Пророчиця

Андрій Кокотюха — журналіст, письменник, сценарист. Першу книжку «Шлюбні ігрища жаб» видав у 25 років. Сьогодні він — автор понад ЗО художніх, документальних та публіцистичних книжок.

Романи неодноразово екранізувалися, перший фільм «Тупик» (1998) режисер Г. Кохан зняв за журнальною публікацією. Дослідник і теоретик жанрів масової культури, Андрій Кокотюха — лауреат низки професійних премій, серед них — «Золотий Бабай», «Срібний Георгій», «Коронація слова».

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс і пісенної лірики про кохання «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно й театр обрані невипадково, адже саме вони є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

Андрій Кокотюха

Пророчиця

Важко уявити, аби когось викинули з нашої поліції. Треба дуже постаратися. Поки не вкриєш себе громадською ганьбою, там терпітимуть практично все.

Розділ 1

Колишній

Сержант міліції Малишев вийшов із машини під дощ, відступив на три кроки і підніс голову, намагаючись вирахувати, де саме на четвертому поверсі світяться вікна потрібної квартири.

Комусь цього березневого вечора не пощастить, вирішив він, і на цю думку повнуваті губи міліціонера розтяглися у мстивій посмішці. Сержант Малишев іще не знав кому. Але якщо до нього припхалася з Ахтирки теща і живе вже другий тиждень ніби в гостях, то чому лише йому, Малишеву, якого поважають колеги по роботі та фотографія якого висить на Дошці пошани в райвідділі, повинно бути погано? За великим рахунком, справа навіть не в тещі, а в її мордатій собаці — жінчина мама привезла свою домашню улюбленицю з собою, і тепер ця сучка — собака, не теща! — з якогось незрозумілого права гарчить на нього, сержанта міліції Малишева, в його власній квартирі. Дуже не любив сержант, коли на нього гарчали. Але віддубцювати чотириногу сучку гумовим кийком теж не міг: не хотілося зайвий раз зв’язуватися з двоногою.

Навіть із двома: мамині гостини погано впливали на його дружину, в неї, за висловом Малишева, в присутності рідної неньки прорізався голос, і поводитися вона починала так, як оті дурнуваті тітки в телевізорі. Як не прийдеш із роботи, так по «ящику» якісь бабські виступи: «Ми, жінки, надто часто і забагато дозволяємо чоловікам принижувати себе!» — ну, і всяка інша контрреволюція. Часом сержантові Малишеву здавалося, що жінка наслухається телевізійних тіток, у яких усе чухається без мужика, і вірить: якщо про це говорять уголос, значить, це має право на існування. Просто коли немає поруч мами з Ахтирки, жінка мовчить, бо знає, як реагує зразковий конотопський міліціонер, якщо вдома на нього починають підносити голос. І тримає все, почуте від телевізійних курвів, у собі. Та коли приїздить мама, жінка стає сміливішою, бо їх уже двоє.

Та ще й сучка в тещі люта. Сержант Малишев, який впевнено ішов майже голіруч на злісних порушників правопорядку, панічно боявся собак. Зізнатися в цьому тещі — себе не поважати, бо матиме проти зятя додатковий козир. Ще нацькує свою псину на зятя…

Словом, сержант міліції Малишев, чий характер і без того не був аж надто м’яким, останніми днями тільки й шукав, на кому б зірвати злобу, накопичену у власній квартирі. Зараз, отримавши виклик і приїхавши побалакати з заколотниками побутової бійки, він уже смакував, як почне здійснювати виховну роботу з усіма, хто тільки спробує опиратися його наказам. Весь у передчутті прекрасного, сержант Малишев зважив у правиці гумового кийка — свого вірного супутника і, без перебільшення, найкращого друга. Тільки кийок не підведе, не зрадить, не схибить.

Тим часом із міліцейської машини вже вилазив під дощ сержант міліції Прудник. У нього теж були свої підстави шукати можливість стравити пару. Тещі з собакою в Прудника не було. Виконуючи заповідь «Одружуватися треба з сиротою!», яку почув у дитячі літа в фільмі «Бережись автомобіля!», Прудник таки знайшов сироту — хто ще в нинішні часи піде жити з ментом у ментівський гуртожиток. Але кілька років тому общагу почали тасувати якісь структури, в результаті частина її почала заселятися за гроші строкатим людом. Від чого постраждали, власне, конотопські менти — адже в міліцію йшли, як правило, хлопці з довколишніх сіл і переважно — через можливість отримати кімнату в гуртожитку з віддаленою перспективою дістати окрему хату. Тепер же у зв’язку з переходом на комерційні рейки місця для проживання працівників міліції почали різко скорочуватися. Вже на отримання кімнати в гуртожитку претенденти шикувалися в черги, і така ситуація, болісно й гостро описана в одній сумській газеті, могла або не мінятися зовсім, або мінятися лише на гірше.

Сержантський склад, підмовивши навіть кількох молодших офіцерів із числа мешканців гуртожитку, намагався домогтися справедливості. Створили ініціативну групу, навіть підпрягли з міськради депутата з опозиційними поглядами і юридичною освітою. Та вся ця боротьба за свої права дуже швидко закінчилася. Начальство натякнуло: правозахисна активність завершиться тим, що новим людям нададуть кімнати в гуртожитку за рахунок виселення тих, хто там уже мешкає. Тільки так. Прудник брав у цьому русі лише пасивну участь, більше мовчав і створював масовість, але одного з активістів, який розповів щось сумським журналістам і навіть у формі позував фотографу, з общаги таки виперли.

Зловили, як брав у торговки соняхом на базарі двадцять гривень, приписали корупцію і виперли. З жінкою і донькою-школяркою. Аби не бачити, як клумаки з нехитрими речами виносять і ставлять на брудний асфальт, сержант Прудник ще зранку пішов і напився.

Тепер усі мовчать, а пацан, котрий оселився за стіною в Прудника, періодично серед ночі врубає музику і починає підспівувати, ні, радше — підкрикувати. Збагнувши, що виперти з гуртожитку його ніхто найближчим часом не зможе, пацан забурів і прямим текстом посилав сержанта міліції, навіть коли той у формі стукав до нього серед ночі, вимагаючи припинити неподобство. «Цю музику не можна слухати тихо, пане селянин!» — почулося у відповідь останній раз, і було це не далі як минулої ночі.

Тому, сповнений, як і його напарник Малишев, безсилої люті, сержант міліції Прудник теж дуже хотів на комусь відірватися і мав велику надію, що порушник спокою, котрий вломився в чуже помешкання і тепер там сваволить, почне чинити опір слугам закону, які перебувають при виконанні службових обов’язків.

Сержант Прудник глянув на сержанта Малишева і красномовно поправив на плечі автомат — останнім часом від патрулів вимагали носити вогнепальну зброю постійно.