Страница 1 из 54
Павло Бондаренко
Тінь Люцифера
Осінь. Над морем стояла темна, непроглядна ніч, яка буває лише в листопаді. Похмура і втомлена. Стара… Берег був зовсім поруч, але його настільки щільно огортало запинало, зіткане з дощу та вітру, що, як не вдивляйся, жодного вогника не побачиш на тілі величезного міста, яке, мов бездомний пес, розляглося на холодному непривітному березі. Світло в рубці було погашене, і нерухомі постаті матросів, які схилилися над приладами, здавалися частиною масивного, безладно напханого у крихітне приміщення обладнання. Заколисувало розмірене гудіння двигунів. Зінченко потягнувся, позіхнув і глянув на скупо освітлене приладами обличчя стернового, який стояв до нього впівоберта.
— Володю, коли що — я поруч, вийду покурю. Матрос кивнув:
— Добре, товаришу лейтенант.
Зінченко вийняв сигарету, підняв комір бушлата, зіщулився і, на ходу прикурюючи, вийшов на палубу. Ніч сердито хлюпала у сторожовик тугими хвилями дощу, немов хотіла змити невеличкий кораблик, який заважав їй допивати останні краплі накопиченого літом тепла і фліртувати з холодними непоступливими хвилями. Лейтенант глибоко затягнувся, подивився на чорне, запнуте хмарами небо і, тамуючи позіхання, пересмикнув плечима. Мабуть, треба-таки кидати палити. Не варта сигарета того, аби виходити з тепла в сиру темряву. А в рубці командир, який сам не курив, диміти суворо заборонив. Звідкись зверху впала крапля й загасила сигарету. Зінченко чортихнувся, повагавшись, витяг іншу. Нічого, скоро кінець вахти, можна буде відігрітися й трохи поспати. Він зітхнув, подумавши про те, що ще не менше року його, як наймолодшого офіцера, призначатимуть на важку й нудну вахту. Запалити він не встиг. Відчинилися двері рубки, і в слабо освітленому отворі з’явилася постать вахтового матроса.
— Товаришу лейтенант…
Зінченко тихо вилаявся, запхав «Оптиму» назад до пачки і, балансуючи на слизькій палубі, поплентався в рубку. — Що трапилося? — буркнув він, струшуючи із шапки густі краплі. — Війна почалася, чи що? Покурити не даєте. — Н-не знаю… — В голосі матроса відчувалася розгубленість. — Щось з’явилося на локаторі хвилину тому. Не можу визначити, що.
— Ану…
Сергій якийсь час пильно вдивлявся в екран, поки, зрештою, не переконався, що, як і підлеглий, потрапив у глухий кут. У досвідченого матроса досвіду більше. Він, на відміну від Сергія, знайомого лише з основами роботи з цим приладом, спеціаліст. Утім, і в лейтенанта вистачило знань зрозуміти, що позначка на локаторі аж ніяк не відповідає ні судну, ні літаку, хоча, судячи з показань приладу, ціль якраз була повітряною.
— Гм…
— П’ять кабельтових, — доповів матрос, схилившись над його плечем.
— Бачу.
Зінченко чортихнувся — треба будити командира серед ночі, іншого виходу не було: статут є статут.
Він підняв слухавку внутрішнього зв’язку.
За кілька секунд сонний голос командира сторожовика незадоволено буркнув:
— Ну…
— Товаришу капітан-лейтенант, це Зінченко. Тут у нас локатор показує щось дивне.
— Дивне?
— Ну, незрозуміле.
— Судно?
— Ні, і не літак.
— Ну, на щось же це схоже? Чи, може, інопланетяни прилетіли? — роздратовано прогарчав командир. — Я не знаю. Схоже на грозовий фронт, електрики в тій штуці — хоч відбавляй. — То на біса мене будити через грозу? Не перший день служиш, упораєшся. Зінченко відчув, як у нього запалахкотіли вуха, й скоса зиркнув на матросів, наче вони могли чути капітана. — Вікторе Миколайовичу… Яка ж це гроза, коли у неї фронт лише метрів сто.
На іншому кінці помовчали. Потім почулося стримане позіхання.
— Добре, зараз прийду. Далеко воно?
— П’ять кабельтових.
— Угу.
Зінченко поклав слухавку й повернувся до приладів. Ціль йшла трохи мористіше від сторожовика і повільно наближалася до берега. Судячи з усього, незабаром її шлях та курс корабля повинні були перетнутися.
Лейтенант визирнув у ілюмінатор. Нічого.
