Смиренність отця Брауна

У таких випадках він покладався на непередбачуване. Якщо не міг просуватися шляхом розуму, то ретельно і скрупульозно діяв усупереч розуму. Він ішов не туди, куди належало — не в банки, не в поліцейські відділки, не в кубла розпусти. Він систематично йшов не туди, куди варто: заходив у порожні будинки, звертав у глухі вулиці, продирався провулками через гори сміття, обходив усі площі й повертався туди, звідки розпочинав блукання. Свої божевільні вчинки він пояснював досить логічно. Якщо у вас є ключ, говорив він, цього робити не варто; але якщо ключа немає — вчиняйте саме так. Будь-яка дивовижа, що привернула увагу детектива, могла привернути й увагу злочинця. З чогось треба почати; то чому б не почати там, де міг зупинитися інший? Щось незвичайне у сходинках, у тихому затишку ресторану розбудило надзвичайно романтичну Валентенову уяву. Він вибіг східцями, вмостився біля вікна і замовив чорну каву.

Був пізній ранок, а Валентен ще не снідав. Залишки чужої їжі на столиках нагадали йому, що він зголоднів; детектив замовив яйце-пашот[3] і неуважно поклав до кави цукор, думаючи про Фламбо. Він згадав, як тому вдавалося втекти, скориставшись то манікюрними ножицями, то пожежею, то неоплаченими листами без марки, а одного разу він зібрав юрбу біля телескопа, щоб подивитися на уявну комету, яка могла б знищити увесь світ. Валентен вважав себе не дурнішим за Фламбо і мав рацію. Однак він чудово розумів невигідність свого становища. «Злочинець — творець, а детектив — критик», — подумав Валентен, сумно посміхнувся, повільно підніс чашку до губ і відразу ж швидко поставив на місце. Він поклав сіль замість цукру.

Детектив поглянув на горня, з якого насипав сріблясті кристалики. Це була цукорниця, призначена для цукру, точнісінько так само, як пляшка шампанського призначена саме для шампанського. Він здивувався, що тут тримають у цукорниці сіль, і огледівся, шукаючи поглядом, чи немає десь сільнички. На столі стояли дві, наповнені по самі вінця. Може, там якась спеціальна приправа? Він скуштував: у них виявився цукор. Тоді він обвів зацікавленим поглядом інші столики — чи не виявився ще у чомусь вишуканий смак жартівника, що поміняв місцями сіль і цукор? Якщо не зважати на темну пляму на світлих шпалерах, усе інше не викликало запитань, всюди було охайно і пристойно. Валентен подзвонив у дзвоник, щоб викликати офіціанта.

Розпатланий і сонний офіціант поспішно підійшов, і детектив, котрий цінував немудрі жарти, запропонував йому скуштувати цукор і сказати, чи відповідає він репутації закладу. Офіціант позіхнув, скуштував і враз прокинувся.

— Ви щоранку так тонко жартуєте зі своїми клієнтами? — запитав Валентен. — Вам ще не набрид цей дотеп?

Офіціант зрозумів іронію цих слів і, сильно затинаючись, запевнив, що ані він, ані власник закладу не мали наміру жартувати. Мабуть, вони просто помилилися. Він узяв цукорницю та оглянув її, потім узяв сільничку та оглянув і її також, дивуючись дедалі більше. Зрештою він швидко вибачився, заспішив до виходу, а через мить повернувся з господарем. Той теж обстежив цукорницю та сільничку і також здивувався.

Раптом офіціант щось заторохтів, невиразно вимовляючи слова.

— Я о-ось що д-думаю, — заїкався він, поспішаючи. — Я д-думаю, це ті два священики.

— Які два священики?

— Ті двоє, — пояснив офіціант, — що облили стіну супом.

— Облили стіну супом? — перепитав Валентен, вирішивши, що це якась італійська метафора.

— Ось тут, — розхвилювався офіціант, вказуючи на темну пляму. — Взяли і вилили.

Валентен поглянув на господаря, і той пояснив докладніше.

— Так, пане, — сказав він. — Так воно і було, от тільки цукор і сіль, напевно, тут ні до чого. Із самісінького ранку — ми ще тільки штори підняли — зайшли сюди два священики і замовили суп. Обидва виглядали як тихі, добропорядні чоловіки. Один розрахувався і вийшов, а інший, котрий здавався повільним і незграбним, залишився ще на кілька секунд, бо йому ніяк не вдавалося зібрати всі свої пакунки. Потім він теж пішов до дверей, але за мить повернувся — схопив тарілку з супом і вихлюпнув на стіну. Я був у службовій кімнаті. Вибігаю, дивлюся: на стіні пляма, а священика і сліду немає. Збиток невеликий, але ж яке зухвальство! Я побіг за ними на вулицю та не наздогнав. Вони йшли набагато швидше за мене, я лише помітив, що завернули кудись на Карстерс-стрит.

