Страница 2 из 29
Щиро Ваша Галина Пагутяк
Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних. Плоди давно зірвали люди, пообтрушував вітер, листя опало. Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.
Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую «Сойчине крило» Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. «Чи тямиш мене, Масіно?» — раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила. І тепер не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати. Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба. Йому на це потрібно втричі більше часу, ніж колись. Він спускається з гори в діл, звертає направо. У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє. І так він кожного дня йде до бібліотеки Оссолінських, і баночка чаю в кишені пальта гріє йому стегно, осипаються крихти хліба. В другій кишені шелестить папір і калатає олівець. На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак. На Сихові, де я сиджу зараз перед комп’ютером, ще нема нічого. Самі ліси й пасовиська.
3.11.2011
Клени вже облетіли. Нуль градусів надворі. Холодний нуль, таке собі безтемператур’я. Нуль — це холод і темрява. Я рідко згадую ті часи, коли бувала у Львові транзитом, а якщо згадую, то це як нуль: холод і темрява душі. Руїни 90-х років, коли ламався не політичний устрій, а стосунки між людьми. Моє приватне і творче життя теж почало опускатися в бік мінуса, і це викликало в мене дуже багато емоцій.
Надто багато емоцій — це мінус, бо вони вимагають душевного ексгібіціонізму й помалу висушують серце. Може, тому й радять за мертвими не надто довго плакати, щоб не перетворитись на випалену пустелю, над якою безжально сяє сонце, схоже на нуль.
Врешті я позбулась усіх нулів, знайшовши собі стіни і двері. І коли я чую про чиюсь смерть, то думаю: «Що ж, вмирати — це природньо». Бо крім холодного і темного нуля існує ще безкінечність.
4.11.2011
Колись я рік мешкала на вулиці Сковороди у винайнятій квартирі-кавалєрці, в будинку, що був збудований з розібраного австріяками замку. Ніколи мене так не обдурювали і не зраджували, як в той рік, і ніколи мені не було так соромно за своє невміння розставити все на свої місця. Після того я знову перебралася з дочкою до Урожа, аж поки не отримала власну квартиру. Ці дві квартири схожі одна на одну тим, що я боялась загубити від них ключі, бо ніколи перед тим не мала ключів від помешкання. Я шукала для них місце в сумці, кишенях, але найкраще було б, звісно, тримати їх подалі від свого тіла, поряд з будинком, під каменем, у потаємному місці. І тепер, буваючи поза межами дому, я весь час намацую ключі, чи вони раптом не випали. Ці дві квартири як пекло і рай. Хоча і рай не є абсолютний. Щоб його втримати, потрібні зусилля. Я врешті цього навчилась, зрозумівши, що ключі без дверей — лише шматки металу, і не можна робити з них фетиш.
У тому будинку на Сковороди водились привиди, однак я боялась їх менше, ніж тієї реальності, що стуками, п’яними викриками й принизливим перешіптуванням переслідувала мене вдень і вночі. І я зрозуміла, яка величезна прірва між сільським та міським побутом, і що мені доведеться зависнути навічно над тією прірвою, затиснувши в жмені ключі. Так воно й вийшло, зрештою. Я й до цього звикнула. Так буває, коли не маєш вибору.
Ці та інші проблеми змушують мене писати про них, але в міфологічному часі й міфологічному просторі. Меа culpa.
5.11.2011
Немає у мене ні кумирів, ні ідолів, ні вдаваних, ні справжніх, тому й з подивом поглядаю на літературних фанатів, бо завтра вони оберуть собі нову жертву. Невже їм не буде соромно? Чи це не вважається за зраду? Плинність, змінність, яку автоматично фіксує час, атрибут Всесвіту і Позавсесвіту. Чому б цього не мало відбуватися зі свідомістю? Точка опори тільки в ній самій, у кожній свідомості своя.
