазнала втіхи материнства, друга крає серце сумнівами, розчахується на бажаннях і пересторогах, на недовірі до людей і роз’їдаючих сумління рефлексіях.

Галина Пагутяк не боїться виносити на читацький суд щирі, чи не сповідальні вираження своїх болючих для власного серця дотиків до душевних ран, до людських страждань, особливо страждань жіночих — коли доля чахне на довгих від самотності роках, коли витлівають без вогню кохання причаєні почуття, коли не вдається самотній людині бодай на хвильку спрагло прихилитися до чужого щастя…

Складається враження, що молодий прозаїк, мов той пенсіонер з роману «Філософський камінь», шукає протиотрути для знищення того диявольського духу, який розчинив навстіж вікно, підхопив заразливу сполуку, котра здатна перетворювати світ на речі, і розніс по всьому місту. Тому Галина Пагутяк наполегливо змушує своїх героїв саморозвінчуватися, а кожен із героїв «Філософського каменя», принаймні в першій частині, неоднозначний у своїх морально-психологічних вираженнях. Молодий автор не приховує при цьому своєї позиції — майстерно засуджує, творячи своєрідні вистеження завдяки прийомам сповіді, монологу, щоденникових самоідеалізацій і самозвинувачень, ті загальні родові ознаки споживацької моралі, на якій зростають нові видозміни пристосуванства, інтелектуального паразитування, духовного заціпеніння і конформізму.

Безперечно, емоційно невпокорений, щедрий на символіку зміст повістей і роману Галини Пагутяк можна втихомирити логічним переказом, не важко вичленити з кожного твору художню ідею, але не слід цього робити, бо дуже легко порушити незвичайну атмосферу художнього світу, в якому так багато можливостей для реальності чудес. Її твори мають досить складну композиційну структуру, в кожній із них є своє драматичне ядро, але і є свої, властиві для її художнього сприйняття світу закони внутрішнього спротиву традиційним принципам сюжето- і характеротворення.

У повістях і романі Галини Пагутяк усе можливо: і казкові образи, і ірреальні ситуації, і будь-яка умовність. Адже не можна охопити пізнання внутрішнього світу людини лише шляхом аналізу морально-побутових і «виробничих» факторів, неможливо вичерпати образним зображенням того дива людських мрій, спогадів, поривань, які не обмежуються ні конкретно-історичними обставинами буття, ні параметрами часу і простору, «виділеними» для індивідуального буття. У людському житті завжди є таємниці, трапляються загадкові парадокси, раптово і неочікувано захоплюють невимовні передчуття і незрозумілі поклики душі. У такому складному, багатому на алегорії, символи, асоціації, фантазії емоційному житті Галини Пагутяк, яке так беззастережно і відверто переливається в її твори, самотній подорожній може перетворитися на беззахисного, довірливого зайця, Дон-Кіхот і Дон-Жуан, затіявши суперечку, зійдуть з Парнасу і «почнуть блукати в сучасному місті, а трагічна історія першого кохання може зазвучати сумною казкою про тиху війну.

«Хіба можна називати трагедію казкою?» — печально здивуєтеся ви, і у вашій уяві зродиться сонячне блаженство втіхи казками, що дихають нам з дитинства то лагідною, то жахною прохолодою.

Що ж, з туману дитинної пам’яті випливають тільки щасливі казки, а от від жорстоких і сумних ми відвертаємося в надії, що такого, на щастя, в житті не буває. Але ж «казка — це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця», і нам не слід поспішно оскаржувати право дев’ятнадцятирічної дівчини називати історію двох дітей казкою. У цієї найсумнішої у світі повісті про кохання юних Адася і Євки є початок і немає кінця. Її продовжуватимуть інші, такі ж здивовані світом, ощасливлені коханням, довірливі, щирі, чесні діти, які, ми віримо, будуть жити без війни. Але повертатимуться, мов у сумну казку, уявою у війну, щоб ніколи її пам’ять не відболіла у серцях. І будуть творитися нові історії дітей війни, і буде потонулим дзвоном озиватися пам’ять, і буде відлунювати печаль у серцях тих, хто бачить іноді уві сні війну, хоча не має про неї ані найменшого уявлення.

Отак продовжила свій сон про війну Галина Пагутяк. Створила в уяві хлопця і дівчину, їхніх батьків, їхніх друзів і їхніх ворогів, придумала їм імена, «поселила» в невеличкому західноукраїнському містечку, яке лише два роки — після Червоного Вересня — поєднане з Радянською Україною, наділила їх настроями і почуттями свого віку і поступово почала «вводити» у війну. І в радісно-сполоханий світ першого кохання.

Між розділами Галина Пагутяк з наївною претензійністю вклинює розсудливі, вивірені, здавалося б, досвідом віддаленості від зображуваного минулого постскриптуми, немов хоче повсякчасно «відсторонювати» наше сприйняття від сюжетного розгортання повісті.

Хоча жінки плакали, але війна все одно була тихою. І жорстокою, і невблаганно загрозливою для юності, для щастя, для кохання. Здавалося, з появою фашистів повинно було зблякнути голубе небо, заніміти природа, згаснути барви квітів, та ні, буяло пишно літо, сонце цвіло над їхнім шістнадцятиліттям… Вони намагалися ожорсточити свої стосунки, зіграти по-дорослому відповідально у шлюб — аби залишитися біля своїх мам, та хвилюючі поклики зближували їхні руки і погляди…