Валентен уже був на ногах, у капелюсі та з ціпком у руках. Він давно усвідомив: у темряві невідання треба йти туди, куди спрямовує вас перший-ліпший вказівник, яким би дивним він не був. Оплативши рахунок і грюкнувши зашкленими дверима, за мить детектив уже завернув за ріг і біг вулицею.

На щастя, навіть у такі відчайдушні хвилини він не втрачав холодної зіркості. Пробігаючи повз якусь крамницю, детектив помітив у ній щось дивне і повернувся. Крамниця виявилася овочевою; на відкритій вітрині були розкладені овочі та фрукти, а над ними стирчали цінники. З-поміж інших вирізнялися два вщерть заповнених ящики: один — із горіхами, другий — з мандаринами. Напис над горіхами — великими синіми літерами на клаптику картону — стверджував: «Найкращі мандарини. Дві штуки на пенні», над мандаринами ж було написано: «Найкращі бразильські горіхи. Чотири пенси за фунт». Валентен прочитав це, і йому спало на думку, що нещодавно він уже стикався з таким гумором. Тож зупинившись біля червонолицього продавця овочів, який з похмурим виразом дивився вдаль, він звернув його увагу на прикру помилку. Продавець не відповів, але одразу ж переставив цінники. Елегантно спираючись на ціпок, детектив продовжував розглядати вітрину. Нарешті він запитав:

— Вибачте за нескромність, пане, але чи можу я поставити вам запитання зі сфери експериментальної психології та асоціації ідей?

Червоновидий крамар грізно глянув на нього, але Валентен вів далі, весело помахуючи ціпком:

— Чому переставлені цінники на овочевій вітрині нагадують нам про духовну особу, що прибула на вихідні до Лондона? Або — якщо я висловлююсь недостатньо зрозуміло — чому горіхи, пойменовані мандаринами, незбагненним чином асоціюються з двома священиками: одним вищим, другим — нижчим на зріст?

Очі продавця полізли на лоба, немов очі равлика; здавалося, він ось-ось кинеться на нахабу, але лише сердито буркнув:

— А що вам до цього? Може, ви з ними заодно? То ви їм так прямо і скажіть: попи вони чи хто там іще, але якщо ще раз розсиплють мені яблука — буде їм непереливки!

— Справді? — поспівчував детектив. — Вони розсипали ваші яблука?

— Це все той коротун, — розхвилювався продавець. — Просто по вулиці покотилися. Поки я їх збирав, він і дременув.

Куди? — поцікавився Валентен.

— Ліворуч, за другий поворот. Там скверик, — швидко відповів продавець.

— Дякую, — сказав Валентен і пурхнув, як фея. За другим кутом ліворуч він перетнув сквер і гукнув полісмена:

— Нагальна справа, констеблю. Ви тут не бачили двох священиків?

Полісмен пирснув від сміху.

— Бачив, — відповів він. — Якщо хочете знати, пане, один із них був п'яний. Він став посеред дороги і…

— Куди вони пішли? — різко обірвав його детектив.

— Сіли в один із жовтих омнібусів, — пояснив чоловік, — тих, що їздять у Гемпстед.

Валентен витягнув свою візитівку, швидко кинувши:

— Пришліть двох людей, нехай ідуть за мною! — і рушив уперед так стрімко, що могутній полісмен, хоч-не-хоч, змушений був поспішити виконати його наказ. За хвилю, коли детектив стояв на іншому боці скверу, до нього приєдналися інспектор і людина у цивільному.

— Отже, пане, — ввічливо посміхаючись, почав інспектор, — чим ми можемо…

Валентен вказав уперед ціпком.

— Я поясню вам усе на верхньому ярусі он того омнібуса, — сказав він і пірнув у гущавину машин та екіпажів.

Коли всі троє, важко дихаючи, зайняли верхні місця жовтого омнібуса, інспектор сказав:

— На таксі ми доїхали б учетверо швидше.

— Звичайно, — погодився провідник. — Якби ми знали, куди їдемо.

3

Яйце-пашот — традиційна французька страва на сніданок із розбитих яєць, що варяться в гарячій воді без шкаралупи.