Страница 2 из 54
Щасливою робить людину, звісно, й кохання. Ось герой повісті «Музикант» дивиться на юну панянку, котра невдовзі стане його дружиною, і думає: «Миле! прекрасне створіння! Дивлячись на неї, я інколи почуваюся вищим за людину. Такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи не може бути». Щасливим тебе може зробити й улюблена праця. Пам’ятаєте слова оповідача повісті «Капітанша»: «Працелюбна людина, по-моєму, найщасливіша людина на світі…»?
А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоби гойдатися на хвилях музики. Після цілої зливи драматичних пригод, перебуваючи на засланні, герой повісті «Варнак» згадує, як колись давним-давно добра та шляхетна панна Магдалена сідала за домашній орган і починала грати Баха. «То була свята Цецилія! — каже він. — І я, затамувавши подих, слухав її й молився на неї. Це були найчистіші, найщасливіші миттєвості мого печального життя». Хтозна, може, пишучи ці рядки, поет і сам чув божественні звуки Баха й уявляв свою героїню в образі ніжної юної римлянки-мучениці, як її змальовано на картині Карло Дольчі.
Тим часом є щастя, якого сам поет уявити собі не міг, але точно знав, що це — таки щастя. Найперше — щастя материнства. У поемі «Слепая» мати каже своїй донечці: «Я не умею рассказать / Про ту святую благодать, / Что только матери избранной / Душою можно понимать — / То выше счастия людского. / И как несчастлива, убога / Жена бесплодная…» Словом, щастя — це повнота буття. А чи був щасливий сам поет?
Люди, котрі знали його, відповідали на це питання по-різному: хто казав «так», хто — «ні». Наприклад, його родич Варфоломій Шевченко в липні 1846 року писав, що поет просто «збалуваний щастям». Тим часом Лев Жемчужников так не думав. «Де в кого, — казав він, — можна полічити в житті нещасливі дні, а в нього — щасливі». А що сам поет? Чи почувався він щасливим? Бувало по-різному. З одного боку, його життя — довга вервечка жорстоких випробувань. Недаремно 1 липня 1852 року він писав Семенові Гулаку-Артемовському: «…Мені щастя не личить. Народився, виріс у неволі та й помру, мабуть, солдатом». Але з другого — «коловоротне» поетове життя не раз буквально топило його в морі щастя. І тоді він просто захлинався від його надміру. «О Боже мій! Боже мій! — вигукує герой повісті «Художник», Шевченкове alter ego. — Я такий щасливий, такий безмежно щасливий, що, здається, задихнуся від цієї повноти щастя, задихнусь і помру. Мені конче потрібне хоч би яке-небудь горе, хоч би нікчемне. А то самі судіть: хоч би що я задумав, хоч би що захотів, усе мені вдається. Усі мене люблять, усі пестують…»
І що ж у такому разі щастя? На це питання поет спробував відповісти в листі до графині Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року, наприкінці свого десятилітнього заслання: «Шатобріан у «Замогильних нотатках» сказав, що справжнє щастя недорого коштує і що дороге щастя — погане щастя. Що він мав на думці під цими простими словами? Щастя Лукулла чи Фамусова? Не думаю. Римському та московському панам недешево обходилася тригодинна їжа, яку за три доби не міг перетравити шлунок. Отже, ненажера не може похвалитися навіть щастям тварини. Виходить, знаменитий турист, емігрант, дипломат і, нарешті, автор «Атали» не мав жодного уявлення про справжнє щастя».
Мабуть, каже Шевченко, французький романтик ніколи би не збагнув мого щастя. «Бідолашний! Легкодухий ви шевальє де Шатобріан де Комбур! Флорентійський вигнанець нам’яв би вам вуха за такі дурниці, немовби школярикові-балакуну. Данте Аліг’єрі був тільки вигнаний із батьківщини, та йому не забороняли писати його «Пекло» і його Беатриче… А я… Я був нещасніший за флорентійського вигнанця, зате тепер щасливіший за найщасливішого з людей. І виходить, що справжнє щастя не таке вже й дешеве, як гадає шевальє де Шатобріан. Тепер і тільки тепер я цілком повірив у слова: «Любя, наказую вы». Тільки тепер я молюсь і дякую Йому за нескінченну любов до мене, за послане випробування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно прибрало від моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і на самого себе… Як золото з вогню, як немовля з купелі, я виходжу тепер із похмурого чистилища, щоби розпочати нову, шляхетнішу, дорогу життя. І це я називаю істинним, справжнім щастям, якого шатобріани не побачать навіть уві сні».