Коло аличі росте тоненька яблунька, її гіллячко майже торкається балкона. Сильний вітер розгойдує єдине яблуко і не може зірвати. І дістати його не можна. Велике жовтувато-червоне яблуко. Скільки воно ще протримається? Хвилину, день, три? Це залежить від сили вітру й часу, а не від мого бажання. Одне-єдине яблуко, а в селі, мабуть, яблука вже вкрили землю, бо вітри там сильніші. І нема кому їх позбирати, так і лежатимуть цілу зиму, поки я залишатимусь у місті.
6.11.2012
Дні відгороджені один від одного щільною стіною, бо в кожного дня свої враження. Учора пила каву в провінційному кафе з назвою «Імпресія». На стелі дзеркала, а на стіні гуцульсько-карпатський кіч. І то ледве знайшла місце, де не тхне поганим пивом і де не сидять за столиками пошарпані життям, підпилі чоловіки. То не Львів, що потрохи перетворюється на гламурне туристичне місто. Тут на людину, вдягнену по-дорожньому, дивляться з підозрою, як на цигана. Місто сковане провінційним дрес-кодом. На вокзалі ходила худа, як скіпка, жіночка, якій було дуже холодно. Здається, наркоманка. Вона відчувала холод і спрагу.
У мене в сумці була жменя солі, перемішаної з землею, яку я взяла на напівзруйнованому сільзаводі, де досі варять сіль, як і 700 років тому, тільки дерев’яні панви замінені на залізні. Спершу це була грудка, але розсипалась.
Колись сіль була перемішана з кров’ю, цінувалась як срібло, а нині нею посипають дороги, щоб не було слизько.
8.11.2011
Колись до мене кілька разів приїжджав один чоловік, намагаючись вплинути на мою свідомість, щоб я писала те, що йому потрібно. Він упродовж години читав мені лекції про ментальні шляхи, що пронизують Землю, і тому люди, які живуть уздовж цих шляхів, володіють таємними знаннями. Про Шамбалу і геометрію духу. Мені здається, з цим він їздив не лише до мене. І взагалі, я можу вислухати без емоцій будь-кого, що приваблює до мене не зовсім адекватних людей. І я не почала хреститись, коли він показав мені на чолі, під волоссям, три шістки, і коли сказав, що він пророк Антихриста. Мене здивувало лише те, що він надто грубо це робив, вербуючи мене для своєї справи. Він не брав до уваги мою особистість, мої почуття, мій душевний стан. І те, що я за природою аутист, а вони не піддаються навіюванню чи зомбуванню. Зрештою, він перестав з’являтись. Я викликаю розчарування в багатьох людей, висковзуючи з обіймів їхніх ідей, не бажаючи стати інструментом чужих амбіцій. Мені навіть байдуже, чи й досі той чоловік читає мої книжки і стежить за мною. Адже я сама обираю стежки для своїх думок.
9.11.2011
Портрети Діани Арбус і ґлянцеві обкладинки гламурних журналів. Навіть оті рідкісні фото, які зображають людей неприкрашеними, не порівняти з її роботами. В літературі те саме: непристойно писати про злидні. Бідні остаточно стали «лихими бідними». Певна річ, є митці, які керуються не власним еґо, а співчуттям до цього занапащеного світу, але їх сприймають, наче якийсь атавізм. «В очікуванні варварів» та «Життя і час Михайла К.» Кутзее написані 20 років тому, якщо я не помиляюсь.
Можливо, нам слід зосередитися на очах, на погляді людини. І вчитися читати кожну душу.
На руїнах заводського складу старий бездомний чоловік. Уночі він гріється в цеху, де випарюють сіль способом, що не змінився з часів неоліту. Перед тим я бачила, як жінка котила візочок з гарненькою, але розумово відсталою дівчинкою. Вона говорила їй, а дитя белькотіло у відповідь. Коло замкнулося. Минуле без минулого. Майбутнє без майбутнього. Так виглядає повна самоізоляція людини у світі, де її не приймають.