Чужі скелети

Вдячно кивнувши, хоча й усвідомлюючи, що Левко навряд чи зараз зрозуміє всю глибину її вдячності, дівчина продовжила рух. Коли вихід був уже зовсім близько, перестала повзти, впевнено звелася навкарачки, постояла так, ніби обираючи напрямок руху. А потім порачкувала до дверей, штовхнула їх, перебралася через поріг, озирнулася.

Якщо зараз хтось іще прокинеться…

ДАВАЙ!

Не стримуючи себе, рвонулася і тут-таки втратила опору, поточилася і буквально випала з кімнати в коридор. Дівчину охопила паніка — їй здалося, що зі своєї кімнати зараз вийде учитель, за ним — Чорна, надприродну лють якої йому часом доводилося щосили стримувати. Все одно він був страшнішим за Чорну: адже виховати таку віддану, здатну на все хижачку могла тільки дуже зла людина, для якої в житті справді не існує жодних обмежень.

Учитель міг приборкати Чорну, а ось хто приборкає самого учителя — питання без відповіді… Ось чому він був страшнішим за свою улюблену та віддану ученицю.

Може, він і не прокинувся ще. Може, вони у парі з Чорною пізнають дедалі більші глибини та можливості повної людської свободи. Не маючи охоти переконуватися в цьому, дівчина якомога обережніше причинила по собі двері босою ногою і, рачкуючи, перетнула коридор. Вихід надвір ніколи не зачиняли зсередини. Це одне з правил Території Свободи: двері завжди відчинені для нових молодших братів та сестер. Хочете тікати — будь ласка, говорив учитель, роблячи широкий жест у бік паркану, за яким височіли сосни. Тільки куди ви втечете після пережитого та відчутого тут? А головне — від кого? Від себе? Ну, хіба що від себе, спробуйте…

Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж таки не дурний чоловік. Після всього, що тут було, після піднятого на півметра підвалу та кімнати старшого брата, єдине вікно якої постійно запнуте, а в темному кутку всякчас сидить ненависна Чорна, тікати можна справді тільки від себе.

І дівчина нарешті вирішила спробувати зробити це — втекти від себе.

Голова паморочилася, та вона не зважала. Переступила поріг, чимшвидше перетнула захаращене подвір’я, всім охлялим та страшенно схудлим тілом навалилася на хвіртку, рвонула.

Клямка.

ДАВАЙ!

Вона видалася дівчині такою ж важкою, як соломинка — для мурахи. Та втікачка з усієї мурашиної сили смикнула клямку, неймовірно зраділа, коли та посунулася, відкриваючи дорогу, і від радощів дівчина навіть не замкнула її. Ноги самі вели вперед, крізь сосни, берези та дуби змішаного лісу — до стежки, до великої дороги, до людей.

…Водієві джипа, який за дві години знайшов на узбіччі траси худу виснажену дівчину в самій подертій брудній футболці та трусиках, вона змогла сказати тільки своє ім’я — Оксана. Прізвище згадала лише в районній лікарні, перш ніж остаточно втратити свідомість…

…Мине менше року від того часу — і ця дівчина вперше побачить за своїм вікном темного привида…

Частина перша

Спадщина

Тітка померла і залишила в спадок цілий будинок із присадибною ділянкою.

Спадкоємець — тільки один, київський племінник.

Так уже сталося, що більше на цю спадщину ніхто не претендував. А єдиний племінник — така свиня, що рідну тітку за п’ять останніх років не те що не навідав — навіть листівкою з Новим роком не привітав.

Хай там як, вона акуратно склала заповіт, і нотаріус у належний строк зв’язався з єдиним спадкоємцем.

Ага, ще: тітку звали Галя…

Так починається більшість класичних романів, подумав тоді Антон Сахновський.

Живе собі людина десь у столиці, зайнята тільки собою, досягає професійних успіхів і пливе собі по життю, мов паперовий кораблик. Аж раптом — трах-бах, з’являється родичка, про яку ти — чого вже там! — давно думати забув. Вірніше, не з’являється, а навпаки — помирає і передає з того світу єдиному племіннику привіт, найкращі побажання і ключі від свого маєтку. Ось тут спадкоємець сідлає коня, вирушає в далеку путь, відчиняє поржавілий від часу замок, обережно заходить у порожній будинок, піднімається на порошне горище рипучими сходами. І там, серед купи мотлоху, стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко — і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.

Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається запекла боротьба. Інтриги плетуться зі справжнім візантійським розмахом. Спадкоємця спочатку намагаються піддурити, потім одружити з чиєюсь потворною донькою, аби прибрати спадщину до хижих рук нечистоплотного лихваря. Нарешті спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарський корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися з кимось. Скажімо, зі звільненою рабинею, котра виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу…

Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, аж пухнула голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві та юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.

Хай там як, саме таким спадкоємцем зі старих романів уявив себе хірург Сахновський, почувши цю несподівану для себе новину. І, обдумавши ситуацію серйозніше, збагнув: саме чогось такого йому й кортіло. Потрібні зміни, як закликали колись у своєму рекламному гаслі керівники Народного Руху України. Політика тут ні до чого: треба рухатися, мінятися, прямувати до змін.

Доживши до сорока років, Антон відчував абсолютне небажання жити далі в такому ж самому темпі. Бо до цього часу досяг усього, чого хотів, але щастя від перемоги над великим світом у нього не було зовсім. Порадившись із другом-психіатром, а потім — із другом-сексопатологом, Сахновський усе одно не втямив, чи переживає він, сорокарічний мужик, відомий у своїх колах лікар-хірург, кризу середнього віку. І чи сорок років — це саме той середній вік, про який багато говорять і пишуть, як про кризовий для чоловіків, такий собі чоловічий клімактеричний період.

Антон не обмежився консультаціями. Познаходив ув інтернеті та в спеціалізованих відділах медичної літератури все, що стосувалося питання, яке так його переймало. Начитався, аж почала пухнути голова і розболілися очі. Та все одно не розтумкав: сорок років — це початок життя, його середина чи взагалі — кінець, фінал, підведення підсумків.

Підсумки підводити було з чого. Відразу після школи Сахновський буквально втік із рідного Жашкова до чужого Києва, вступив до медичного інституту, відтарабанив належне у радянській армії, причому з дивної примхи воєнкома його, майбутнього лікаря, відправили в повітряний десант. Там він навчився стрибати з парашутом, освоїв прийоми рукопашного бою і при цьому встигав виконувати обов’язки помічника лікаря своєї частини, опановуючи заодно професію медбрата. Вміння лупити ворога під дихало після армії зовсім не знадобилося. З парашута теж ніколи вже не стрибав. Зате коли повернувся в інститут весь такий красивий, у парадній формі, та ще і з понтовим тільником, який гордо визирав крізь розчахнутий комір кителя, відбою від студенток-першокурсниць не було.

Одна з них за рік стала його дружиною. Батько Катерини без стуку заходив у міністерські кабінети, і зять отримав пристойну роботу в хорошій лікарні. А те, що не блатний, довів уже за перші місяці роботи. Кілька вдалих операцій, у позитивному результаті яких сумнівалися навіть досвідчені колеги, показали: Антон Сахновський — хірург від Бога.