Значить, щастя — це, як казав Амедео Модильяні, «янгол зі серйозним обличчям»? Так. А може, це та невловна світла тінь, про яку я писав багато років тому в одній мініатюрі:
Урок 2
Кілька місяців тому в Харкові вшановували пам’ять Фритьофа Нансена. На цьому заході був присутній Повноважний посол Королівства Норвегії в Україні пан Олав Берстад, який невдовзі мав уже повертатися до себе на батьківщину. На добру згадку про Слобожанщину я подарував йому том творів Григорія Сковороди — філософа, котрого пан Посол знає і любить. Ясна річ, «великий українець» Сковорода та «норвежець тисячоліття» Нансен — далекі один від одного. Вони не були сучасниками (Нансен народився через 67 років після того, як Сковороди не стало), належали до різних релігій, культур, соціальних станів, мали різні освіту й виховання… Та як справжні європейці ці знакові для України та Норвегії постаті, властиво, дуже близькі.
Почати з того, що обидва були людьми ренесансного типу. Сковорода — поет, філософ, богослов, художник, педагог, мандрівник, музикант. Нансен — письменник, філософ, художник, учений, спортсмен, мандрівник, педагог, політик. Відомий ідеолог українського модернізму Андрій Товкачевський у 1913 році писав: природа створила Сковороду, мабуть, лише задля того, щоби пересвідчитись у власній здатності «творити не лише нікчемних фіглярів, а й богів». А ось що казав трохи раніше, в 1896 році, великий норвезький поет Бйорнсон про Нансена: «Наш народ аж ніяк не сп’янів од радощів тільки тому, що Нансен показав нам шлях до невідомої полярної країни. Ні, він показав нам шлях до самих себе! Юнаки та дівчата! Хіба подвиг Нансена… не наповнив вас мужністю й упевненістю у власних силах? Ви обрали його своїм ідеалом. Правильно! Образ Нансена втілює справжнє геройство та людяність. І добре, що у глибині душі кожного з вас зріє ревне бажання довести свою потрібність. Ваш ідеал зобов’язує до цього. Розірвіть пута страху та почуття власної недосконалості, які ще сковують ваші найкращі риси. Насмільтеся!.. Вірте в себе, — вчить приклад Нансена, — виходьте за вузькі межі буденності!»
Ось, мабуть, те головне, що ріднить Сковороду та Нансена, — здатність вийти «за вузькі межі буденності». Вийти і прямувати до Абсолюту, а отже, до самих себе справжніх. Цей шлях вони обоє розуміли як повсякчасне самопізнання-вдосконалення. Згадаймо, як у листі до Кирила Ляшевецького Сковорода, навівши рядки зі Сенекових «Моральних листів до Луцилія»: «Добре й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі… вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого… Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі! Так-так, Луцилію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух…», — вигукнув: «О, Кириле! Чи не здається це тобі громом із третього неба?»
Від пут буденності звільняє також природа. Обоє вони обожнювали природу, протиставляючи її цивілізації. Пригадуєте 12-ту пісню Сковороди? «Не піду в город багатий. Я буду на полях жить. / Буду вік мій коротати, де тихо врем’я біжить. / О дуброва! о зелена! о мати моя родна! / В тобі жизнь увеселенна. В тобі покой, тишина». А ось нотатка зі щоденника Нансена того часу, коли він був послом Норвегії у Великій Британії: «Я мрію тільки про те, щоби скинути зі себе ці пута. Я заскучив за лісом, за моїми вільними горами. Приручити мене не можна!» Навіть книжки вони писали не в кабінетах, а на лоні природи. Зокрема, діалог «Нарцис», цю першу пам’ятку оригінальної філософської думки у східних слов’ян, Сковорода створив у Гужвинському лісі під Харковом, а Нансен писав книгу «На лижах через Гренландію» в ескімоському чумі.