Хвилин за п’ять до рубки піднявся капітан. Лейтенант задоволено відзначив про себе, що начальник не витрачав час навіть на вмивання. Отже, визнав ситуацію якщо й не загрозливою, то принаймні досить непевною. — Ось… — Зінченко кивнув на екран. — Спочатку воно було за п’ять кабельтових, а тепер наблизилося на чотири. Іде майже паралельним курсом, швидкість вісім — десять вузлів.
— Бачу, — процідив капітан-лейтенант, — бачу…
Несподівано ожила рація. Крізь тріск електричних розрядів було чути слабкий, наче обгорнутий ватою голос, який наполегливо повторював:
— «Прибій-18», «Прибій-18», відповідай «Бескиду». Командир підняв слухавку.
— На зв’язку «Прибій-18».
— Що там у вас…
Новий, ще сильніший шум перешкод заглушив закінчення фрази. Потім перешкоди послабшали, і Зінченко почув останні слова:
— …дозріла відмітка.
— Розбираємося, — коротко відповів командир. — Будьте на зв’язку.
— Що за перешкоди, «Прибій-18»? Вас погано приймаємо, на…
Капітан-лейтенант поморщився від суцільної тріскотні, якою вибухнув ефір, і збавив гучність.
— Розбираємося, — знову сказав він, дочекавшись на розрив у перешкодах. — Дайте нам десять хвилин. До зв’язку, «Бескиде».
— …зв’язку, — долинуло крізь тріскотіння.
Командир вилаявся й вимкнув радіостанцію, хоча робити це категорично заборонялося. — Лише їх нам не вистачало, — роздратовано пробуркотів він. — Сидять собі на березі, в теплі, в затишку, навіть не хитає. А тут вилазь під дощ хтозна навіщо.
Він знову глянув на екран.
— Ні, це не гроза. Що б це могло бути?.. На кульову блискавку схоже. Здоровенна така кульова блискавка…
Зінченко здивовано подивився на командира й із сумнівом похитав головою, не розуміючи, серйозно каже капітан-лейтенант чи це в нього жарти такі? Кульова блискавка над морем? Нісенітниця, звідки їй тут узятися?
— Візуально нічого не спостерігалося?
— Га?
— Очима, очима не дивився? — нетерпляче перепитав командир.
— Та ні. Лише з рубки.
— Ну, ходімо подивимося, — в тон лейтенантові промовив командир і, виходячи з рубки, ще раз глянув на екран. Судячи з позначки, об’єкт був уже менш ніж у кабельтовому від сторожовика й наближався.
— Чорт, він же щойно був… Він що, стрибнув до нас?
Капітан-лейтенант потер підборіддя.
— Схоже, саме до нас на побачення він і поспішає. Володю, про всяк випадок візьми на два румби ліворуч.
— Так, товаришу капітан-лейтенант.
Стерновий кинув на офіцерів допитливий погляд і ледь помітно хитнув головою. Ніч зустріла їх цілими пригорщами холодного колючого дощу. Стогнали хвилі. Зінченко відвернувся від різких подувів вітру, який, здавалося, посилювався, і почув, як виматюкався капітан, що ледь було не простягнувся на мокрій палубі. — Гарна погода, якраз для приємних зустрічей. Що ж це таке, га? Раптом дійсно інопланетяни?
Він вийшов за надбудову, на секунду зупинився, а потім, не відриваючи погляду від чогось, що було просто перед ним, відсторонився, даючи дорогу вахтовому.
— Ось вона… воно…
Зінченко теж відразу побачив ЦЕ. Тьмяна куля метрів чотири в діаметрі, яка слабо світилася, пливла неподалік від сторожовика і з кожною секундою наближалася. Він хотів сказати про це командирові, наче той без нього не бачив, і з подивом відчув, як горло видало лише якийсь хрипкий звук. Горло, яке раптом пересохло…
— Що за… — каркнув капітан-лейтенант і замовк.
Зінченко відчув, як стислося і раптом упало кудись вниз серце, застукало швидко-швидко, вхолосту…
Та це ж… це ж страх!
Він відчув, як несподіваний підсвідомий страх скував тіло, посилюючись із кожною миттю, наче ЦЕ живило його. Спочатку воно йшло досить високо, потім плавно, ледь помітно ковзнуло вниз, наче сторожовик притягував його магнітом. Сорок метрів… Тридцять… Воно наближалося, а погляд і далі не міг сфокусуватися на ньому. Обриси незнайомця ховалися за розмитою імлою, на яку ЦЕ перетворювало нічний морок. Думки плуталися, і Зінченко із жахом зрозумів, що з кожною миттю їх стає дедалі менше, натомість вливається страх, тваринний страх, який випірнув звідкись із ночі, можливо, навіть із цієї сяючої мли. Ось він уже клубочиться в горлі, примусивши його пискнути надривно й жалібно.